Селом поширилась сумна звістка: “Чули, синок Івана Кир’єва в аварію потрапив – під комбайн затягло?”
Чоловіки тяжко зітхали, жінки втирали сльози: Як же це так: єдиний, довгожданий – і таке нещастя?!
Двадцятиоднорічний Микола Кир’єв опинився у лікарняній палаті, коли відкрив очі знову, побачив біля ліжка маленьку незнайомку в білому халаті. В руках вона тримала ложку і тарілку з їжею. Микола почув лагідний голос:
- Давайте спробуємо нашої смачної каші.
Чи була та каша смачною, Микола не зрозумів до цього часу, а до жінки враз прикипів усією душею.
Батько, провідуючи сина, одразу довідався про “лікарняний роман”. Спочатку думав: минеться. Усі ми любимо, коли нас доглядають, балують опікою та увагою. Та згодом зрозумів, що його син всерйоз закохався у привітну, миловидну медсестричку. І все б нічого, якби не різниця у віці! Але й це, правду кажучи, не перепона. Не знав батько ще однієї деталі з Наталчиного колишнього життя: була розведена, мала дітей, і не одне чи двійко, а чотирьох...
Коли Микола запропонував Наталі одружитися, вона категорично відмовилась. А він стояв на своєму:
“Ну й що, що діти?”
Він встиг навіть подружитися з ними. Кохає її і любитиме її дітей, як своїх.
“Та де ви таке бачили, щоб хлопець у 21 рік закохався у жінку на вісім років старшу, з чотирма дітьми? Ні, це просто безглуздя!” – так думали знайомі люди, невблаганною була й мати.
Та Микола вирішив будь-що не відступатись від коханої. Щастя, яке так довго обходило цю жінку, поселилося у їхній невеликій хатині. Неначе й не було невдалого заміжжя з вічно п’яним чоловіком, з постійним страхом і болем, заплаканими від переляку дітлахами. Її синочки та донька одразу визнали Миколу за тата. Веселий дитячий сміх тепер завжди лунав то з двору, де вони гралися, то з городу або з садка, де збирали картоплю чи яблука. Розцвіла й Наталя від кохання та душевного спокою, від сімейного затишку, який так любовно створювали разом з чоловіком.
Одне непокоїло: її так і не прийняла свекруха. Серце розривалось від болю: чоловік перестав провідувати батьків. Жінка дуже цим мучилась: сама ж мати.
Мабуть, ця думка не давала спати й Миколиній матері. Одного разу батько приїхав до Жовтневого, де мешкали на той час Наталя і Микола, і сказав, щоб численна родина перебиралась до Гвоздавки. Таким було рішення і прохання матері.
...Будинок Кир’євих наповнився галасливим сміхом, вереском, іграшками. А невдовзі сім’я збільшилась ще на одну дитину. У 1993-му Наталя народила сина. Нарекла так, як і батька, бо саме йому завдячувала своїм жіночим щастям. Хрестини малюка стали і днем їхнього весілля, і вінчання, і початком нового життя.
Все було б добре, якби не непорозуміння з Миколиною матір’ю. Не вжилися разом. Молоді Кир’єви купили собі, малесеньку хатинку.
Стосунки з батьками відновилися тільки тоді, коли ті довідалися, що Наталя народила доньку. З лікарні невістка з Вікусею вже повернулася до батьківського дому. Причому мати запропонувала сімейству сина оселитись у просторому будинку, де всім дітлахам вистачить місця. Батько, по натурі дуже добрий чоловік, радів, що нарешті в сім’ї запанував лад. Вболівав за онучат. І ніколи не ділив їх на своїх і чужих. Тим паче, що на той час Микола усиновив і удочерив всіх жінчиних дітей. Тепер вони стали однією родиною Кир’євих.
Миколина мама важко захворіла. Раніше у неї вже був інсульт, а другий наздогнав після передчасної смерті чоловіка. Це сталося п’ять років тому. Цей удар для Наталчиної свекрухи закінчився паралічем. Мова її стала малозрозумілою. Та невістка без слів знала, що потрібно матері її чоловіка, за прожиті роки навчилася здогадуватися про всі бажання. Діти дуже співчували старенькій: і води подавали, і годували, і казки читали. Наталя доглядала її, як рідну матусю. Усі негаразди, непорозуміння забулися. Горе поєднало жінок.
Але бідолашна пішла на той світ услід за чоловіком... Зараз з Кир’євими доживає віку Миколина 90-річна бабуся, яка вже одинадцять років прикута до ліжка, та численна родина не залишає бабцю наодинці. Для Наталі ж догляд – справа звична.
...Неначе вчора зустрів Микола кохану, а вже Миколці одинадцятий пішов. Найстарший, Андрій, нещодавно став татом, а ще зовсім молоді Кир’єви - дідусем та бабусею. Мешкає син у Казахстані. Поїхав туди на заробітки, там і знайшов свою половину.
Принциповий і серйозний Сергій працює в Одесі. Нещодавно запросив до себе сестричку Олю. Минулого року вона закінчила школу, потім відвідувала комп’ютерні курси. Наталя Борисівна зізнається, що їй дуже не вистачає доньки. Та багато їй допомагала: у хаті все було на своїх місцях. Порядку й чистоти Оля вимагала від усіх членів сім’ї. Безліч м’яких іграшок, якими так захоплювалась донька, прикрашають її кімнату.
Толик навчається у 10-му класі, Коля – у четвертому. Маленька улюблениця Вікуся – другокласниця, добре вчиться і дуже любить танцювати. А от Микола-молодший настільки цікавиться домашнім господарством, що іноді навіть контролює старших:
- Чи дали корові їсти? Чи не забули про свиней?
А господарство чималеньке, добрий город має родина. Батькової зарплатні на все не вистачає. Тим паче, що Кир’єви хочуть, щоб у їхніх дітей було все необхідне, щоб нічим не були облічені.
- Я завжди боялась почути “Погано живуть – той не дивно, бо ж багатодітна сім’я”, - зізнається жінка.
Думаю, про Кир’євих так ніхто ніколи не скаже, бо є у них і сучасний кольоровий телевізор, і відеомагнітофон. Мирно поплескують в акваріумі декоративні рибки, поруч етажерка з книгами... Ця багатодітна сім’я – дуже цікава родина, яка живе у достатку, любові взаєморозумінні, дружбі і злагоді.
З численних фотографій сімейного альбому всміхаються щасливі діти, і не менш щасливі, їхні батьки.
Частенько відвідують доньчине сімейство Наталчині батьки, які мешкають у Жеребковому сусіднього Ананьївського району. До речі, там же, у військовому містечку, пройшли її дитинство і юність. Виховуючись у дуже хорошій сім’ї, завжди мріяла, щоб такою була і її власна родина.
Прощаючись з Кир’євими, я думала про їхні теплі стосунки, непоказну, але велику любов. І зрозуміла, що дійсно правий був філософ, який стверджував, що по-справжньому кохають лише ту жінку, якій дарують щастя.
