Щойно Одеська облрада ухвалила звернення до Кабінету Міністрів України щодо виділення коштів на проектування та будівництво комплексу водопостачальних споруд для подачі дунайської води на Дунай-Дністровську зрошувальну систему. Особливість цього підходу до відродження давно занедбаної системи полягає в тому, що налагодити полив придунайських земель хочуть, обминаючи сумнозвісне озеро Сасик, з його екологічними проблемами. Подаємо нотатки з цього приводу нашого спеціального кореспондента.
Відірвіться від читання статті і погляньте на мапу України, аби відродити в зоровій пам’яті уявлення про те, на якій відстані перебуває гирло Дунаю від пониззя Дніпра, в районі Херсона, і скільки між ними розташовано лиманів, річок і степових долин. Навіщо потрібні ці географічні екскурси? А річ у тім, що насправді у 80-х роках тепер уже минулого століття Дунай-Дністровська зрошувальна система задумувалася її ініціаторами та проектантами лише як фрагмент величезного «перекидного водогосподарського комплексу Дунай – Дніпро», або, простіше кажучи, «каналу Дунай – Дніпро», і який розпадався на певні системні елементи: канал Дунай – Сасик; водосховище у вигляді лиману-озера Сасик; канал Сасик – Дністер; далі Дністер – Південний Буг, із залученням природних резервуарів у вигляді проміжних лиманів, і так аж до самого Славутича.
Ця тема дуже близька мені, оскільки я виявився одним із перших, хто ще в жовтні 1986 року, коли канал був лише в проекті, споруджувалися лише елементи Дунай-Дністровської системи, спочатку в обласній пресі, а далі – на сторінках тоді провідної газети «Радянська Україна», виступив проти спорудження цього екологічного божевілля зі статтями: «Екологічні тривоги Дністра» (21 травня 1987 р.), після публікації якої редакція організувала на шпальтах газети тривале обговорення; та «Врятувати Дністер». Крім того, були публікації в «Літературній Україні» – «Канал Дунай Дніпро: чи доцільно?», в журналі «Прапор» (Харків), у багатьох інших обласних – «Проект «Дунай – Дніпро»: грані екологічної надійності», та республіканських видань. Проблема полягала передусім у гірко-солоному морському лимані Сасик (до 35 км завдовжки і до 11 км завширшки), якого, відгородивши 14-кілометровою (в довжину), але дуже вузькою дамбою, проектанти прагнули перетворити на прісне озеро-водосховище. Уявлялося це дійство дуже простим: солону воду викачати, а прісну з Дунаю закачати, і ось вам прісне водосховище для поливу усіх нив, від Дунаю до Дністра!
Ще тоді, і в пресі, і в реальному бутті я «прискіпувався» до проектантів та інженерів-будівельників з дуже незручними запитаннями: «Гаразд, солону воду ви перекачаєте в море, а тисячі й тисячі кубометрів засоленого мулу, товщина якого сягає двох і більше метрів, ви теж вийматимете й вивозитимете? Ні?! Але ж на цьому степовому морі часті, особливо восени та навесні, шторми, це засвідчують рибалки. Так от, перший же шторм збурить мул і, замість прісного озера, ви отримаєте солянку». А ще я запитував, чи впевнені вони, що цей велетенський лиман не має джерел із солоною морською або дуже мінералізованою водою. І чи переконані, що зв’язок із морем не існуватиме через нижні шари ґрунту попід їхньою дамбою? І це притому, що й сама вода Дунаю, цієї «каналізаційної труби Європи з усією «таблицею Мендєлєєва», дуже й дуже забруднена (до речі, зараз вона дещо чистіша). Проте відповідь на ці принципові запитання та на сумніви деяких екологів-науковців була одна: «Рішення прийнято на рівні уряду і ЦК, кошти виділено, а наша справа – будувати!».
Навряд чи хтось володіє остаточною цифрою того, скільки коштів була витрачено на проектування та будівництво цієї системи, аж до повної здачі її в експлуатацію в 1991 році, але відомо, що лише на створення проекту та наукове обґрунтування ідеї опріснення Сасику було витрачено в радянських рублях суму, еквівалентну 1,5 млн доларів. Та й на опріснення озера в 1976 – 1982 рр. теж витрачено 1560 тис. доларів. Та справа не лише в коштах. Упродовж тисячі років цей лиман був справжнім природним розплідником багатьох (понад 50 видів) цінних риб; на ньому сідали, аби підгодуватися, велетенські зграї перелітних птахів, значна кількість видів яких на берегах його й гніздилася. Ще в 1986 році тут було зареєстровано 45 видів степових рослин. А ще слід додати, що грязі Сасика були такими ж лікувальними, як і куяльницькі. Борисівський грязелікувальний курорт на Сасику входив до п’ятірки кращих курортів такого напряму в СРСР. Там же діяв і цілорічний дитячий туберкульозний санаторій, оскільки повітря над лиманом теж мало лікувальні властивості.
Тобто були всі передумови перетворити Сасик на всесвітньовідомий курорт, але… Вже наприкінці 80-х років з’ясувалося, що понад 30 тисяч га поливної землі виявилися засоленими та осолонцьованими, тобто земля почала перетворюватися на неродючу і небезпечну для всіх, кого вона годує, напівпустелю. Внаслідок порушення зв’язку з морем та опріснення, вода в озері стала «ні морською, ні прісною», а рівень озера значно піднявся, що теж мало негативні значення. До чого це врешті-решт призвело?
Як мовилося у виданому в 2004 р. науковому проспекті «Сасик: морський лиман чи водосховище?», внаслідок втілення проекту в життя, з’явилися: «евтрофікація, замулення водойми, руйнація ландшафтів, абразія берегів, заболочення, підтоплення населених пунктів, паразитологічна забрудненість водосховища, порушення гідрологічного режиму та погіршення якості ґрунтових вод, забруднення Чорного моря стічними й дренажними водами. У водосховищі накопичуються токсичні речовини і важкі метали, відбувається «цвітіння води», яке спричиняється гниттям водоростей. Погіршення умов життя і здоров’я людей у санітарно-гігієнічному, епідеміологічному, токсикологічному аспектах виявляється у вигляді різних захворювань. Бальнеологічні ресурси водойми в опрісненому варіанті не використовуються. Якість виловленої риби незадовільна. Порушено й водообмін у Стенцівсько-Жебриянівських плавнях, по яких прокладено канал до Сасика. Погіршилася екологічна ситуація в суміжній Тузлівській групі лиманів. Вміст гумусу в ґрунтах, які були під поливом, стрімко скоротився. Економічна ефективність зрошення не досягалась жодного року». Додам також, що з нового свого рівня води Сасика, розмиваючи береги, дісталися старовинного цвинтаря поблизу села Глибокого і вимивають кістки, що створило додаткове епідеміологічне і соціальне напруження.
У офіційному «Обґрунтуванні», яким облрада супроводжує «Звернення» до Кабміну, не зазначено, який саме варіант подачі води у спраглі степи буде обрано зараз. Мовлено лише, що «проектно-дослідним інститутом «Укрпівдендіпроводгосп» Держводгоспу України розроблено декілька варіантів подачі дунайської води для поливу земель Дунай-Дністровської зрошувальної системи». А що ж буде з Сасиком? Про це у зверненні нічого не мовиться. Але в «Обґрунтуванні» офіційно визнається: «Передбачалось, що опріснення Сасицького водосховища настане впродовж 1-2 років його експлуатації, шляхом багаторазових відкачувань дуже мінералізованих вод (18-20 г/дм3) у Чорне море та подачі доброякісної дунайської води через канал Дунай – Сасик. Але продовжити будівництво каналу Дунай – Дніпро, внаслідок певних економічних та політичних змін не вдалося».
Перервавши цитування, зауважу: це щастя, що прокласти канал до Дніпра нашим «каналізаторам» не вдалося, бо тоді ми занапастили б сотні тисяч гектарів українських чорноземів. Що ж до «багаторазових відкачувань», то, скільки б цю воду не перекачували, поки залишаються мільйони тонн засоленого донного мулу, та з дна озера б’ють солоні джерела, вода в ньому все одно буде неякісною. І потім, це ж хто зумів переконати наших науковців, що вода в Дунаї «доброякісна»?
Одначе повернімося до офіційного «Обґрунтування» облради: «Водогосподарськими організаціями Держводгоспу України було вжито низку інженерно-технічних заходів щодо водообміну та опріснення джерела водопостачання Дунай-Дністровської зрошувальної системи. Але, у зв’язку з тим, що сасицька вода характеризується високим вмістом токсичних іонів натрію і хлору та нормальної соди, має лужну реакцію, крім того, містить важкі метали (свинець, кадмій, кобальт), іригаційна якість її за агрономічними та екологічними критеріями в теперішній час обмежено придатна для зрошення. Поливи такою водою викликають вторинне осолонцювання чорноземних ґрунтів, погіршення їх структурного стану, збільшення щільності будови та підлуження орного шару грунтів, внаслідок чого вони втрачають родючість та деградують. Через незадовільну іригаційну оцінку поливної води Сасицького водосховища, згадані зрошувані землі практично не поливаються з 1995 року…».
Спраглий Буджацький степ справді потребує зрошувальної системи, яка, позитивно впливаючи на врожайність, допоможе відродити також тваринництво, птахівництво, одне слово, увесь місцевий агрокомплекс, а ще й створить додаткові робочі місця. Інша річ, що відроджувати цю систему слід мудро, науково обґрунтовано та оминаючи колишні екологічні «граблі». Але зважмо на те, що відродження зрошувальної системи «поза Сасиком», робить ще безперспективнішим майбуття водосховища, сотвореного саме задля цієї системи. Тоді що ж виходить, що воно й далі «цвістиме», загниватиме й отруюватиме життя всьому навколишньому світові? Науковці з Інституту гідробіології НАН України; Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень, а також кількох інших спеціалізованих установ пропонують прорити дамбу, знову поєднати Сасик із морем і, повернувши до природного, Богом заповіданого статусу морського лиману, дозволити Природі самій вдатися до його відродження.
Найоптимістичніші з нині існуючих прогнозів: за певної ширини «прорви» в дамбі, зробленої – це обов’язково! – у певну пору року, Сасик уже через 45 діб може перетворитися на класичний морський лиман. Як я уже писав з цього приводу ще три роки тому («ОВ» від 20 та 29 грудня 2005, «Трагедія озера Сасик» і «Трагедія озера Сасик: що далі?»), я не піддавався б такому оптимізмові, бо вважаю, що на цілковите екологічне відродження лиману підуть роки, та й то невідомо, чи вдасться відродити його в повному обсязі. Але ж колись треба повертати борги Природі та відмолювати свої власні гріхи. Так, на це відродження теж знадобляться певні кошти, проте збитки від бездіяльності виявляться значно більшими, причому за всіма можливими вимірами.
