– Роботи в мене зараз менше стало, а тому з’явився час на роздуми. От я й міркую собі потихеньку: може, мені історію Ізмаїльської друкарні написати? А що, в моєму віці багато хто мемуари пише! Я – стара друкарська машина, я – останній в Ізмаїлі лінотип. От ви, мабуть, навіть і не знаєте, що таке лінотип, бо ніколи не бачили – сторонніх-бо у друкарські цехи не пускають. Я – машина, за допомогою якої відливають з металу рядки. Ще кілька років, і слово таке – лінотип – із ужитку вийде. Ген скільки комп’ютерів розплодилося, куди не глянь – усюди нові технології.
Тільки не подумайте, що мене, старого, в Ізмаїльській друкарні з милості тримають. Скрипом-рипом, але я ще видаю продукцію – простенькі бланки, формуляри. Старі кістки, щоправда, болять. Зламаюся, трапляється, і з острахом чекаю на головного інженера Сергія Олександровича Лянгузова: чи вовтузитиметься з моїм нутром, а чи ж на металобрухт мене, допотопного, спише? Адже на нашому Олександровичу стільки зараз техніки “висить”! І комп’ютери, і сканери, і принтери, і ксерокси, і друкувальні машини, що повнобарву дають: мальовничі плакати, календарі, буклети – ото вже краса! І треба ж, куди вітчизняна поліграфія сягнула! Сьогодні до нас кореспондент із “Одеських вістей” приїздила, написати про досягнення Ізмаїльської друкарні хоче. Ондечки, до речі, свій диктофон на столі забула, гава…І знаєте, як директорка мій рідний цех журналістці відрекомендувала? “Тут у нас останні мамонти”, – каже. Мені-то що, я – машина, а от дівчат, що з нами, старими залізяками, пораються, часом аж до сліз жаль: щодня вони по лікоть у друкарській фарбі. А як зайдуть до нас верстальниці з комп’ютерного цеху? Ручки в них біленькі, манікюр наведений, посміхаються. Ось, виявляється, як тепер можна трудитися – красиво!
Усі ці “красивості” почалися з приходом на посаду директора Килини Матвіївни Іванової. Я з нею, загалом, запанібрата, адже Килина багато років майстеркою цеху була. Роботи ніколи не цуралася, до будь-якої справи охоче приставала. Це правильно, що виконком міськради її директоркою призначив. Щоправда... Коли їй вручили ключі та печатку від підприємства, вона їх замкнула в сейф, пішла додому і довго плакала. Це ж був 1993 рік: розпад Союзу, шалена інфляція, безгрошів’я, непевність – як працювати, як керувати?.. Але наступного дня, а був вихідний, дивлюся у віконце – Килина прийшла. Разом із двома дочками. Відра якісь тягають із піском, із вапном. Нащо б то воно, гадаю? А в понеділок мої дівчата розповіли: Килина Матвіївна свій директорський кабінет (а її попередник, ох і курив!) вискребла, запісочила, шпалери свіженькі наліпила. Не кабінет – лялечка. Наші друкарнянські як побачили, просто зойкнули! А директорка їм і каже: “Хочете працювати в гарних умовах, – будьте ласкаві, – на складі вам видадуть усі потрібні матеріали”. Ось так!
Керівниця, – тобто жінка, – скажу я вам, – вона о всяку пору ладу дасть. Ось уже дванадцятий рік керує, і дванадцятий рік у нас ремонти не припиняються. І грошей – не розженешся, ми ж не купи-продай якісь, а справжнє, доладне виробництво. Отож чепуримося поволі, цех за цехом. Будівлі наші друкарські ще при румунах споруджено. Раніше таке страховиння було. А зараз на Ізмаїльську друкарню любо глянути, навіть допоміжні приміщення відремонтовано. Я зі свого вікна не бачу, але дівчата розповідають, що фасад будинку, який становить, між іншим, історичну цінність, теж капітально відремонтували. Нині в Ізмаїлі будинок міської друкарні – окраса центрального проспекту! А які умивальники й душову для працівників друкарні побудували, – усе в кахлях, блищить. “Газель” новеньку купили. Магазин у нас один був – “Поліграфіст”, а торік другий з’явився, бо новий відділ у друкарні відкривається – штамп-сервіс: виготовлення печаток, штампів, екслібрисів якихось. Не збагну, як можна на тарілці або на чашці видрукувати фотографію, щоб водою не змивалася? Або на футболку малюнок перевести – той, що клієнт захоче! От технології пішли! Куди вже нам, старим машинам.
Перша мені, дідуганові, махнула рученькою Світлана Малигіна. Це було, якщо мене пам’ять не зраджує, 1996 року. Тоді Ізмаїльська друкарня взяла позику, та й комп’ютерів накупила. Як із ними працювати – ніхто не знав, а навчатися не було в кого. Книжками обгородилася, методом “тику” ті комп’ютери вивчала. Потім пішли Ольга, Людмила... Часом бачив своїх дівчат із заплаканими очима – попервах не виходило. Глянувши на них, аж серце, мов свинцем, обливалося. І згадував я згріха оте давнє та минуле. Як весело свого часу жили! Нас, лінотипів, п’ятеро було. Вважай, головні машини на підприємстві. Ну ще, правда, друкарські верстати цілодобово пихкали. Вони, до речі, перші й постраждали від прогресу, коли в нас офсетна друкувальна машина з’явилася, німецького виробництва за японською технологією, або навпаки – я на цьому не надто розуміюся. Знаю тільки, що в сусідніх районах таких машин донині і в гадці немає – ані в Рені, ані в Болграді, ані в Кілії. Це диво техніки три тисячі газет за 20 хвилин видає – он як!
Комп’ютери згодом дівчата опанували. А наші славетні друкарі нові машини “Домінант” обкатали, що всіма кольорами спектру друкують. І ось, цими днями, я таку розмову підслухав: Ізмаїльська друкарня знову братиме позику на п’ять років, щоб купити ще сучаснішу, чотириколірну друкарську машину. Треба, кажуть, устигати за часом. Вони на цій справі просто засмакували, присягаюся! А скільки оце було зборів по цехах, усі сперечалися: чи прибуток підприємства на премії пускати, а чи нове устаткування купувати? Звичайно, людям будь-коли гроші потрібні. А Килина наша, Матвіївна, з головним інженером свою лінію гнуть – устаткування! І правильно, як з’ясувалося, гнули. Ген, сьогодні ми не тільки ізмаїльські газети друкуємо, до нас із Болграда, з Рені, з Кілії журналісти їдуть – 18 газет випускаємо! Та що газети – це тільки 20 відсотків прибутку. Ми за рік мільйон триста – мільйон чотириста заробляємо, замовлення, слава богу, є. На весь Придунайський край – ми тепер, вважай, найперша друкарня.
Клієнти – це, звичайно, святе. Наші впадають до них, як до найбільшого цабе, їй-богу! Будь-яку примху виконають і навіть знижки зроблять. Авжеж: доба така, – клієнта потрібно вабити, обходжати, бавити – бо будеш без роботи. Хоч ми й комунальне підприємство, Ізмаїльському міськвиконкомові підлягаємо, а гроші самі на прожиток заробляємо, усі податки, що належить, сповна платимо. Чим і пишаємося. А найбільше людьми своїми пишаємося. Килина Матвіївна гаразд каже: “У нас – не працівники, у нас – Кадри з великої літери, у нас – справжня Команда”. Усі досвідчені, розумні, працьовиті. В Ізмаїльській друкарні, щоб ви знали, цілі сімейні династії працюють. Скільки грамот із Києва, з Одеси одержували – не перелічиш. Але, головне, – колектив новацій не боїться, і сам собі режисер. Тобто, я хотів сказати: сам собі інвестор. А інакше не можна. Не вік же їм біля мене, старого, сидіти!..
