Одного разу місцева телестудія вела телепередачу, у якій брали участь ветерани Великої Вітчизняної, які визволяли Одесу від німецько-румунських загарбників. Коли почав свою неквапливу розповідь генерал-майор Микола Федорович Стафеєв, мій онук, який сидів поруч, ловив кожне його слово. А розповідав фронтовик про те, як йому довелося вступити в рукопашну з рудим мордатим фашистським офіцером.
- А це правда, що так і було? – запитав онук.
- Справжні фронтовики, братику, говорять тільки правду. Повір мені, - відповів я і ласкаво потермосив хлопчиська, додавши, що за особисту хоробрість комсорг Стафеєв був представлений до нагороди медаллю “За відвагу”.
Було це 31 грудня 1941 року. Спеціальний загін з 300 чоловік було послано у тил супротивника з метою знищити ворожий гарнізон у селі Ігуменка. Від передової до нього кілометрів 20. Стафеєва, у той час старшого інструктора армії по комсомолу, який мав бойовий досвід з першого дня війни, призначили комсоргом загону. Коли настала темрява, рушили пішим ходом по балках і лісопосадках услід за партизанськими провідниками. Розвідка доповіла, що фріци готувалися відзначати зустріч Нового року в будинку середньої школи. Несподіваним подарунком для них став обстріл з 50-міліметрових мінометів. Спецзагін рвонув в атаку. Опорні пункти на околицях Ігуменки огризнулися автоматним і кулеметним вогнем. Стафеєв помітив, як четверо гітлерівців сховалися в підземелля. Це був льох. Метнув туди дві гранати (лимонки) і кидком наблизився до будинку. З нього вискочив офіцер і сховався за рогом. Почалася перестрілка. Розстрілявши обойму з пістолета, Стафеєв вирішив обійти навколо будинку і напасти на німця ззаду. Задуманий маневр удався, а удар пістолетом не вийшов – рукоятка сковзнула по плечу фашиста. Почалася рукопашна. І якимось дивом Стафеєв вихопив кинджал, що виявився при офіцері, і з останніх сил усадив його в груди фашисту. Той, охнувши, залився кров'ю і звалився на сніг. Знесилений Стафеєв знепритомнів і упав поруч, окроплений ворожою кров'ю. Його також сприйняли за мертвого, але не залишили. Коли лікар, оглядаючи убитих і поранених, похльоскав Стафеєва по щоках, він відкрив очі...
А про те, що генерал-майор у відставці Микола Федорович Стафеєв - справжній фронтовик, я довідався в 1973 році, коли прибув у Південну Пальміру постійним кореспондентом газети “Красная звезда” по Червонопрапорному Одеському військовому округу. Перші добрі відгуки про нього почув на засіданні клубу “Золота зірка”, в якому у той час збиралося понад сто Героїв Радянського Союзу і кавалерів ордена Слави трьох ступенів. А хрещеним батьком цього клубу по праву вважали і вважають Стафеєва. Звичайно, я розумів, що Герої слів на вітер не кидають, але журналістський досвід змусив довірятися не тільки словам, хоч і авторитетним. Я ознайомився з особистою справою Миколи Федоровича, а потім на різних зустрічах, і офіційних, і неофіційних, за його словами і вчинками переконувався в тому, що він належить до когорти тих людей, з яких можна робити життя.
У книзі “Життя, наповнене змістом”, яка нещодавно вийшла в світ, Микола Федорович написав: “Я вдячний долі за те, що вона нагородила мене великим почуттям, з яким я прожив життя і живу дотепер, - це Любов. Любов до життя, до Батьківщини, до сім’ї та друзів. Тому Життя моє мені здається наповненим якимось особливим змістом...”
Якщо узагальнено назвати основну рису, яка характеризує Стафеєва, то найбільш прийнятним буде вираз – був завжди одним з перших. Ось лише кілька прикладів.
У 15 років він першим з однолітків став рівноправним членом бригади сплавників лісу і зігнав самостійно перший пліт до 200 м3суднобудівної ялини. Причому, кореневища ялин були над водою, що додавало плоту посилену парусність. При найменшому вітрі він рухався не за течією, а за вітром. Тому досвідчені сплавники не стали підмінювати новачка, коли за жеребом випало сплавляти “парус” йому. Чекали, що попросить заміни. Але він не здрейфив і пішов під ним спочатку по Унжі-річці, а потім по матінці Волзі. У знак заохочення молодий сплавник був нагороджений премією – чоботями, які захищали ноги вище колін.
Йому першому на лісоділянці запропонували вступити до Макар’ївського лісного училища, де він поєднував навчання з розвантажуванням барж із сіллю, вугіллям, і навантаженням на них дров.
Він першим зі студентів-практикантів відгукнувся на пропозицію лісорубів піти на ведмеже полювання. Страшно було, але й тут не здрейфив. Стріляв з рушниці, але зачепив лише ведмеже вухо... Досвідчений мисливець уклав звіра. То було, можна сказати, перше бойове хрещення.
А справжній іспит вогнем і мечем почався в перший день війни, коли Стафеєв, будучи помічником начальника політвідділу з комсомолу 30-ї танкової бригади, вступив у нерівний бій з фашистськими танками. У складі екіпажу “Т-34”, з третього пострілу підбив ворожу машину: недармна він,- знов-таки одним з перших серед офіцерів бригади освоїв водіння “Т-34”, “КВ-2”, обов'язки членів екіпажа.
Бої в прикордонні були жорстокі. “Дияволами, закутими в броню”, охрестили гітлерівці однополчан Стафеєва. Командувач 1-ї танкової групи фон Клейст відзначив у наказі військам: “Я забороняю при тривозі вживати слова: танки прорвалися”.
Бої, бої... Кожний дотепер пам'ятний фронтовикові. У районі Шепетівки, на Сумщині, командир танка Шашко і механік-водій Криворотов пішли на таран і знищили фашистський танк. Обидва стали Героями Радянського Союзу, і Стафеєв закликав однополчан бити ворога так само відважно. У цьому бою сам Стафеєв був тяжко контужений, оглух на ліве вухо, але залишився в строю.
Що давало сили в той важкий час? Бажання будь-що-будь залишитися живим; любов дружини Антоніни, батька і матері; віра в праве діло свого народу; мрія після війни вступити до Ленінградської лісотехнічної академії (рвався туди на навчання після строкової служби), але йому сказали: “Ваше місце в армії, комсомолець Стафеєв”.
От так і пов'язала його доля з армією аж на 40 років. Тих, хто бажає докладно довідатися про ювіляра, а йому виповнюється 90 років, відсилаю до його книги-сповіді “Життя, наповнене змістом”. І кожний переконається в справедливості наказу Стафеєва читачам: “Пам’ятайте про те, що, не пізнавши минуле, людина не може мати свого сьогодення і створити майбутнє”. Саме воно, минуле, є базою поступального руху і досягнення успіхів на будь-якій ниві.
Микола Федорович у цьому минулому, як і до нинішнього дня, ніколи не кривив душею. Йому дороге усе, що сталося на його непростих дорогах. І перша нагорода - медаль “За відвагу”, отримана з рук М.І. Калініна в Кремлі в червні 1942 р.; і продовольчий атестат, пробитий осколком, що зберігався в кишені гімнастерки разом із блокнотом у металевій обкладинці, який врятував йому життя...
Оборона Львова, Києва, визволення півдня України, Болгарії, Угорщини, Румунії, Югославії... Про кожну віху бойового шляху нагадують бойові нагороди, у тому числі болгарський орден “Дев'яте вересня з мечами”, польський “Золотий хрест заслуги”, румунський - “Тудора Владимиреску”,звання Почесного громадянина болгарського міста Шумен. Я був свідком вручення ветеранові болгарського ордена в Будинку вчених і щиро порадів за нього. Як і в хвилини присвоєння йому звання “Почесний громадянин Одеси”, яку він визволяв з боями від фашистської погані і відбудовував у повоєнні роки, в мить підняття прапора Одеси 2 вересня 1999 г...
Коли з кимось траплялася біда, і у воєнну, і в мирну пору, Стафеєв підставляв плече, домагався справедливості. І себе не давав ображати: коли його незаслужено в 1956 р. зняли з посади начальника політвідділу і розжалували до підполковника, він довів свою правоту, звертаючись аж до М.С. Хрущова, Г.К. Жукова, і був відновлений у правах. І усім своїм близьким передав цю “науку перемагати правдою”.
…Пишу ці рядки і думаю про те, що світ воістину тісний: мені довелося освоювати військові науки в тому ж Харківському (пізніше Львівському) військово-політичному училищі, яке закінчив ювіляр у січні 1941 року. А ще – біля моєї рідної української слободи Борисівки, що на Білгородщині, розкинувся на тисячі гектарів заповідник Ленінградської лісотехнічної академії “Ліс на Ворсклі”, куди Ви, шановний Миколо Федоровичу, рвалися на навчання. Чудовий цей заповідник у всі часи року! Як прекрасна і Ваша звичайна й в той же час незвичайна доля. З ювілеєм Вас! Довгих років життя!
