Сьогодні багато які батьки скаржаться, що не розуміють своїх дітей, втрачають контакт із ними. Воно й не дивно: часу на повноцінне спілкування, коли голови представників старшого покоління забиті думками про добування коштів на харчування, розв’язання проблем на роботі та вдома, залишається катастрофічно мало. І далеко не завжди він витрачається на дітей. Батькам і самим хочеться відпочити, відволіктися від усіх турбот, зокрема і від думок про дітей.
Ті ж, хто розуміє важливість постійного спілкування із сином або донькою, що дозволить і в майбутньому вести відвертий і корисний діалог поколінь, шукають варіанти спільного проведення дозвілля. Наприклад, ходять на тренування. Навіть не важливо, з якого виду спорту. Головне, що ходять вони на них разом.
Так, Віра Лозан приводить на заняття з карате дітей-погодків – 10-річного Костю та 9-річну Катю. І дивлячись на цю трійцю під час пробіжки, з якої починається тренування, чесно кажучи, важко повірити, що бачиш маму та її діток. Віра більше схожа на старшу сестру, яка дбайливо опікує молодших та намагається за ними встигати. Або хоча б не відстати.
– Ми займалися у іншого тренера, але він більше орієнтував дітей на боротьбу, на результат, а тут основним став командний дух, вміння працювати спільно, – розповідає Віра. – Оскільки наша родина – родина віруючих, для мене найважливішим було допомогти дітям стати впевненішими у собі, здоровішими, але при цьому ніколи не забувати про моральні основи та не робити негідних вчинків. Оскільки Костя та Катя навчаються тут, мене обрали до батьківського комітету. Цікавилася, як працює тренер. І, зрештою, вирішила привести до нього дітей. Тепер на тренування їх змушувати йти не треба: самі біжать. Та й я, займаючись разом з ними, повернулася до своєї попередньої ваги, підтягнула м’язи, підвищила загальний тонус.
Тренер, про якого з такою теплотою говорила Віра Лозан, – президент спортивного клубу «Фанат», майстер спорту, володар чорного пояса з карате В’ячеслав Петров. Із 32 прожитих років 16 він тренує дітей. Сам відмінно навчався у школі, в хіміко-біологічному класі, і у вузах (закінчив юридичну академію та аграрний університет). Тому заняття спортом, на відміну від багатьох своїх колег, навчанню не протиставляє і вище не ставить. Більше того, постійно контролює успішність своїх підопічних. І за низькі оцінки на них чекають додаткові віджимання – по 50, 100 разів. Поговоривши із дітьми, зрозуміла: щоб не пропустити тренування, вони за будь-яких обставин упораються з усіма предметами, які вивчаються в школі. І причиною тут не лише спорт. Їм цікава атмосфера, що створюється тренером.
– Я не ставлю на перший план спортивні досягнення, – говорить В’ячеслав Валентинович. – Дитина повинна зрозуміти, що в житті бувають найрізноманітніші ситуації, навчитися правильно реагувати на небезпеку, навчитися захищатися.
Якщо ж говорити про спорт, то тут, на мій погляд, тренер зобов’язаний навчитися чекати. Є діти, здатні одразу показувати високі результати. А є ті, до кого успіх приходить через кілька років завзятої праці. Дуже важливо у цей період допомогти вихованцю не зневіритися в собі, не здатися.
У розмові із В’ячеславом вразила його категоричність у питанні, чи може тренер замінити батьків? Адже не секрет, що не у всіх дітей є батьки, з якими вони можуть поговорити відверто. Та й не у всіх мам вистачає часу і терпіння хоча б вислухати своїх дітей. Тому в багатьох інтерв’ю тренерів та педагогів можна почути, як вони намагаються замінити дітям батьків.
– Батьки – це батьки, а тренер – це тренер, – переконаний В’ячеслав. – Не потрібно плутати ці ролі. Заняття спортом допомагають виховати характер, підвищити рівень самооцінки, розібратися, чим хочеться займатися далі. У чомусь компенсуючи недолік уваги до дитини в родині, але не більш того. І йому зовсім не обов’язково обирати спорт як професію. Батьки найчастіше вважають: якщо записався до секції, отже, почне відставати в навчанні і залишиться одна дорога – до спорту. Це омана. Мені, наприклад, завжди хотілося тренувати дітей для душі, а не для професії. На мій погляд, це дає головне: звільняє від необхідності заробляти на дітях.
Беручи до уваги усе, саме такий підхід виявляється найближчим і вихованцям Петрова. Наприклад, Вова Стадник із ЗОШ № 60, який вже показує добрі спортивні результати, приїжджає на тренування з іншого кінця міста. Але в майбутньому збирається отримувати освіту, яка дозволить йому працювати в аерокосмічній галузі. 18-річний Артур Мовсесян навчається в морехідному училищі. На заняття до Петрова ходить уже протягом 12 років, з 6-річного віку. І без цього навіть не уявляє свого життя. Тренер для нього сьогодні вже більше друг, ніж наставник. Як і В’ячеслав, Артур із великим задоволенням носить на своїх плечах молодших вихованців, загалом, допомагає проводити тренування і тренується сам.
Ось такий цікавий досвід організації дозвілля для дітей і батьків. Звичайно, центром тяжіння тут виступає мудрий і врівноважений В’ячеслав Петров. Чоловік, який з цікавістю спостерігає за розвитком своїх вихованців, за зміною їхніх характерів та самооцінок. Він допомагає їм зорієнтуватися в навколишньому світі, зрозуміти, яка мета для них є головною, а що можна залишити на потім. Загалом, допомагає правильно дорослішати. У нинішніх умовах така підтримка особливо потрібна, звичайно, дітям. Але й багатьом батькам вона теж не зашкодить…
