“згадуйте мене радісно”

Відчуття світла

Я думаю про отця Олександра і намагаюся зрозуміти, що ж у ньому такого було особливого, що приваблювало до нього стількох людей. Адже всі ми розуміли, що він особливий.

Багато священиків добрі і милостиві, багато хто любимі своєю паствою, є і чудові проповідники. Чому ж саме про отця Олександра Кравченка багато хто - і дуже різні – люди могли сказати: “Завдяки йому ми почали ходити до храму”? Завдяки йому сучасні, освічені молоді люди побачили, що православний храм – доля не для темних бабусь і неосвічених мракобісів. Всією своєю особистістю він утверджував ту волю, яку дає лише слідування за Христом.

У пам'яті постає його вигляд, і від нього невіддільне відчуття радості і світла. Як ніхто інший, він вмів передати всеперемагаючу радість християнської віри, радість перебування під захистом церкви. Я не можу забути одну з його проповідей, виголошену у першу неділю Великого посту – день торжества православ'я. Проповідь була короткою і закінчилася словами: “Торжествуйте, православні!”. І я бачила на обличчях тих, хто слухав, сяйво загального торжества.

Радість благовістя звучала у кожній проповіді отця Олександра. “Радійте!” – закликав він з амвона. “Будьте радісні”, - напучував на сповіді, відпускаючи гріхи. Він не був фарисеєм, і священний сан не приховував від парафіян людську сутність улюбленого панотця. Він пішов від нас, і разом з сумом втрати нам залишилася радість, яка перебуватиме у наших молитвах про нього.

Наталя ЧОРНА,

парафіянка

ПЕРША ЗУСТРІЧ. ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ

Він увійшов до зали стрімко, але неквапливо. Гордовита постава, ореол темного волосся. Проходячи між рядами, швидким поглядом оцінив аудиторію і пройшов у "президію". Розпочався ідеологічний двобій: по один бік марксисти-ленінці, по другий - ректор духовної семінарії. На самому початку того, що називалося "перебудова", така зустріч була сміливим кроком для священика. Те, що відбувалося в актовому залі духовної семінарії схоже було на турнір пішого лучника та кінних рицарів. З явною перевагою першого.

Тоді, зустрівши його вперше, я не запам'ятала його імені, але глибоко залягло у пам'ять, Як він відповідав на задиристі, колючі, а часом і відверто ущипливі запитання опонентів. Мене вразила точність історичних асоціацій, аргументація, розсудливість і культура людини в рясі. І, нарешті, його мова - образна, лаконічна, вільна.

Через кілька років доля звела нас на Одеському обласному радіо. Олександр Миколайович Кравченко записувався для літературної передачі з невеликою “замальовкою”. Інтуїція підказувала, що ВСЕ ЦЕ повинно бути в іншому “форматі”: самодостатнє і ні на що не схоже, воно просилося в окрему передачу.

І така передача з'явилася в ефірі десять років тому – “Зустрічі з Олександром Кравченком”. Багато чого з того, що вперше звучало в студії, потім, відшліфоване, включалося в книжки. Сидячи перед мікрофоном поруч з Автором, я бачила рукописи, які ще не охололи від вчорашнього вирування думки. Мені пощастило бути першим слухачем (і читачем) певної частини того, що пізніше було відзначено літературних преміями. Кожного разу, починаючи передачу, я намагалася уявити сюжет, який прозвучить сьогодні. І кожного разу виявляла, що співрозмовник відкривається несподіваною гранню. Те, що сам Олександр Миколайович називав "замальовками", виявлялося історичним есе, полемічними нотатками, гарною розповіддю. В усьому цьому біблійне слово не просто було присутнє, а наповнювалося образами реальними, живими, сьогоднішніми. І від того ставало не лише зрозумілим, але дійовим, і суєтні наші проблеми вже не здавалися такими драматичними.

Спостерігаючи за Олександром Миколайовичем у храмі, у спілкуванні з людьми, у студії, гортаючи його книжки, я часто задумувалася: чому ми так просвітлюємося, тягнемося до нього, чому зрозумілий навіть недосвідченим його високий стиль, непроста мова, насичена образами, історичними фактами і тлумаченнями первісного значення слів і понять? І вслухаючись, розуміла: доступність і привабливість його слова не лише у тому, що викладено думку зрозуміло і чітко, але у тому, що пронизана вона любов'ю до всього сущого. Чиїми б очима не дивився на світ богослов і письменник Олександр Кравченко - стомленого подорожнього, історика, лисеняти, собаки, птаха - він бачить його очима люблячими.

Особливого значення у його контекстах набували слова “радість, “радування”... Саме життя для нього була радуванням. Якось я висловила тривогу щодо його хвороби і тривалої відсутності у храмі. Просвітлівши обличчям, Олександр Миколайович сказав: “Згадуйте мене радісно”. Дивуючись тому, як органічно і нероздільно у його "замальовках" переплетено духовне і світське, земне і небесне, суєтне і вічне, кожного разу гадаю, можливо, саме так і розкривається божественність всього сущого?

Остання наша зустріч відбулася у перший день 2004 року. Рік розпочався у четвер. По четвергах у отця Олександра ранкова літургія, потім молебні, панахиди, спілкування з парафіянами... Але у той день місто спало після новорічної вакханалії. Ми неспішно розмовляли у безлюдному храмі. Про дітей, тривоги, надії, розуміння і розбіжності, тлумачення, хибні погляди, перекручуванні суті, шляхи до істини. Коли випадало щастя такого спілкування, кожного разу дивувалася глибині і обширності його знань, ясності логіки, послідовності в служінні головній справі свого життя…Під час невеликої паузи Олександр Миколайович встав, вийшов на кілька хвилин і повернувся з аркушем паперу – рукопис. Новий жанр.

Отсчитывает время человек.

Ведет отсчет, когда грядет тот год,

Что в общую суму войдет, как век.

По-разному отсчет ведется.

Просыпавший времен часы в песок,

Клеймен, как мот.

Богат и бережлив, как Аргус, стерегущий время.

Не тяжка для такого жизни сватья...

Останній рік ми спілкувалися зрідка, по телефону і листовно. У листах я намагалася відобразити хоч малу дещицю того світла, яким наповнив Олександр Миколайович моє життя. Невідворотно настав день, коли отець Олександр переселився з реального буття у простір нашої пам'яті. Реальністю залишилися записи передач, книжки і тихе світло доброти і мудрості, джерелом якого залишається Його Ім'я.

Зінаїда МЕЛЬНИК

НАШ ПАНОТЕЦЬ

Наша зустріч з отцем Олександром відбулася взимку 1996 року. На той час минуло шість років від дня нашого вінчання. Всі ці роки я і моя дружина, які виросли в атеїстичних сім’ях, не мали уявлення, що означає християнська сім’я. За ці шість років спільного життя сталося багато подій, які випробували наш шлюб на міцність. Багато разів порушувалося питання про те, що ми такі різні і, можливо, нам краще припинити стосунки і, як найпростіший варіант у даних складних сімейних обставинах, – розлучитися.

Але, милістю Божою, ми від всієї душі, зі сльозами, звернулися по допомогу до Господа.. І чудесним чином Господь напоумив нас, і ми почали думати, як зберегти нашу сім’ю, тим більше, що у нас вже була донька.

Ми почали заходити до храму, запитувати, що потрібно робити і як поводитися православному християнинові. І незабаром довідалися, що всі запитання потрібно і можна задавати духовному наставникові. Але як знайти такого наставника, щоб розумів твої проблеми, давав відповіді, зрозумілі для тебе і твоєї сім’ї, але найголовніше – викликав безмежну довіру.

І тут у нашому житті сталося диво. Наші молитви були почуті. Моїй дружині уві сні було видіння: три старці у білому сяючому одязі сказали: “ваш духовний наставник - отець Олександр”, і було показано храм Свято-Троїцький, до якого ми іноді заходили поставити свічку, але жодного разу не зустрічалися з отцем Олександром.

І ось після такого напоумлення ми одразу прийшли до храму, і з трепетом і хвилюванням запитали: “Як нам поговорити з отцем Олександром?”. Нам сказали, що протоієрей Олександр - настоятель храму, і це збільшило наше хвилювання. Про нас повідомили, і через кілька хвилин перед нами з'явився величний і красивий священик зі строгим, але милуючим поглядом. Вислухавши нас уважно, благословив.

Від того дня ми почали наше воцерковлення під невпинним духовним опікуванням отця Олександра. Терпіння і розуміння проблем, з якими ми часто приходили, напоумлення і настанови, які ми одержували, були для нас неоціненні. У своїх напученнях панотець ніколи не вдавався до повчального тону, завжди залишаючи нам вибір. Наше спілкування тривало і на сторінках книжок, які стали для нас справжнім одкровенням, тому що отець Олександр у них торкався морально-етичних тем, показував моральні шукання людини, її прагнення до втілення естетичних засад у взаєминах з природою, торкався проблеми морального вибору.

Дев'ять років ми були духовними чадами, за цей час у наше життя увійшли світло, любов і злагода, а разом з тим успіх у домашніх справах і особливе благополуччя.

Нам дуже важко змиритися з непоправною втратою такого духовного наставника, але ми щиро віримо, що знайшли молитовника на небесах.

Сім’я ЗАПОРОЗЬКИХ.

“Господи, где же справедливость?

Почему так быстры годы? Где юность, пора возмужания? Все протекло, просыпалось в вечность, и уже то тут болит, то там покалывает. И сердце пошаливает, и давление скачет. Это что – зрелость в старость переходит? И все? Где же бесконечно долгая жизнь? Та, что вся впереди! Это кто-то стареет и уходит от нас, умирает. Я же вечно живой. Нет, нет, никто из людей не живет вечно. Все умирают, и я, вероятно, умру и, вероятно, не замечу, что умираю. Это хорошо, что не замечу. А вдруг буду чувствовать приближение ухода из этой жизни? Она прелестна. Оттого человек так судорожно привержен к земному бытию. (...) Умру я? Неповторимый, единственный, уникальный. Другого такого не было на земле и не будет. Так думают все, кто способен думать”...

Из эссе Александра Николаевича Кравченко “Вопль”

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті