На превеликий жаль, з різних причин, і найчастіше невиправдано, не всі сторони Великої Вітчизняної війни були достатньо розкриті та об'єктивно висвітлені. Зокрема і така важлива складова всіх збройних конфліктів і воєн, як окупація.
За міжнародним правом поняття «окупація» визначається, як тимчасове зайняття збройними силами чужої території. Відповідно до нього, воно породжує певні правила і наслідки для учасників конфлікту, а також передбачає право на захист цивільного населення. Нацистська Німеччина грубо і цинічно порушила всі вимоги міжнародного права щодо населення, яке залишилося на окупованій території, ввела там небувалий за розмахом кривавий режим терору і масове знищення людей, створила мережу концентраційних таборів, вивезла у рабство на свою територію майже 5 мільйонів громадян колишнього Радянського Союзу, значну частину яких склали громадяни України. Гітлерівці також знищили і розграбували величезні матеріальні та культурні цінності на захоплених територіях. Закони війни дуже суворі, і ніхто, і ніколи не навчав людей жити за цими законами. Але те, з чим зіткнулися наші співвітчизники в окупації, вони навіть і в страшному сні не могли уявити. Люди тисячами знищувалися лише за те, що вони були за національністю слов'янами або євреями. На території України поголовно були винищені всі ті, хто до війни обіймав яку-небудь державну посаду або перебували в партії. Практично не залишилося жодної сім’ї, яка в роки окупації не зазнала б втрати. Був розстріляний і мій батько – Буганов Петро Данилович, який до війни був головою колгоспу. А всю сім’ю його рідної тітки розстріляли німці повністю за те, що в неї вдома ховалися колишні керівники району Погребняк і Кадинський. Та що говорити про окремі сім’ї, якщо, знищувалися цілі міста і села, стиралися з лиця землі.
Особливо звірствували фашисти перед відступом із захоплених територій. Вони не щадили нікого і нічого, руйнувалися навіть лікарні і церкви. Про тотальне знищення районів, які ворог залишав, говорилося в наказі, адресованому німецькому командуванню на Україні і підписаному одним з фашистських ватажків – Гімлером, який вимагав: «Необхідно домогтися того, щоб при відході з районів України не залишилося жодної людини, жодної голови худоби, жодного центнера зерна, жодної рейки; щоб не залишилися цілими жоден будинок, жодна шахта, яка б не була виведена з ладу; щоб не залишилося жодного колодязя, який би не був отруєний. Супротивник повинен знайти справді спалену і зруйновану країну».
Замовчувалося питання про окупацію і самими людьми, які побували у ній, тому що, особливо за років сталінського керівництва країною, це могло істотно зашкодити їм, та й їхнім дітям теж. Особливо у службовій кар'єрі, при вступі до партії або комсомолу, при поїздці за кордон і при багатьох інших обставинах. Моє покоління, зокрема ті, хто згодом був на керівних посадах або одержував допуск для роботи із секретними документами, добре пам'ятають ту горезвісну графу в службових анкетах: «Чи проживали ви, або ваші родичі, на окупованих територіях?» Таке конкретне формулювання ставило багатьох з нас у тупик тому, що, відповівши на це запитання ствердно, ми ризикували не потрапити на відповідну посаду, на навчання, не одержати допуск, не поїхати за кордон тощо. А приховавши цей факт, людина перебувала під загрозою довгих розглядів у компетентних органах, а, отже, і репресій. Спецоргани ретельно перевіряли наші відповіді. Але ж проживання на окупованих територіях сталося не з вини цих людей, швидше це було їхньою бідою. Як нам відомо, добровільно ніхто з чесних людей не з'являвся в окупованих зонах, та й хіба можна було назвати це проживанням? Якщо точніше сказати, то це було більше схоже на животіння, рабське існування. На цих територіях опинилися, в основному, старі, жінки і діти, які були піддані нелюдським стражданням і поневірянням. Насамперед, там панував загальний страх, і німці постійно його підтримували, учиняючи звірства, намагалися морально придушити населення, зламати його волю до опору. На превеликий жаль, у них знайшлися і добровільні помічники з числа наших співвітчизників. А це було удвічі страшніше, тому що вони знали все про людей і видавали їх фашистам, часом обмовляючи їх. Тому в нас на все життя збереглося презирство до зрадників. Навіть черезбагато років, коли вони, відбувши покарання, повернулися додому, то їхнє зрадництво люди так їм і не простили до кінця їхнього життя. А слово «поліцай» ще довго залишалося у нашій пам'яті і нагадувало нам про страшні жахи війни і пережиті страждання.
Особливо запам'яталися людям, які побували в окупації, безпросвітні злидні і постійний голод. Все, що було в домі, включаючи і постільні речі, було пограбоване німцями, румунами та поліцаями. Всю домашню живність і худобу було відібрано у людей і з'їдено загарбниками. Ні про які іграшки, а тим більше про солодощі, ми і не думали. Звичайного хліба і того у домі місяцями не було. Коли після війни я вперше чкуштував шматочок цукру, то подумав, що смачнішого на світі нічого немає. В окупації одяг і взуття не продавалися, та й не було за що їх купити. Всі доношували довоєнний одяг і взуття. Після бойових дій залишалося багато вибухонебезпечних предметів, на яких підривалися і гинули, або калічилися люди. Не минуло це лихо і нас, хлопчаків. Але ще більше скалічила війна наші незміцнілі дитячі душі. Нам за короткий період життя довелося побачити стільки лиха і людського горя, що не піддається облікові, що ми думали, що і все життя складається з усього лише поганого. А найбільшим нещастям для нас була втрата своїх батьків. З усіх дітей нашого післявоєнного першого класу лише в декого батьки залишилися живі. Переживши це горе, ми не по роках стали дорослими, і те, що людині дано зрозуміти, у певному віці, війна змусила нас про те довідатися завчасно.
Я, як і багато дітей війни, став кадровим військовиком і з позиції отриманих військових знань і багаторічного досвіду служби, а також знайомства з більш об'єктивними публікаціями про минулу війну, переосмислив своє ставлення до тих подій. Але повірте мені, що досі так і не зміг позбутися від того дитячого бажання – помститися ворогам. Дуже вже багато зла і горя принесли фашисти на нашу землю, ми пам’ятаємо своє обпалене війною багатостраждальне дитинство.
Наші законодавці заради відновлення справедливості і з враховуючи ті злигодні, яких зазнали на собі діти під час війни, ухвалили рішення надати їм статус учасників війни. Таке рішення знайде розуміння у суспільстві і заслужить вдячність дітей війни.
А нам би хотілося, щоб наші вчені, зокрема, історики порушили забуту і нерозкриту тему про окупацію нашої країни і дали їй справедливу історичну оцінку.
