Степ. Широкий і привільний. Він розстилається пахощами диких трав, нивами і такою глибокою далечінню, що аж очам важко дивитись. Тиша. І тільки вітер шумить у траві, та інколи перегукуються дрібні степові пташки. Тут, вдалині від цивілізації, сама собою відступає буденна суєта, і приходить розуміння величі Божого світу.
Наш автомобіль, перетнувши долину річки Тилігул, піднімається схилом. Попереду вбалок і знову підйом.
Дорога, яка колись, очевидно, мала тверде покриття, стає все вужчою. І ось, нарешті, ми на місці. Зелений острівець посеред жовтого степу – то і є пункт нашого призначення – село Новоолександрівка Маловасилівської сільради, яке має ще й неофіційну назву – Боханець.
Як не дивно, але це загублене серед степу село, справжня глибинка, за своїм віком досить таки молоде. Після того, як вигнали із цих земель пана Левицького, нова влада вирішила, аби не стояли пусткою безлюдні простори, заснувати на них нове поселення. Очевидно, виходили з тих міркувань, що буде краще, якщо люди житимуть поближче до землі, яку самі оброблятимуть. Тепер достеменно невідомо, хто саме заснував село, але місцеві жителі вірять, що то був червоний командир Боханець чи Боханцев. Та фактом залишається те, що посеред безводного степу, вдалині від шумних доріг, у 1923 році почав свій відлік новий населений пункт України.
В тому, що обираючи місце для поселення, влада найменше думала про зручності для людей, можна не сумніватися. Поблизу – жодної річечки, жодного ставочка чи навіть потічка. Вода стала одразу першою проблемою в житті переселенців. Її, доброї питної, у криницях тут не було. Немає її і зараз. Майже у кожному дворі стоять саморобні водозабірні помпи (традиційна криниця лише одна), які постачають насичену солями несмачну вологу. Колись колгосп підвів до села водогін, але зараз звідти й не капне. Після реорганізації нове агроформування не передало, а сільська рада не прийняла на свій баланс цей атрибут цивілізації. Отож, якщо хтось із новоолександрівців у справах спускається в центр (так вони називають Маловасилівку), то обов’язково прихоплює бідони, фляги, банки. Для чого? Неважко здогадатись.
Живуть у Боханці чудові, доброзичливі, хазяйновиті і подільчиві люди. Звичайно, з усіма 98 жителями села познайомитись не вдалося, але ті, з ким ми спілкувались, залишили по собі яскраві враження.
У першому дворі, куди ми завітали, нас зустріли Віктор Леонідович Крохмаль, колишній тракторист, а тепер пенсіонер, та його дружина. А ще – онуки, що приїхали з Любашівки на гостину до бабусі й дідуся. Дідусь завбачливо збудував дерев’яну гойдалку, лавочку біля воріт, щоб малі мали чим себе зайняти.
- Як поживаєте? – запитали у нього.
- Вимирає наше село, - скрушно хитнув головою, - он на тій стороні вулиці вже спорожніли кілька садиб. Поряд зі мною – теж. Довелось купити кинуту хату, щоб лиси та тхорі не заводились. Дика звірина наступає, бо живемо в глушині. До Маловасилівки 8 кілометрів, і до найближчого села Ананьївського району – стільки ж. І автобус до нас уже й дорогу забув. Та що там автобус, у нас в селі навіть телефону немає. У екстреному випадку – рятуйся, хто як може, покликати на допомогу все одно нічим.
Поки ми розмовляли з Віктором Леонідовичем, біля нас зупинилось ще кілька сільчан. На гомін вийшли й сусіди нашого співрозмовника.
- Навіть медпункт, і той розвалився, - бідкалися літні жіночки, - а здоров’я – не те, що в молодості, і тиск підскакує, і серце болить. Дійшли до того, що лікуємо один одного самі. І діагноз ставимо, і уколи робимо. Ось тільки до операцій діло не дійшло.
Так, умови життя справді спартанські. Важко з цим сперечатись. Але, мабуть, найжорсткішу школу виживання пройшла єдина в селі молоденька вчителька – Світлана Валеріївна Кравченко. Їй довелось народжувати свою першу дитину вдома, без допомоги акушерок і лікаря. Пологи приймала свекруха Світлани – жінка абсолютно далека від медицини.
Напередодні, вдень, вчителька ще дала уроки своїм учням початкової школи (ходила на роботу до останнього, бо хто міг замінити єдиного в селі педагога?), а наступного дня відчула себе недобре.
- Ой, що то був за день, краще не згадувати, - махнувши рукою, вступає в розмову новоспечена акушерка, а тепер щаслива бабуся Раїса Колісниченко.
- Лив нудний дощ, та я бігала від хати до хати в пошуках транспорту. Як на зло, один автомобіль виявився поламаним, інший кудись від’їхав, а перейми тим часом все сильніші. Злякалась я не на жарт. Бачу, вже не довеземо породілю до лікарні. І відважилась на таке, що й сама собі дивуюсь... Вперше в житті перерізала пуповину і обмила немовля.
Наступного дня дитину разом з матір’ю все-таки відвезли до лікарні. Розповідаючи, жінка ласкаво пригортала до себе дівчинку років півтора.
- Оце і є наше диво. Танюшею назвали.
Світлана Валеріївна в розповідь свекрухи не встрявала. Мовчки посміхалась і, очевидно, очікувала від нас інших запитань, тих, що стосувалися школи.
Єдиний заклад освіти в Боханці – початкова школа. Навчається в ній всього дев’ятеро дітей. Вчителька, вона ж і директор школи, працює у дві зміни. До обіду навчає розуму першо- і другокласників, після обіду – третьо- і четвертокласників. Хворіти чи відлучатись зі школи вчителька не має права, бо замінити її нікому. Коли малим школярикам настає пора йти до п’ятого класу, тоді в батьків починається справжній головний біль. Одні планують відправити дітей у сусідню Романівку Ананьївського району, інші вдаються до більш радикальних рішень, аж до виїзду з села. Саме через відсутність середньої школи люди найчастіше покидають насиджені місця.
Давно вже закриті в селі Будинок культури, магазин споживчої кооперації, а ще раніше – дитсадок. Працювати практично ніде. Кілька робочих місць дає відгодівельна ферма та тракторна бригада ТОВ “Тилігул”. У це сільськогосподарське товариство здали свої земельні паї сільчани. Жодного фермера чи, бодай, одноосібника в селі немає. “Без техніки, як без рук, лопатою і сапою багато не нагосподарюєш, то навіщо тоді віддалятися від громади?” – слушно запитують тутешні чоловіки.
Жінкам над подібними питаннями думати ніколи. Вони ситі домашньою роботою під саму зав’язку. Корови, свині, птиця – все на їхніх плечах. А треба ж ще хліб спекти, їсти зварити, город попорати і т.д. Та навіть ці невтомні та витривалі жінки дивуються своїй землячці – Ніні Ніран. Адже, крім усього, вона ще й працює листоношею. Щодня велосипедом, а то й пішки долає 10 кілометрів до відділення зв’язку, що в Троїцькому, і з повною сумкою повертається додому. Спека і завірюха, злива і снігопад на вчасність доставляння кореспонденції не впливають. Навіть в період відпустки Ніна щосуботи йде у відділення зв’язку, забирає листи та газети і приносить односільчанам. “За це їй ніхто не платить – просто вона у нас така совісна”, - кажуть жінки.
Познайомилися ми і з найстарішими мешканками Новоолександрівки, з тими, перед чиїми очима пройшла вся історія села. Ганна Павлівна Шевченко – ровесниця йому. Її батько був у числі перших поселенців, отже й донька по праву вважається однією з перших жительок села.
- Коли ми перебралися сюди, було лише дві землянки, - згадує вона, але голий степ не лякав батька. Ось і оселилися тут назавжди.
Любов Сидорівна Вербицька теж стала свідком початку, розквіту, а потім і швидкого згасання села. За своє життя всього навчилась ця мудра й добра сільська жінка. І прясти, й шити, й в’язати. Одне своє уміння, таке диковинне і забуте, вона згодилась показати нам.
Непомітно розмова знов торкнулася сьогодення.
- Біда у нас завелася в селі – злодії, - вправно накручуючи нитку на веретено, - каже Любов Сидорівна. – Крадуть городину, кролів, курей. Он у мене поцупили вночі бідони, казани, навіть ополоник взяли. І візочок, яким від сусідів питну воду возила, все витягли. Дільничний інспектор ретельно позаписував свідчення і на тому справу закінчив. Крадіїв так і не знайшли.
Як не прикро, але достатньо гіркого досвіду, мають чи не всі самотні бабусі Боханця.
Проводжали селяни нас гуртом. Ніби з добрими знайомими прощалися, бажали щасливої дороги. Можливо, вперше за кілька останніх років цих людей так уважно вислухали, можливо, хоч малою мірою, але завдяки нам відчули вони себе не відірваними від світу, а маленькою його частинкою, доля якої небайдужа нікому.
