Спочатку взявши в руки, а потім уважно прочитавши розкішне, добре ілюстроване двотомне доповнене видання «Козацькі вожді України», яке щойно вийшло друком у одеському видавництві «ВМВ», відзначив: «Нарешті!»
Справді, нарешті вперше в дорадянській, радянській і пострадянській Україні з’явився повний життєпис воєначальників вітчизняного козацтва за всю п’ятисотлітню історію його існування. Ні М. Максимовичу, ні Д. Яворницькому, ні В. Антоновичу, ні М. Грушевському – видатним нашим вченим, які багато і плідно працювали на історичній козацькій царині, – цього зробити не вдалося. Сьогодні можна констатувати, що в їхніх дослідженнях на цю тему були “білі плями”, рівно як і були певні упереджені оцінки діянь ряду козацьких полководців.
Нашому ж землякові, талановитому письменнику і не менш талановитому літературознавцю та історику, Богдану Сушинському (а саме результатом його багаторічної праці став двотомник “Козацькі вожді України”. Історія України в образах її вождів та полководців XV – XIX ст.”) вдалося віднайти унікальні документи в архівах та книгозбірнях України, Росії, Франції, США і Канади і на їх підгрунті виписати образи усіх 205 гетьманів та отаманів, які протягом півтисячоліття очолювали козацьке лицарство України. Об’єктивно аналізуючи військову та політичну ситуації того чи іншого історичного періоду, автор нерідко вступає в полеміку з деякими вченими, знімаючи з козаків тавро “зрадників”, “відступників”, “авантюристів”. Кожній з історичних постатей, починаючи від першого гетьмана, князя Богдана Глинського, який у 80 роки ХV століття створив власні козацькі загони і 1492-93 рр. здійснив кілька походів на Кримську орду, до генерал-майора козацьких військ, одного з перших істориків Чорноморського козацтва Івана Попка та графа, генерала від інфантерії, генерал-губернатора Новоросійського краю, командуючого Бузьким і Чорноморським козацтвом Андро-Олександра Ланжерона, дана конкретна, об’єктивна оцінка. Роблячи це, Б. Сушинський користувався документами, починаючи від скупих словес літописців і закінчуючи свідченнями деяких європейських та турецьких правителів, а також мандрівників, вражених мужністю та бездоганним військовим вишколом козацьких військ.
У двотомнику рішуче спростовується теза про те, що козацтво формувалося лише з плебсу і в суті своїй мало класовий характер, оскільки, на думку прихильників цієї теорії, головні зусилля націлювало на боротьбу проти українських і польських магнатів, поміщиків та інших визискувачів.
Українське козацтво, стверджує автор, ніколи не витворювалося за класовою ознакою. До нього вливалися не селяни й кріпаки, а лицарі, готові до самопожертви задля оборони рідного краю. Відтак, брали до рук шаблі, списи та пістолі родовиті князі і бояри, старости і купці, студеї братських шкіл і випускники академій, хлібороби і ремісники.
Тож не дивно, що одним з перших літописців українського дніпровського козацтва став польський аристократ, історик, воїн і мандрівник Мартин Бєльський (1494 – 1575 рр.).
І по сьогодні історики та філологи мало не всіх європейських народів намагаються з’ясувати походження слова “козак”. Дехто вдається до тюркських джерел, згідно з якими воно випливає зі словосполучення “кай” – “сак”, тобто легков’ючний, готовий до походу. Дехто – до половецьких, де “козак” означало “дозорець”, “вартовий”, той, що йде попереду. Б. Сушинський вважає, що саме це тлумачення найбільш відповідає суті й призначенню перших козацьких загонів, що завжди стояли на прикордонних українських землях. Є й інші пояснення. Скажімо, назву “козак” виводять зі слова “косак”, себто той, що носить косу або оселедець.
Втім, пише автор, якогось особливого значення походження цієї назви для нас із вами не має. Головне інше: для безлічі поколінь українського народу воно давно набуло такого історико-героїчного змісту, що українець уже й вимовляє його з якоюсь особливою національною гордістю, а, почувши з вуст іноземця, взагалі проймається святою повагою до предків.
При цьому слід пам’ятати, що козацтво народжувалося в різних краях України: на Дніпрі, зокрема, в районі Черкас і Канева; на південному Поділлі, в межиріччі Кодими і Савранки; в районі Брацлава і Кам’янця.
Найвищими пріоритетами в козацькому середовищі вважалися розум, відвага, честь. Виходячи саме з них, обиралася та призначалася старшина, в тім числі і гетьман. Тож не диво, що лідери козаків були вельми освіченими, мали хорошу фехтувальну школу, досконало володіли іншими видами зброї, котрою користувалися як турецько-татарські, так і війська європейських країн, бездоганно трималися у сідлі. Кожен з гетьманів зробив чимало для розвитку і вдосконалення військового мистецтва, впровадження в життя державотворчих процесів. Дмитро Вишневецький (Байда), приміром, створив Запорозьку Січ, яка на кілька століть стала своєрідним постійнодіючим Генеральним штабом, що об’єднував козацькі війська України в разі необхідності походу, а чи оборонних дій. Петро Сагайдачний створив регулярне, добре навчене та озброєне наземне військо і потужні військово-морські сили, що контролювали Дніпровський, Південнобузький, Дністровський та Дунайський басейни, більшу частину акваторії Чорного моря. За Богдана Хмельницького з’явилися всі необхідні атрибути держави: було впорядковано адміністративно-територіальний поділ, створено укази (тепер міністерства), потужну, розгалужену контррозвідку. Пилип Орлик став автором першої української Конституції європейського зразка.
У двотомнику читач знайде також есе про лицарів, що їх вітчизняні історики згадують лише побіжно, принагідно. По крихті збираючи все, що тільки можна було віднайти про них, автор намагається повернути їх сучаснику більш-менш виразно окресленими історичними постатями.
Дещо по-іншому, ніж це трактувалося багатьма дослідниками, подаються й осмислюються дії гетьмана Григорія Лободи, якого досьогодні в історичній та художній літературі змальовано, як антипода Северина Наливайка та зрадника повстанців; бездумно осміяного Самійла Зборовського. Вперше зроблено спробу уважніше придивитися до таких маловідомих постатей, як полковник Стефан Кремпський, ватажки-отамани Карпо Півторакожуха, Максим Гулак, Каспар Підвисоцький…
Кожним з 205 документально-публіцистичних есе та нарисів і їх двотомним зібранням загалом Б. Сушинський стверджує, що майже вся історія пізнього середньовіччя України – це історія її козацького лицарства. За кожним більш-менш відомим іменем ми бачимо постать командувача, народного героя, полководця зі славою, що набула розголосу далеко за українськими кордонами.
