Дмитро ШУПТА

Пам’ятник помаранчу

Як же ти прогавила, нетесо,

Й ви, усі новітні мастаки?

Бунтів помаранчевих, Одесо,

Ти була провісниця таки.

Фрукти із-за моря ти на возі

Повезла в столицю мимохіть.

Тож, на Ланжеронівськім узвозі

Помаранчу пам’ятник стоїть.

У саму столицю, як на ранчо,

До самого батюшки-царя

Відвезла ти фури помаранчу,

Чим дала цареві хабаря.

Ми таки сьогодні сановиті,

В нас не менш, як царська родовіть!

У Одесі сам – один у світі

Помаранчу пам’ятник стоїть.

Ні! Ти не прогавила облесо

На крутих торгах коштовний час,

Бунтів помаранчевих, Одесо,

Ти тепер провісниця у нас.

Володимир ГАРАНІН

Чом би й ні

(фантастична новелета)

“Все, що ми називаємо суб’єктивним життям, все це, в дійсності, щось нереальне... як, наприклад, нереальні хмари, що віддзеркалюються на непорушній поверхні озера. Коли вітер піднімає брижі і віддзеркалення зникає, то це не означає, що зникли самі хмари. Все, що відбулось на поверхні води, - це смерть, смерть без ніякого сенсу і без ніякого значення...”

Антип ніяк не міг збагнути, чи це його власні думки, чи він десь вичитав цю фразу, але кожне слово було добре знайоме йому, хоч загальна концепція не узгоджувалась з його філософськими принципами. Таке було враження, що ніби хтось нашептав йому все це, і оте нашіптування миттєво оволоділо його уявою і мозком. Внутрішньо він протестував проти цього, але вигнати з себе цього непрошеного гостя ніяк не вдавалось.

- А ви все думаєте про оту кляту суб’єктивність? – почув Антип чийсь голос і несамохіть крутонув від несподіванки кермом своєї машини. Колеса шалено завищали, машину занесло вбік і винесло на узбіччя, де вона раптово зупинилась.

Антип з подивом помітив, що майже впритул до переднього бампера стоїть молодик в сірому елегантному костюмі. Вираз його обличчя здався Антипові нестандартним, употаємниченим, неначе спрямованим всередину себе. Незнайомець якось неприродно підняв руки, що скидалися на білий гіпсовий муляж, а в куточках його губ щось витворилось, схоже на посмішку – в той же час великі очі випромінювали металево-холодну байдужість. Різниця між виразом губ і очей була такою разючою, що у Антипа шкіра покрилась колючими пухирцями.

- Підвезете до “Мрії”? – низьким басом прогудів незнайомець.

- Чом би й ні? – запитанням на запитання відповів Антип, але незнайомець навіть не поворухнувся.

Пройшло декілька тягучих хвилин. Німа сцена гнітюче діяла на Антипа. Нарешті, незнайомець повторив:

- Підвезете до “Мрії”?

- Чом би... – несамохіть хотів повторити Антип фразу, але спохопився й вигукнув: так-так! Звичайно, звичайно підвезу! Сідайте, будь ласка!

- Чом би й ні? – прогудів у відповідь незнайомець і сів на заднє сидіння.

Це “чом би й ні?” і те, що незнайомець сів на заднє сидіння, дуже не сподобалось Антипу, але він завів двигун і поволі вивів машину на трасу.

- То що вам не подобається в отих роздумах про суб’єктивізм життя, про хмари, про брижі на поверхні озера та про інше?

- А що там може подобатись? Все це видумки якогось алхіміка у філософії!

- Видумки?

- Звичайнісінькі видумки. І нічого більше.

- Дивно. Дуже дивно.

Антипові не хотілось сперечатись, і він вирішив погратися в мовчанку. Погратися в мовчанку – таку гру видумала його меншенька сестричка, і він часто використовував з друзями її. Та на диво, незнайомець також не виявив наміру полемізувати і, похитуючись в такт машині, що як у лихоманці підскакувала на вибитій трасі, уважно дивився у бокове віконечко.

- Ось ваша “Мрія” - сказав Антип та раптом помітив, що в салоні автомобіля нікого не було.

Він різко зупинив машину, бо у нього затремтіли і руки, і ноги. Для годиться озирнувся навкруги, щоб переконатись, що ніде нікого немає і, схилившись на кермо, механічно натиснув на клавішу радіоприймача, звідки загримів бас, що владно заглушив грозові розряди:

- Все, що ми називаємо суб’єктивним життям, все, це, в дійсності, щось нереальне... як, наприклад, нереальні хмари, що віддзеркалюються на непорушній поверхні озера. Коли вітер піднімає брижі і віддзеркалення зникає, то це не означає, що зникли самі хмари. Все, що відбулось на поверхні води, – смерть, смерть без ніякого сенсу і без ніякого значення...

Після декількасекундної паузи пролунало:

- Чом би й ні?

О. ОЛІЙНИКІВ

Коли доля дорогу згубила

Коли доля дорогу згубила,

серце й думку виповнює крик,

позбирай, хоч у спогадах сили

і вертайся на рідний поріг.

Як на істину криється криза

і підступність готує мечі,

за Вітчизну померти не пізно –

для Вітчизни ти жити навчись.

Коли мрії далекі, мов небо, -

і в чужім заблукали краю,

захисти Україну від себе,

й, може, душу врятуєш свою.

Віталій БОЖКОВ

Я зовсім інша людина,

У зовсім іншому світі,

Мина нестримно година,

І поруч інша родина...

В калейдоскопі століття

Лише матуся незмінна.

Попереду десь дружина,

Позаду мрій заповіти,

І змінюються “режими”,

Тануть, наче сніжинки...

В калейдоскопі століття

Лише матуся незмінна.

Зустріну друзів гостинно,

Скуштуємо оковиту,

Минуле згадаємо чинно,

Майбутнє рідної дитини...

В калейдоскопі століття

Лише матуся незмінна.

Василь БАРЛАДЯНУ-БИРЛАДНИК

Повернення

Ось

Берег мій –

Початок України...

На південь

Море,

За плечима

Степ...

Стають,

Здається,

Хвилі

На коліна

До ніг землі,

Де

Хліб святий

Росте...

Це

Берег мій –

Початок

Мого світу –

Здавен забутих

Пращурів земля,

Бо

Тільки тут

Зі мною

Навіть вітер

Щодня

По-українськи

Розмовля!

Це

Беріг мій –

І я

Помру

За нього...

Моє життя

До крапельки

Віддам,

Щоб

Скільки світу

Українцям

Ноги

В обіймах теплих

Пестила вода...

Тут

Берег мій –

І

Кращого

Не треба...

Шумить над морем

Степова трава,

Та й

Милується степом

Синє небо –

Мій берег є!

Моя земля

Жива!

Микола ПАЛІЄНКО

Заповітне

Так чинитиму завжди,

Як узнав із книжки:

Манни з неба ти не жди,

Не впаде ні трішки.

Він мудрець, Сковорода,

Із ціпком по світу

Носив правду, дарував

Слово, наче квітку.

У божественних піснях

Звертавсь до людини:

Щастя в праці пізнавай,

Прив’яжи гординю.

Він і в наших був краях,

Мав шляхи тернові.

Не пропав, як той курай,

А залишив твори.

У того, хто хитро гріб,

Пилом все повисне.

Тільки в праці і добрі

Серце виколисуй.

Олекса РІЗНИЧЕНКО

Сонет

Уже світає, донечко, світа...

Упав на серце солов’їний спів –

І тулиться, і стогне, і рида,

І вимовля: “Біда мені, біда,

Я так спішив, я так сюди летів,

Я так тобі почутися хотів.

Але шляхи, але цей час і даль...

Я вже не той, себе я розгубив.

Я там був князь, а тут, немов злидар,

Я там був Спів, лишилося лиш пів...

Та ти не слухай, а іди собі!”

Та я не йшов, бо пісня та свята

Відлуння, відгомін збудила у світах.

І я той спів ловив, і пив, і млів...

3.06.1974

Володимир НЕВМИТИЙ

Плин

Залишки літа у Затоці.

Пестимо ліньки всяк на сонці.

Неба зотліле тло.

Доводи на твоєму боці.

Кораблик у старому доці.

Порепане весло.

Для дзигарів піску намито.

Глід перенизує намисто.

Моря поблякле скло.

За обрії – манливе місто,

У ньому нам немає місця.

Куди ж усе текло?

20.09.2003

Станіслав СТРИЖЕНЮК

З Євангелія за Матвієм

З Мирного,

Як сонце, хліб везу і я,

Як і всі. І хліб не дме у вус.

А дорога полем – слід Везувія,

Що лишив на згадку землетрус.

Ну, а поле рівне вкрите росами.

Обрію сяга озимина.

Тут ходили влітку ми покосами

Від зерна до другого зерна.

“Буде хліб, бо ми його посіємо” –

Так сказав невтомний хлібороб.

Ми ще позмагаємось з росіями.

Щоб айовам соромно було б.

Не на вітер ці слова під веснами,

Над лиманом, де мовчать Тузли.

Там Матвія руки перевеслами

Перший сніп Матвія обняли.

Це не все ще.

Не під забороною

Пам’ять, як з дитинства хлопчик жив.

Німб над ним озолотів короною

Нелегких сорок четвертих жнив.

15.11.2004 р.

Григорій ЗЛЕНКО

Вічовий маяк

Серед Одеси пам’ятних окрас,

Котрих у неї – ой же як! – немало, -

Звитяжний воїн Йосип де-Рібас,

Чиї полки татарина здолали;

Тут Рішельє своє заглибив рало

І прапор міста підійняв ураз;

Тут Воронцов, означивши свій час,

Додав багато творчого запалу.

Та як не важ минуле на свій смак,

А безіменний січовий козак

Свої довічні тут полишив міти.

Його потужний не зітерся знак –

Він світить нам, як вічовий маяк,

А серце кличуть віщі заповіти.

Примовки од Віктора Вовка

За добрі справи

людям честь і слава.

* * *

Той честі не зронить,

хто Вітчизну боронить.

* * *

Хоробре серце

гартується в герці.

* * *

Людині так на світі

треба жити,

щоб миру, правді

і добру служити.

* * *

Смерть боягуза карає,

слава безсмертного не вмирає.

* * *

І в добрі часи,

і в сувору годину

завжди пам’ятай,

що ти – людина.

* * *

Якщо перед совістю грішний,

то не відкупишся грішми.

* * *

Той, хто звик ганить,

будь-кого споганить.

* * *

У людини два ока, один язик

і два вуха – щоб добре бачив, мало говорив