ЛЮДИ НЕ ІНЕРТНІ, ВОНИ ПРОСТО ВТОМИЛИСЯ
Заяви про захист прав людини – це стимул до дії чи голос волаючого в пустелі? Співрозмовником на цю тему став правовий інспектор Федерації профспілок Одеської області Микола ДОЦЕНКО.
– Представники яких професій першими постраждали від настання кризи?
– Насамперед, криза вдарила по тих, хто не має високої кваліфікації. Це обслуговуючий персонал, підсобні робітники, працівники громадського харчування, робітники складів та пунктів перевалювання товарів. Внаслідок зниженої купівельної спроможності населення найбільше постраждали продавці, лоточники, власники дрібнооптових продуктових ларків...
– Чи є факти упередженого ставлення до персоналу з боку господарів-підприємців?
– Як власники, так і посадові особи одразу забули, що й неспеціалістам потрібно жити й годувати сім’ї. Соціальне напруження, викликане недостатньою зайнятістю громадян, мало місце й до кризи. Але восени намітилася тенденція прикриватися кризовим станом у країні як виправданням.
Наприклад, до Федерації надходить багато скарг від тимчасових робітників, зайнятих у будівництві. У цій сфері завжди набирали сезонних робітників, і вони будували конкретний об'єкт, як кажуть, "на шабаш". Але такого, як зараз, щоб договірні відносини розривали достроково й без усякої мотивації, не було.
Ще яскравіший приклад у цьому світі – водії маршрутних таксі. Там взагалі панує свавілля! Якщо водій протримався років півтора-два на лінії, – це вже ветеран маршруту. Не секрет, що господарі беруть на роботу за умови, що сам водій утримує машину в технічній справності, самостійно купує ПММ та запчастини. Але замовчується той факт, що він повинен щодня "відстібати" певну частину заробітку своєму патрону й свиті дармоїдів, аж до вуличних диспетчерів, які, сидячи в будочках на кінцевих зупинках, реєструють рейси. Тих, хто не згодний із системою багатоступеневих поборів, викидають на вулицю. Часто – без виплат зарплат за останній місяць.
Опір, як кажуть, марний. На багатьох маршрутах падає пасажиропотік, і вони стають нерентабельними. Це першими відчули таксисти, які обслуговують ринок «7-й кілометр». Товарообіг знизився, третину контейнерів на "товчку" закрито, і кількість покупців, тобто потенційних пасажирів, знизилася. Багато водіїв стали непотрібними. Та ж картина на лініях приміських перевезень. Тому від зайвих у штаті почали просто позбуватися.
– Можливо, на відміну від приватних структур, працівники комунальних підприємств краще захищені?
– Із законодавчої сторони – так. Але КП стають заручниками переділу нерухомості. Вони, як правило, орендують приміщення, які перебувають у муніципальній власності. А місто веде активний розпродаж підвалів, перших поверхів, а то й цілих будинків, віддаючи місце під будівництво дорогих офісів. І "комунальників" безцеремонно виселяють геть могутні охоронці у камуфляжних костюмах. Досвідченому чиновникові причепитися до того, що приміщення, яке було в оренді, не відповідає профільним нормам, не складає зусиль. Адже це ті самі дрібні порушення, на які він, колись підписуючи дозвіл, закривав очі.
Тому перукарі, кравці, годинникарі, фахівці з ремонту побутової техніки, телемайстри – люди вже досить кваліфіковані теж залишаються без роботи. Також залишилися без кабінетів провізори, стоматологи, косметологи, а з них далеко не всі пристосувалися приймати клієнтуру вдома.
– Чи поширюється проблема безробіття на великі промислові підприємства?
– Індустріальні акціонерні компанії не дають правдивої інформації щодо кількості працюючих у них людей, про їхні заробітки, про продукцію. У такій "тіні" відомості про тутешню ситуацію не можуть бути достовірними, а діагнози – точними.
– Отже, офіційна характеристика соціально-економічного становища, що склалося в області, не об'єктивна?
– Стосовно трудівників, ситуацію багато в чому створено штучно. І якщо кризу не можна усунути, то пом'якшити можна й слід було б. Безвихідь, що лише здається, ділягам навіть вигідна. Адже на них працюють люди, яких ніде не зареєстровано. Вони приїхали з Молдови, з Придністров’я, прийняті на неофіційних умовах, тому немає підтвердження, чи повинен господар оплачувати їй лікарняні, давати допомогу, чи існують для них норми охорони праці, легальні форми одержання зарплати. Із цим пропадають законні підстави висувати претензії роботодавцеві й викривати його в обмані. У розрахунках процвітає шахрайство, що практично не можна припинити правовими способами.
– Чи варто сподіватися на підтримку з боку банківської системи?
– Банки – штучні гриби, вирощені за рахунок простого трудівника. Україні їх вистачило б двох-трьох, але – надійних та здатних забезпечити індустрію інвестиціями. Однак вони пустили в обіг масу доларів, яку правильно назвали "у.о.". Ці гроші справді умовні, тому що не забезпечені товарним виробництвом. Такий фінансовий підхід підриває підприємства, а людей змушує погоджуватися працювати за крихти.
– Чи можуть профспілки допомогти у притягненні ділків до відповіді?
– Сьогодні це досить важко, адже на багатьох приватних підприємствах поняття трудових колективів давно втрачено. Із 800 тисяч працюючих, об'єднаних у профспілки на початку 90-х років, зараз залишилася половина. А якщо профспілкові організації і є, то усі їхні лідери є працівниками фірми, тому вони так само залежні від примхи господаря, як і інші. До своїх мізерних ставок вони одержують добавку в конвертах. І мовчать!
Звідси у багатьох бізнес-структурах не знайти договорів, за якими передбачено відповідальність роботодавця перед найнятим працівником.
Заважає контролю за негативними проявами кризи й велика кількість юридичних форм господарювання. У юристів голови йдуть обертом від розмаїтості статутів та повноважень дарованих приватникам. А в економістів вони болять через те, що жодної впорядкованої системи економічного та фінансового розвитку в країні немає. Індустрія ніколи не зможе розвиватися у правовому хаосі, де усе, що не заборонено законом, – дозволено!
– Але ж профспілки можуть втрутитися у справи, пов'язані зі звільненням працівників?
– На жаль, вони нерідко довідуються про несправедливе звільнення співробітника постфактум, тому не можуть вплинути на цей процес. Тим більше, що контракти із працівником розривають іноді миттєво. Крім того, зараз з'явилися такі методи, як відправлення у відпустки, оплачені одразу за кілька років. Або у неоплачувані відпустки, хоча неоплачуваний відпускний період становить всього 15 днів. Але цей період стає безрозмірним, і відпустки перетворюються у безстрокові. Під натиском адміністрації працівники пишуть заяви про звільнення за власним бажанням. Є випадки, коли люди працюють по годині в день. І одержують відповідно.
Те, що трудова книжка при цьому залишається на підприємстві, не означає, що працівникові зараховується виробничий стаж, тому що до пенсійного фонду за нього перерахувань не робиться. Запису – теж. Якщо під час простою підприємство реорганізовується, приватизується й продається, то документи не завжди передаються до держархівів. Тоді ми, як профспілкова організація, можемо допомогти встановити стаж і зарплату працівника за його внесками.
Цікавою формою порятунку від працівників стало скорочення посади. Так, залізниця зняла кілька маршрутів проходження, і провідниці стали непотрібними.
– Як люди сприймають те, що відбувається?
– Із заявами приходять далеко не усі. Але їх можна зрозуміти. Суди розглядають позови по 6 місяців та більше. Мені доводиться довго доводити незаконність їхнього звільнення. А якщо й вдається, і суд виносить рішення на користь працівника, то виконання цього рішення ігнорується, тобто реальної компенсації позивачеві не дають. А людям важко чекати, тому що насильницьке позбавлення роботи дуже травмує психіку, ламає віру у справедливість закону. Тому я не вважаю, що люди соціально інертні, – вони просто дуже втомилися. Вони не можуть почуватися повноцінними в суспільстві, яке від них відвернулося. І, напевно, ця криза найстрашніша.
