Чимало зусиль довелося докласти місцевій владі для створення в районі будинку для одиноких престарілих громадян. Необхідно було підібрати приміщення, подбати про його відповідне облаштування, забезпечити кадрами. До цього нанизувалося ще безліч інших проблем. І найбільша з усіх – брак коштів. Та,незважаючи на труднощі, такий будинок з’явився на базі колишньої Концебівської лікарні.
Матеріально підтримали добру справу депутат обласної ради від Савранського району А.М. Мирошніков, директор КП “Одеський обласний фонд підтримки індивідуального житлового будівництва на селі” М.М. Глембовський. Заселили цей будинок два роки тому. І назвали його добрим і гарним словом “Милосердя”.
Мені доводилося бувати тут не раз. Привертає увагу не лише ця зручність і затишність, але й атмосфера доброти, яку створює обслуговуючий персонал. Працюють в будинку “Милосердя” чотири санітарки, три медсестри, дві кухарки, пекар, праля, опалювач.
“Далеко не всі мають повні ставки, - пояснює завідувачка Наталія Григорівна Кошова, - але до своїх обов’язків ставляться не просто відповідально, а душу вкладають”.
А ці обов’язки, ой які нелегкі. Адже старість має свої особливості.
Опікуються життям стареньких директор територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та самотніх непрацездатних громадян М.Д. Шарандак, її заступник Н.О. Брицька. Часті гості тут голова райдержадміністрації А.С. Коритний та голова райради М.В. Бадюл – вони бувають тут і в свята, і в будні. І з церкви сюди навідуються, місцеві жителі заходять. Не обділені увагою суспільства мешканці “Милосердя”.
Та чомусь десь там, глибоко в душі, щось непокоїло. Щось залишалося нез’ясованим. А може, не все видно з парадного входу! Може, наперед заплановані приїзди гостей усувають можливість побачити те, що не призначено для стороннього ока?
І ось одного дня, без будь-яких попереджень і домовленостей, я звертаюсь до Надії Олександрівни Брицької з проханням: “Давайте з’їздимо до ваших стареньких. Побачимо, як вони там”. Вона відразу охоче погоджується. По дорозі – тільки й мови про кожного із них. Відчуваю: непоказне все це, щиро. Але хочеться поговорити з самими людьми, кого доля привела у цей дім.
В одній із кімнат проживає Вітер Дар’я Власівна. Родом жінка з Капустянки. В молоді роки працювала в колгоспі – на нормах. А згодом перебралася в Дубки – колись там була школа-інтернат для дітей-сиріт. Там, в інтернаті, то прибирала, то прала, не відмовлялася виконувати інші підсобні роботи. По суті, то був її дім, бо незаміжня, без дітей, а у рідні – свої сім’ї, свої турботи. А от на старості, коли немає ні сили, ні здоров’я, свій куточок в будинку для одиноких пристарілих знайшла. “А що ще про себе розповідати?” – знизує вона плечима.
Сусідка Дар’ї Власівни по кімнаті – Лукер’я Яківна Єлькіна (або просто тьотя Груня), в розмову вступає відразу, на запитання відповідає невимушено, без настороженості. З дитинства найбільше врізався в пам’ять тьоті Груні голодомор 33-го. Розмовляючи, уважно вдивляюся в обличчя своєї співрозмовниці. Здається, бачила я її вже десь. Тим часом Лукер’я Яківна ділиться своїми враженнями, як приїжджав до них з концертом савранський клуб “Затишок”. І я раптом пригадую: “Тьотю Груню, а ви часом не співали колись у Байбузівському фольклорно-етнографічному ансамблі?” “Аякже, співала, - чую у відповідь. Кругом ми об’їздили свого часу – і в Одесі, і в Києві були”. Тоді я їздила в Байбузівку, знайомилася з членами того прославленого ансамблю. Як заспівали вони пісню “Ой, летіли дикі гусі...” – вражень надовго вистачило. Як же швидко летить час. І як доля може повернути людське життя...
Найстарша мешканка “Милосердя” – 99-річна Гафія Василівна Григорина, родом з села Кам’яне. Ії життя і справді, як довга нива, – переорана і вибита дощами, висушена палючим сонцем і витріпана вітровіями.
“На літо забере мене рідня додому, в Кам’яне, - каже бабуся. – Але як помру, хочу, щоб мене звідси хоронили. Тут так гарно хоронять – з батюшкою, з півчими. А потім і могилки доглядають”. “Тут і справді все в порядку”, - думала, повертаючись додому. А в підсвідомості знову і знову зринала пісня “Ой, летіли дикі гуси...”
Піднімаю голову і високо в небі бачу пташину зграю. Зробивши коло, розкидавши обрив часті звуки, птахи, збиваючи висоту, направляються до Бугу.
“Дивіться, дивіться, дикі гуси!” – чую чийсь захоплюючий вигук.
Це й справді летіли гуси. Якась невідома сила тягне їх із теплих країв щороку сюди, у свої гнізда. І враз перед очима знову постав теплий і затишний будинок “Милосердя”, його старенькі мешканці.
Так, це дуже добре, що суспільство вміє подбати про одиноку старість, що у нас є притулок для престарілих громадян. Але сам факт необхідності таких будинків – це погано. Бо у кожного із них, із цих стареньких людей, є близькі родичі, більше того – є діти і онуки. Якби вони знали, що час тут, у будинку “Милосердя”, іде зовсім по-іншому. Що сонце, з’явившись на горизонті по той бік дороги, буде йти небом довго-довго, перш, ніж сяде в очерет, який видно із передніх вікон. Невже рідні, не можуть збагнути, що у кожної людини повинен бути свій дім? Чому ми, люди, так часто не можемо порозумітися між собою, обігріти теплом і любов’ю своїх близьких, знайти для них місце у своєму серці?
На ці запитання я не знаходила відповіді.
