Усім нам, повоєнним, життя цієї людини видається неймовірним, як сама війна. У ті дні, коли німецько-румунські війська брали в облогу Одесу, Анатолієві Волченку виповнилося одинадцять років. Не поспішайте розчаровано чи замилувано казати: “Ну, всього лиш одинадцять!”, тому що сам Анатолій Тимофійович Волченко, “потомственний козак, - як він про себе казав, - і природжений фронтовий розвідник”, усі свої розповіді завжди починав зі слів: “На початку війні мені ВЖЕ минуло одинадцять, і треба було думати про те, як потрапити на фронт”.
Під Армавіром, рідним містом Анатолія Волченка, саме формувався Кубанський добровольчий корпус, одним із ескадронів якого командував його батько, Тимофій Волченко, котрий ще добре пам’ятав, що предки його, з діда-прадіда козаки, прийшли на Кубань з України, і шабельний родовід свій вели від чорноморських козаків отамана Антона Головатого (пам’ятник якому височіє тепер посеред Одеси), а відтак і від запорозьких, здається, бугогардівських козаків.
Те, що з перших днів війни батько, козацький офіцер, подався на фронт, Толею було сприйнято як належне, а ось того, що подався в козаки без нього – цього вже пробачити батькові не міг. Ну, не по-чоловічому це, не по-козацьки. І коли за якийсь час комеск Волченко отримав від дружини тривожну звістку про те, що син його зник, він і гадки не мав, що Толя вже об’явився в сусідньому полку. О так, що-що, а фантазувати і вигадувати всілякі “розвідницькі легенди” одинадцятилітній Анатолій умів. Старого козака-обозника Чехланя він так зумів розчулити своїми розповідями про те, що він сирота, не знає ні батька, ні матері й оце поневіряється світами, бо дитячий притулок їхній німці розбомбили, - що той умовив командира залишити приблудлого козачка при кухні, і разом з іншими ветеранами, підшукав для нього чоботи, попідкорочував гімнастерку та шинель і навіть зробив для нього з обрубка шаблі якусь подобу мінішаблі, щоб уже, знаться, козак – так козак. Ще й коня для нього підібрали – щоправда, найскромнішого і явно некавалерійського. Поки навчиться триматись у сідлі.
Про те, як, дізнавшись про новоспеченого козака, батько примчав на змиленому коні з нагайкою в руці, ми оповідати не будемо. І як все з тією ж нагайкою в руці намагався позбавити його козацького гонору та повернути додому, до матері, теж промовчимо. Тим паче, що за Толю заступилися Чехлань та його друзі, козаки-обозники. І найубивчішим аргументом для комеска Волченка стало різке, як посвист нагайки, запитання того ж таки Чехланя: “А ти сам на його місці на фронт не втік би? Ото ж бо й воно!”
На той час, як Кубанський добровольчий корпус опинився на передовій, Анатолій уже вмів триматися в сідлі, рубати шаблею лозу і стріляти з карабіна. Та це ще не все: і комеск Василевич, і командир розвідки лейтенант Стрельцов звернули увагу, як стримано і хоробро поводиться Волченко під час нальотів ворожої авіації, як старанно опановує армійську науку, і вирішили готувати його до служби в полковій розвідці. Втім, у свою першу розвідку він уже ходив за завданням штабу корпусу і відтоді залишався “сином корпусної розвідки”, або, як називав його згодом сам козацький генерал Плієв, - “останньою надією розвідки”.
А першим містом, до якого він увійшов як розвідник, був Таганрог. Штаб уже посилав у це дуже укріплене місто дві групи розвідників, але обидві зазнали втрат і відійшли ні з чим. Й ось тоді обозник Чехлань нагадав командирові розвідки, що це тепер він – старий обозник, а в громадянську, воюючи під командуванням червоного командира Кочубея, ходив у розвідку. І вже тоді вдало прикидався сліпим. Це і визначило розвідницьку легенду Толі: бути розвід-поводирем!
Поява серед біженців із приміських сіл старого сліпця з поводирем в охорони шлагбаума підозри не викликала. Правда, торбу з сухарями випорожнили, старого мало не збили з ніг, а Толикові приставили автомата до грудей і пожартували: “Русіш Ванька, пуф-руф”, але то вже в розрахунок не бралося. Цілий день розвідники блукали містом, оглянули залізничну станцію і всі запасні колії, і повернулися з такими даними, що в штабі задоволено потерли руками: “От тепер можна воювати!” А ще за кілька днів Толя отримав свою першу нагороду – медаль “За бойові заслуги”.
Докладно про бойовий шлях Волченка я розповів у повісті “За лінією життя”, яка вийшла 1988 року окремою книжкою в Києві, у видавництві “Веселка”. А тому лиш скажу, що 9 квітня 1944 року Анатолій у складі розвідгрупи, яка була переодягнена в німецьку форму, першим із наших бійців увійшов в Одесу. “Знявши” ножем водія, розвідники захопили на Першій заставі бронетранспортер і дійшли на ньому аж до кінця нинішньої вулиці Б. Хмельницького, до кінотеатру “Родіна”.
До кінцевого пункту – залізничного вокзалу, - залишалося зовсім мало, але розвідгрупа напоролася на пост польової жандамерії, зав’язалася перестрілка, і відірватися від погоні група зуміла вже аж за Першою заставою. А надвечір, несучи на плащ-палатці свого тяжко пораненого командира, прорвалася через румунські заслони до своїх. І був тоді Анатолій Волченко розвідником кінно-механізованої групи уславленого генерала Плієва, з якою пройшов усю Україну, Білорусію, Польщу і завершив війну 9 травня, під Прагою. Вдумайтеся: на той час йому було лише чотирнадцять років. Але він уже був молодшим сержантом і досвідченим фронтовим розвідником, відзначеним орденом Червоної Зірки, п’ятьма медалями і 18 подяками від імені Верховного Головнокомандуючого!
Як син полку, Волченко дістав направлення до військового училища, але, замість того, щоб їхати на навчання, він переодягнувся в цивільне і почав пробиратися на Далекий Схід, бо саме туди, для війни з Японією, перекинули з’єднання генерала Плієва. Він уже добувся аж за Урал, коли на одній із станцій дізнався що Японія капітулювала. Всі раділи, а Волченко мало не плакав: “Що за вояки ці японці! – обурювався він. – Не могли протриматися, поки добудуся до фронту!”
Усе своє повоєнне життя А.Т. Волченко пропрацював робітником на одеському заводі ім. Січневого повстання. За свою мирну працю нагороджений був орденом Леніна, став учасником ХХVI з’їзду КПРС. Після здобуття Україною незалежності активно працював в Чорноморському козацтві і мав звання полковника Українського козацтва. Я вже готував до друку цю статтю, коли надійшла сумна звістка: 14 березня славного козака-розвідника Анатолія Тимофійовича Волченка не стало. До останнього дня його життя ми передзвонювалися і, незважаючи на його хворобу, фантазували з приводу того, як зустрічатимемо найшанованіше ним свято – День визволення Одеси.
