11 квітня - Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів
Перший концентраційний табір нацисти створили відразу ж після приходу до влади в Німеччині в 1933 році - у Дахау, неподалік від Мюнхена. Звідси почався відлік планомірного знищення людей. Через концтабір Дахау пройшли 250 тисяч в’язнів, із них 70 тис. убито. У 1936 році біля Потсдама влаштовано концтабір Заксенхаузен, там знищено 100 тис. чоловік (У 1941 році після відродження у Львові і невизнання Гітлером Української Республіки в’язнями цього табору став весь провід ОУН на чолі із С. Бандерою, А. Мельником, Я. Стецьком). У 37-му неподалік від Веймара відкрито табір Бухенвальд, де було знищено 56 тис. ув’язнених (зокрема Ернст Тельман). А в 38-му створено концтабір Маутхаузен, де було страчено і замучено понад 110 тис. чоловік.
З початком Другої світової війни концтабори один за одним відкривалися на територіях захоплених нацистами країн. В Освенцимі (Аушвіці) на території Польщі знищили 4 млн. чоловік; тут масові вбивства вперше були поставлені на промислову основу - людей труїли газом у спеціальних душогубках і спалювали в крематоріях. У Майданеку поблизу польського міста Люблін загинуло 1,5 млн. Жіночий табір Равенсбрюк у Німеччині - 130 тис. жінок і дітей, 93 тис. знищено. Скорботний список можна продовжувати і продовжувати.
Свідків злочинів нацизму чимало, серед них і самі виконавці. Так, комендант Освенцима Рудольф Гесс у чеканні Нюрнберзького трибуналу писав у в’язниці “чесні” мемуари. “Перші півтора року в’язні вмирали, як мухи, - згадував він. - Люди їли людей. Я сам бачив трупи, у яких була вирізана печінка”.
Свого часу з групою туристів мені довелося об’їхати всю Австрію. Побували, звичайно, і в Маутхаузені. В’язнями його до 1945 року були близько 335 тис. чоловік.
Тут, як і в усіх колишніх фашистських таборах, створено музей, і несподівано виявилося багато туристів і делегацій із різних країн. На території музею в пам’ять про загиблих співгромадян поставили пам’ятники Ізраїль, НДР, Югославія, Греція, Нідерланди й інші держави. У 1962 році поставлено пам’ятник і радянському генералу М.Д. Карбишеву. Учасник Першої світової та громадянської воєн, професор військових академій, на початку війни він поранений потрапив у полон і через кілька пересилань опинився в Маутхаузені. Йому було за 60, але його стійкості та витримці заздрили молоді військовополонені. Карателі навісніли, і влаштували генералові незвичайну страту. У 1946 році Дмитрові Михайловичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Біля пам’ятників завжди живі квіти. І всюди пов’язано кольорові стрічечки пам’яті.
У музеї, почувши російську мову, до нас підійшов сивобородий красивий чоловік, схожий на Хемінгуея. Він виявився голландцем, привіз до Маутхаузена групу християнської молоді, у концтаборі загинув його батько. Він вивчив російську мову, як він сказав, мову союзників-переможців, бував у Москві, Ленінграді, Одесі. Зголошувався бути моїм гідом, я погодився і не пошкодував. Звали його Пітер. Насамперед мій гід показує на стіні перелік і кількість загиблих в’язнів - крім радянських, це поляки, угорці, французи, іспанці, греки, бельгійці, голландці, норвежці, британці, американці. Експонати: смугасті “піжами” і шапочки в’язнів. Відмітний знак - трикутник на грудях. Червоний повинні були носити політичні, жовтий - євреї, чорний - цигани, зелений - кримінальники, фіолетовий - єговісти, рожевий - гомосексуалісти, синій - емігранти.
Документи комендатури, довгі списки прізвищ усіх ув’язнених (німецький облік!). Пітер показує мені наших - Андрій Пирогов, Василь Греченко, Федір Гусін, Максим Кавтаченко, Микола Соха... Радянських громадян було знищено майже 35 тисяч. Наших офіцерів тримали в ізольованому від усіх блоці № 20. Їх називали “роковані на смерть”. Їх боялися. І все-таки вони зуміли організувати масову втечу - у лютому 45-го з концтабору втекли 600 в’язнів. Нацисти оголосили їх кримінальниками, і місцеве населення здавало втікачів есесівцям, їх розстрілювали, живих залишилося лише 12 чоловік.
Фотографії: величезний орел зі свастикою на чавунних воротах, відвідування табору Герінгом, вибривання голови зека смугами, загиблий на колючому дроті, вишкір німецьких вівчарок перед лавою військовополонених, комендант табору Лієреїс, молодцювата білява бестія (виловлений 24 травня 45-го).
Територію оточено кам’яними стінами, сторожовими вежами і рядами колючого дроту. Навколо - соснові ліси, круті Альпійські гори. Краса! Пітер говорить, що в цих місцях Гітлер збирався після завоювання світу провести свою старість. Знамениті кадри на кольоровій кіноплівці, де фюрер у парадному мундирі танцює з Євою на терасі замку над альпійськими луками, - це тут, у нижній Австрії, землі Зальцбург.
У кар’єрі концтабору добували силіцит - кремнієву породу, з каменів якої будували замки, гірські вілли, дороги. Ніхто не знав, що камінь йшов також до секретних бункерів Ебензеє, де розроблялася “зброя відплати” - ФАУ-1 і ФАУ-2. З новоприбулих до Маутхаузена добирали наймолодших і найміцніших, посилали на ті секретні об’єкти, назад не повернувся ніхто.
Пітер водить мене по об’єктах і говорить, говорить, говорить. Ось знамениті сходи смерті - хто з в’язнів після роботи не міг піднятися по кам’яних сходах, того есесівці відразу розстрілювали, це в них називалося “грати в парашутистів”. Вузькоколійки, носилки, пронумеровані вагонетки. Аппель-плац, де вишиковували ув’язнених і за чиєсь порушення робили децимацію - розстрілювали кожного десятого. Тут же стратили генерала Карбишева - його обливали на морозі водою, поки він не перетворився на крижану статую.
З бараків для музею зберегли три. У кожному утримувалося 600 чоловік. Двоповерхові нари, місць не вистачало, спали по двоє валетом. Дерев’яні поперечини під дахом залишені для самогубців. Зала крематорію. Біля кожної печі - мармуровий стіл із жолобами для стоку крові. Тут же набір інструментів для виривання золотих коронок, зняття скальпів (волосся у них теж не пропадало), для зрізання татуювань (у моді були абажури, віяла, сумочки з людської шкіри). Печі працювали з повним завантаженням до 3 травня 1945 року!
Після екскурсії по концтабору наша тургрупа обідала в гастхаузі недалеко від Маутхаузена. Зала була порожня, тільки біля стійки бару розгойдувався на високому стільці схожий на бомжа старий. Він був п’яний, голосно і грізно кричав щось, і йому знову наливали. Я запитав в офіціантки, чарівної Гретхен, хто цей волоцюга, і чому до нього така повага. Виявилося, це колишній охоронець із концтабору. Вона сказала “охоронець”, але від Пітера я вже знав, що в таборі всю охорону і службу несли тільки СС і гестапо. Він відсидів своє, повернувся і зараз охороняє музей концтабору, але в барі вимагає напувати його безкоштовно і не йде, поки не впаде зі стільця. “Герой” війни стукав кулаком по стійці і кричав, що всі зрадники, що цим паршивим янкі ще дістанеться (він прийняв нас за американських туристів). Я попросив кельнерку сказати йому, що ми з СРСР. Що зі старим стало! Він оглянувся через плече, обвів кривавими очима нашу групу, потім мовчки сповз зі стільця і зненацька досить жваво зник. Пам’ятаю, як стало приємно: нас ще боялися, ще пам’ятали, що ми були переможцями у Великій війні.
