Перша вчителька – у пам’яті кожного з нас. Чи не так?

- А ось ці першоклассники будуть згадувати не вчительку, а вчителя, - говорить завідувачка дитячого садка № 2 Віра Володимирівна Латій.

Мова йде про Василя Андрійовича Коваля – єдиного в районі, а, можливо, й в області педагога – чоловіка, котрий ризикнув набрати перший клас з шестирічок, і сам став його керівником, а також вчителем і вихователем.

Цей клас насправді не прописаний у жодній школі. Діє він в уже згаданому дитячому садку. Таке рішення на початку навчального року було прийнято за згодою управління освіти, керівництва дошкільного закладу і, звичайно, батьків, аби різко не порушувати ритм життя малюків. Отож, для 9 хлопчиків і 13 дівчаток усе тут звичне: і кімнати, і іграшки, і харчування, і спальні, і прогулянки. Побільшало тільки занять, та складнішими стали завдання, що їх доводиться виконувати на вимогу Василя Андрійовича Коваля. Один із програмних напрямків – вивчення української мови, що також узгоджено з батьками першокласників.

Програма в цілому – то окрема розмова. Мене більше зацікавили психологічні аспекти цього починання.

- У вік суцільного потоку інформації наші діти більше знають, ніж уміють, - розповідає Василь Андрійович. – Тому, в принципі, вони готові до сприйняття пояснень і засвоєння матеріалу. І тут важливо не гаяти часу, аби спрямувати дитяче мислення в бік аналізу. Особливої різниці між шестирічками і семирічками я не бачу. Тому й запропонував себе як експериментатор. За фахом я вчитель молодших класів. Працював з семирічками, в групах подовженого дня. Досвіду не позичати. А підтримка з боку управління освіти райдержадміністрації, місцевої влади, колег була обіцяна. Прагнення до самовираження, самореалізації і привело мене на цю стежку.

- І як сприйняли дітки чоловічу персону? - цікавлюсь.

- Мені здається, що у них до вчителя більше довір’я, відвертості, вони знайшли в моїй особі надію на захист. Одночасно, проглядаються небачені досі самоорганізованість, змагальність. Мої підопічні менше хникають, просять, а більше роблять, показують. Вони працюють з папером, пластиліном, фарбами, олівцем, паралельно відбувається засвоєння алфавіту, звуків, створення з них слів. Розробляти так звану наочну базу мені допомагає сім’я – дружина Лариса Сергіївна, котра працює бухгалтером, старший син Віктор – студент Одеської академії зв’язку, молодший Вадим – шестикласник. Мої ескізи, а їх – виконання. Як правило, це – напівфабрикати. А завершальні роботи здійснюють уже учні. Ось вам один з підходів до розвитку практичних і розумових дій – дитина повинна сама розгледіти незавершеність форм предмету і збагнути, як їх вдосконалити.

Такого вчителя малюки справді запам’ятають. А поки що до спогадів вдається сам Василь Андрійович.

- Формувати клас допомогли мені вихователька Галина Василівна Кутульвас та завідувачка дитячого садка Віра Володимирівна Латій. Для свого віку дітки добре розвинені, працювати з ними легко і захоплююче. Коли клас був укомплектований, ми вирішили влаштувати урочисті проводи малят з дитячого садка до школи. Були напутні слова, квіти, солодощі, концерт. На моє прохання кухарі зварили кашу в казанку, і кожен школярик мусив її скуштувати. Цим ми започаткували традицію, яка тепер буде пояснювати, чому і дорослі часто називають себе однокашниками.

Як бачимо, Василь Андрійович створює власну методику навчання і виховання. Побувавши на його уроці, я сама з задоволенням провела ці кілька десятків хвилин. Погодилась, що виховання і навчання малят – справа не лише жіноча.

А Василь Андрійович видає ще один секрет своєї “академії”. За освітянською спеціалізацією – він викладач німецької мови. То чому б, за згодою батьків, звичайно, не вкрапити в програму і, бодай, найпростіші елементи вивчення німецької мови? Буде цікаво!

Насамкінець, хочу сказати: якби повернулись літа, я б свого малюка обов’язково віддала б на навчання і виховання у клас до Василя Андрійовича зі спокійною душею.