З Валентиною Василівною БАЛОН-РИМАШЕВСЬКОЮ я зустрілася не тому, що нещодавно був її ювілей. Знаючи Валентину з дитинства, я все намагаюся розгадати загадку, як їй – викладачеві по класу віолончелі школи ім. П.С. Столярського і виконавиці обов’язків доцента Одеської музичної академії, вдається ледве чи не з усіх своїх учнів створювати зірок.
Її діти, а Валентина Василівна своїх учнів вважає своїми дітьми, брали участь в тридцяти конкурсах, посідаючи призові місця. Вона виховала супер-зірку Ганну Пирожкову, виконавча майстерність якої захоплювала журі не одного конкурсу: премія на Міжнародному конкурсі у Молдові, Золота медаль і І місце у дуже серйозному конкурсі імені Лисенка в Києві. На конкурсі у Бухаресті Г. Пирожкова розподілила І місце з випускником Паризької консерваторії, учнем знаменитого Мюллера... Зараз Ганна навчається в аспірантурі у Берліні в чудового педагога Пергаменщикова. А інші...
Руслана Прокопенко – солістка філармонії у Сан-Себастьяні (Іспанія). Ольга Локтіонова – лауреат міжнародних конкурсів – солістка філармонії в Торонто (Канада). Любов Соловйова одержала гран-прі в Італії. Дмитро Хохлачов був удостоєний гран-прі в Афінах. Дмитро Корецький (ще 11-12-річним хлопчиком) одержав І премію в Москві, і з московською командою брав участь у Міжнародному конкурсі в Японії (ІІ премія), Максим Дедиков – І премія, в Києві. Ганночка Мамалиженко – перші премії у Сімферополі (конкурс “Синій птах”) і в Києві (“Мистецтво ХХІ століття”).
Емочка Ломакова – ІІ премія в Молдові і І премія в Чехії. Зараз 11-річну Ломакову запрошують брати участь в концертах ім. Монюшка у Франції (там живе спонсор цих концертів – родичка Монюшка). Дівчинка грає в філармонії у супроводі Одеського камерного оркестру. Продовжувати можна довго, тому що за ці роки праці в Одесі Валентина Василівна випустила немало учнів. І ось що мимоволі спадає на думку: та це ж уже школа! До сьогодні Одеса була “скрипковою Меккою”, могла похвалитися і піаністичною школою. Тепер Одеса може пишатися і віолончельною школою. Дипломи конкурсів за педагогічну роботу і визнання в Японії того, що Балон-Римашевська входить до п’ятірки-десятки кращих педагогів Європи – тому підтвердження.
Отже, я розмовляю з Валентиною Балон. Бесіда дуже важка, тому що Валентині хочеться більше говорити про своїх дітей, ніж про себе. Розговорити її вдається, запитавши про її педагога.
- Моїм педагогом був Юзеф Якович Жадан. Це був кращий педагог Одеси. Від нього я увібрала любов до інструменту і здатність, працюючи, горіти. Як свіча, що запалена з двох кінців. Не кажучи вже про те, що цей чарівний, дотепний, хоча й колючий, чоловік допоміг мені відбутися як особистість. Він був азартним у роботі, йому не терпілося побачити, що вийде з його рук. Велике значення він надавав звуку – це був його “пунктик”. Професіоналізмом же я зобов’язана педагогу Жадана, моєму шефу в Новосибірській консерваторії, професору Пеккеру. Пеккер навчався в консерваторії Санкт-Петербурга, а потім у Берліні в засновника німецької віолончельної школи Юліуса Клінкера – композитора, віолончеліста і методиста. Моя методика і мої знання корінням ідуть у німецьку раціональну школу. Але увага до звуку – це від Жадана. І педагогічний азарт – теж від нього.
- Як ти набираєш учнів? В тебе є право вибору?
- У музакадемії – так. А в школі? До мене приводять дітей. Буває, що для того, щоб навчатися в мене, діти приїжджають з інших міст. Ганночка Пирожкова приїхала з Сімферополя. Сава Михайлик залишив у Москві заняття в ЦМШ і переїхав до Одеси.
- А які критерії відбору? В тебе ж не було невдач з твоїми вихованцями?
- З обдарованими не було. Але коли я приїхала до Одеси, мені дали, скажемо так, усереднений клас. І теж вдалося витягнути на п’ятірки декількох дітей, на яких я особливих надій не покладала. Вони закінчили консерваторію. А критерії відбору? Це не лише музикальність, слух, чуття ритму. Столярський, коли дитина проходила всі звичайні перевірки, просив малюка пробігти по довгому коридору. “За талановитою дитиною повинен паркет диміти”, - говорив Петро Соломонович. Я, перевіряючи музичний інтелект, емоційність, прошу поглянути мені в очі. По очах можна прочитати багато чого. Дивлюся на поведінку, міміку. Мої діти дуже рухливі: Ганночка Мамалиженко і зараз може вибігти по вертикальній стіні, зробити колесо, сальто, місток. Внутрішня рухливість, реактивність дуже важливі...
- Я пам’ятаю твою матір – Євгенію Петрівну, і батька – Василя Йосиповича. Адже він був музикантом?
- Він був трубачем. Але після війни його здоров’я вже не дозволяло йому працювати в оркестрі. Він став дрібним радянським чиновником. Працював в обкомі партії. Тато за національністю чех, він народився у Празі, але в 1904 році батьки переїхали з ним до Одеси, прийняли російське підданство. Його мати італійка – Іозефа Лоренцо, дуже гарна жінка. Я її трохи пам’ятаю. Цікаво, що я на генному рівні відчуваю в Чехії свою другу Батьківщину. Там моє самопочуття прекрасне. До речі, брат батька співав в Одеському оперному.
- Чому вирішено було віддати тебе до класу віолончелі?
- Спочатку мене навчали грі на скрипці. У 2-й музичній школі, у Портнова. Але коли я після перерви вступала до школи Столярського, до 4-го класу, був уже упущений час для навчання на скрипці і на фортепіано. Залишалася віолончель. Адже Портнов говорив колись моїй бабусі: “Ви будете пишатися своєю онучкою”...
- Як ти потрапила до Новосибірська?
- З чоловіком. І там мене одразу професор Беккер запросив бути асистентом. А через три роки в мене вже були свої учні. Потім за сімейними обставинами я поїхала до Донецька. Працювала в консерваторії, доцентом. І знову за сімейними обставинами довелося поїхати до Омська. В Омську я виступала як солістка, багато концертувала. Грала з Карпом Еліасбергом, Арнольдом Кацем. Були в мене концерти з такими диригентами як Ніколаєвський, Дубровський. А, крім того, я з Омська їздила до своєї альма-матер – Новосибірської консерваторії, проводила там цикли занять.
- Ти ж знайома з Мстиславом Ростроповичем...
- Мені в Донецьк зателефонував наш друг диригент і сказав, що в Кисловодськ на два тижні приїжджає Ростропович. Мене запросили до номера і відрекомендували, як соліста і педагога з класу віолончелі. Ростропович, котрий до цього лише мигцем глянув на нового гостя, пожвавішав: “Ось бачите, як важливо завжди добре грати. Адже ніколи не знаєш, хто перебуває в залі”. Після цього ми якось відразу подружили. О 6 ранку він мене тягнув на прогулянку в гори. Ходили в гості до інших діячів мистецтва, котрі відпочивали у Кисловодську.
- Він чув твою гру?
- Ні, але він чув моїх учнів. Я їх возила до нього в Ростов. Там він дав їм декілька двогодинних майстер-класів. Це було дуже цікаво.
- Ці зустрічі відбувалися задовго до еміграції?
- Ми бачилися за 2-3 місяці до його від’їзду. Він був зі мною дуже відвертим. Я дивувалася, що він не боїться. Мабуть, відразу зрозумів, що мені можна довіряти.
- В дитинстві ми з тобою дуже любили оперу. Не пропускали жодної вистави. Слухали, навіть сидячи на сходинках амфітеатру. А як зараз?
- Слухай, я повертаюся з роботи годині о сьомій, переповнена музикою. Яка вже тут опера... Ходжу тільки, коли співають наші друзі. У вільний час я читаю. Що саме? Пелевіна, Довлатова, Купріна, античну літературу. А захоплення? Мої можливості не відповідають моїм захопленням. Я люблю подорожувати, люблю кінний спорт. Але ні те, ні інше мені зараз не дозволяє здоров’я. І все ж найбільшим моїм захопленням залишаються мої діти. Про кожного можна розповідати окремо. Адже вони дуже різні, зростають і формуються кожен по-своєму. Моя Емочка – вона унікальна дівчинка...
- Твій син – лікар, донька – журналіст. Вони не ревнують тебе до твоїх “музичних дітей”?
- Ні. Вони розуміють, що це моє життя. А хіба можна ревнувати до життя?
На знімку: Валентина Василівна і Емочка.
