Продовжуємо публікування матеріалів, що надходять на конкурс “Любити Одесу”, підсумки якого буде підбито до Дня міста - 2 вересня. Запрошуємо наших читачів взяти участь у конкурсі.

Міський портрет в інтер’єрі

Зараз усі палко захопилися архітектурою й дизайном. Проте, що примітно, відбувається це в новітні часи, коли деякі вітчизняні мистецтвознавці й далі за звичкою асоціюють поняття “дизайнер” із незручно вимовлюваним прізвищем, проектуючи цю професію на пострадянський план монументальної пропаганди. Тепер застарілі та хибні за сутністю й за духом форми художньої творчості досить витончено подаються в одежі новозвучних слів: “інсталяція”, “перформанс”, “концепція”. До речі, ця словесна гра, імітуючи уявні відображення змін, цілком достовірно визначає зовнішній вигляд сьогоднішньої Одеси.

Якщо про внутрішній зміст такого портрета можна ще ностальгічно сперечатися, то з декоративними складниками одеського міського пейзажу справа зовсім інша. Огрядна фігура Леоніда Утьосова, що нагадує відпочиваючого пенсіонера, пародійний Де Рибас з безглуздою лопатою, бутафорна фігура Пушкіна і такі інші численні “статуетки”. До цього можна додати низку подарунків іногородніх скульпторів, серед яких особливо виділяється ескіз багатофігурної композиції, автор якої - всюдисущий Зураб Церетелі. Готував маестро шестиметрову скорботну річ для Меморіалу на Поклонній горі в Москві, а встановив її півтораметровий (!) ескіз чомусь в Одесі. Усе як у житті. Інших досягнень, на жаль, немає. Втім, як і інших авторів, – поїхали геть... Міська громадськість, що залишилася, затихла і нібито зітхнула полегшено: мовляв, і, слава Богу, досить тут воду каламутити цим Грінбергам і Ройтбурдам.

Шкода, але зараз уже не потрібно мати витонченої фантазії, щоб не помітити, що й з’явлені численні архітектурні новоділи виконані в дусі містечкового модернізму, помноженого на амбіції міщанської величі. Ось уже десятками постають зі стагнації, - як водиться, в спотвореному вигляді, - історичні будови, що колись становили трепетний образ Одеси. Відбувається начебто творчий процес, проте це профанація, нахраписта фантазія на тему реставрації, несумісна з поняттям доброго смаку. За дошкульним зауваженням одного з журналістів, Одеса перетворюється на “потьомкінське село”, обплутане метастазами “кондитерського стилю”.

Якщо ж звернутися в минуле, то варто згадати, що після Вітчизняної війни, незважаючи на руїну, стару Одесу відновлювали високі професіонали, що її пам’ятали, шанобливо виміряли, зберігши для нас усю дорогоцінну проектну документацію. Такий шлях відновлення завжди був патріотичний і виправданий з моральної точки зору. На жаль, зараз подібне здається анахронізмом. Сьогодні неможливо без болю дивитися на той безсоромний кіч, яким пригощають нас місцеві архітектори. Вал вульгарної халтури впав на наше місто. Ну, а чиновники від архітектури (вже не один десяток років!) цинічно переконують одеситів, що все діється згідно з історичною правдою. З якою правдою, шановні добродії, адже, слава Богу, живі ще городяни, що все це бачили?

***

2. Ну, а якщо ж справді глянути правді в вічі, то стане очевидним те, що місто не готове до реалізації серйозних містобудівних проектів. І не готове насамперед архітектурно. Здається, що з деякими сумнівними ідеями типу багатокілометрової естакади через Одеську затоку, грандіозного нагірного бульвару або “монументального морського фасаду” ліпше б почекати, розбагатіти, та й сяк-так порозумнішати, а вже потім до подібних тем вдаватися. Містобудівних помилок і так зроблено чимало! Досить згадати багатоповерхову етажерку готелю, що заслонила чудову панораму бухти й опоганює цим неповторний вигляд Головного Місця Одеси.

Міркуючи далі з цього приводу, хочеться запитати: а от навіщо треба було знову “наступати на граблі” з подальшим будівництвом скандального Овального будинку на Грецькій площі? Минуло вже чимало часу, щоб усе місто змогло переконатися в недоліках цієї невдало скомпільованої незграбної споруди, що заслонила перспективу Спасо-Преображенського собору. Навіщо ж далі споруджувати те, що явно погано?! З якою метою потрібно вперто робити непростимі містобудівничі помилки?

У зв’язку з цим мимоволі вдаєшся до ідеології відтворення і, зокрема, відновлення Спасо-Преображенського собору, що відбувається зараз в Одесі. Відновлення, коли це не політичний крок (?), як це було з храмом Христа Спасителя в Москві, в нашому разі досить виправдане, бо зараз, на жаль, багатьом бракує вміння зробити що-небудь нове та значне, що дає світло надії на майбутній розвиток. Можливо,тому й виникла потреба щодо відновлення тієї архітектурної домінанти, якою колись був монументальний силует Спасо-Преображенського собору?

Можна, звичайно, скільки завгодно посміюватися над монументальним бумом, що впав на територію нинішньої Одеси – безглуздою скульптурою Де Рибаса, пам’ятником Хабареві-апельсину, що прозірливо передбачив автор, або чудовими геніталіями Бика, що на 8-й станції Великого Фонтану тощо. При цьому слід зазначити, що антологія нових анімалістичних образів, розміщених в одеському міському середовищі, не обмежується згаданим Биком. Проте хочеться нагадати, що в Одесі були справді прекрасні пам’ятники, дотепер не відновлені. Катерині Другій, наприклад! Адже є креслення, фотографії, збереглися великі скульптурні фрагменти. Чому ж не відновити те, що й не викликає питань з погляду художньої цінності? Адже монумент-то був майстерний! Навіщо ж далі так ризикувати з помаранчами, биками, конями тощо? Зараз, властиво, важко прогнозувати, як здійснюватиметься містобудівний розвиток Одеси на тлі принизливого сьогоднішнього розпуття. Очевидно одне - не так, як сьогодні!

***

3. Архітектурна доля кожної значної міської споруди так само непередбачувана, як доля будь-якого твору мистецтва. Шедеври, властиво, народжуються не часто, вони залежать від посмішки фортуни, збігу обставин і здібностей авторів. А це не можна розрахувати навіть на найсучаснішому комп’ютері, тим більше що життя виявилося складнішим за електроніку. Разом із тим, цілком усвідомлюючи, що ми живемо в даному проміжку часу і, на жаль, багато що зберегти вже неможливо, потрібно запровадити на території історичного центру Одеси дієву процедуру для забудовників(на відміну, або на додаток, до створених Правил забудови м. Одеси). Вона дасть змогу знайти об’єктивний погляд на дійсний стан справ в історичному центрі, стане бар’єром на шляху помилок і містобудівної сваволі.

Очевидно, потрібенокремий закон про містобудівну діяльність на території історичного центру Одеси.Цей закон не повинен означати, що в центрі нічого будувати не можна - навпаки, тут можна й потрібно будувати, але при цьому слід зберігати й архітектурно розвивати міський ландшафт у тих параметрах і в тих традиціях, у яких було виткано його історичну тканину. І це буде реальна відповідь на амбіційні прагнення одеських чиновників, за будь-що потрапити до охоронного списку ЮНЕСКО.

Варто згадати, що по всій Європі, навіть у малих містах, подібні закони давно задіяні - це регулююча система права, пільг і обмежень, що відповідає на животрепетні питання: що, де і на скільки поверхів можна будувати? Яке ставлення мусить бути до навколишнього ландшафту й озеленення в кожній із частин міста? Що має розвиватися в історичному центрі? Наприклад, навколо певних історичних кварталів не може з’явитися нічого “високого”, нічого “скляного” тощо.

Таке зонування та мікрозонування допомагає орієнтуватися майбутнім інвесторам і забудовникам у виборі будівельних майданчиків і в обсязі необхідних інвестицій. Існування ж подібного закону в Одесі дозволить відповісти й на наші давні запитання: наприклад, у яких параметрах можна споруджувати будівлі в межах міської берегової лінії? Чи створювати в Одесі охоронювані природні території, на яких потрібно впровадити обмеження на будівництво, або ж навпаки, надавати пільги забудовникам, що збираються їх освоювати й розвивати? І таке інше.

Крім цього, створення докладної карти зонування та мікрозонування міських територій істотно допоможе владі докладно порозумітися на самій суті міської системи землекористування та стягування земельних податків. Здається, що такий закон стане вигідний усім: місту, що буде захищене від хаосу містобудівних помилок, і забудовникам, що перестануть залежати від персоналій, а спиратимуться тільки на чіткий міський законостатут.

***

… І ось іще що. Усі знають, що в архітектурній долі Одеси брали участь маститі архітектори: Тома де Томон, Боффо, Торрічеллі, Бернардацці... Список можна вести далі. Здається, що до сьогоднішнього міського середовища Одеси архітектори такого масштабу прийдуть іще нескоро. Я підозрюю, що поки закордонні архітектори не знайомі з нашими сьогоднішніми героями: ні з “найголовнішим” архітектором В.Л. Глазиріним, ні з легендарним Маркозом Мурмановим, ні з незліченними бутафорними діяннями пп. Повстанюків. Гадаю, що вони усвідомлюють - міські замовлення будуть ще довго розподілятися тільки між суто “своїми”. А прийдуть до нашого міста справжні архітектори тоді, коли Замовник і Влада відчують у цьому потребу, як це було в минулі часи, коли Одеса зуміла гідно оцінити видатних майстрів свого часу, запрошуючи їх створювати архітектурні споруди, гідні імені цього дивного міста.