У виставковій залі Одеського відділення Українського фонду культури “Альфа-дизайн” (вул. Мала Арнаутська, 55) відкрито виставку під названою “Вещь”.

Цей спільний проект фотохудожника Ігоря Полякова і архітектора Івана Гришина цікавий тим, що вперше у Одесі демонструє симбіоз об’єкту і суб’єкту фотографії, тобто поєднує “вещь” та її зображення у єдине поняття, яке є елементом інтер’єру.

- “Фотографія” дозволяє помітити, роздивитися навколишній світ, буття, яке інакше, ніж через “вещь”, з’ясувати неможливо. Я вбачаю завдання фотохудожника у тому, що він перший звернув нашу увагу на певну річ, підкреслюючи будь-яку її властивість, даючи можливість роздивитися, зупинитися, подумати, дещо згадати, – говорить Ігор Поляков.

- Правда, реклама вже привчила нас до зображення речей, навіть створила цілий світ віртуальних речей. - Усі речі для мене, як, власне, і архітектура, утилітарні, вони існують для нас , будучи ще й образами, тобто метафорами нашого часу. А метафора, “наріжний камінь мистецтва”, пронизує культуру в цілому.

Таким чином, які б побудови не творив архітектор, він завжди творить стіни культури і досить зорові стіни, які захищають людину від дикунства. Гадаю, що підхід ,при якому ми роздивляємось симбіоз речі та її зображення, тобто фотографії, буде визначальним у ХХІ столітті. Усі мої речі трансформуються – у вазочку можна поставити олівці, візитки, або розглядати її як на акваріум. Щоб підкреслити символічний сенс, який є у предметі, підкреслити метафору, глибше занурити у культуру, кожній речі я дав “ім’я власне”. Плафон типової люстри сталінських часів, яка так і не стала антикваріатом, я назвав “Сталін”. Для мене це конкретний образ, легенда, яка є матеріалізованою вже у технології обробки матеріалу. Червоний ліхтар був знятий моїм дідом-підводником з підводного човна “Малютка”, у складі екіпажу якої він захищав Одесу. У сімдесятих роках човен утилізували, а ліхтар дід пристосував для занять фотографією, отож , це - реліквія. Це “сигнал з ХХ століття. ”

Стрімкий новий вік приходить з новими технологіями, які роблять стіни культури тонкими, тому й виник “Берег”, як символ точки відліку, те, звідки ми вирушаємо у даль, туди й придемо, говорить Іван Гришин.

Справді, усі ці об’єкти авторського дизайну зберігають сліди людських рук. Матеріал, з якого вони зроблені (мідний дріт, трубка, плафони) визначають технології минулого століття, як і вигини ліній, притаманних ар-деко. Вони водночас і беззахисно - витончені й “брутальні”. Але неповторні, індивідуальні, як почерк самого художника.

Їх справді можна назвати символами 20 століття.