Давно збиралася написати про вчителя на пенсії. Всім відомо, що й пенсія вчительська невелика, і можливість кудись поїхати, відвідати друзів, родичів теж досить обмежена. Як же в таких умовах живуть колишні педагоги, чим заповнюють свій час, відтепер вільний і від шкільних дзвінків, і від дитячих голосів, і від неодмінної напруженості, адже рідко яка робота підлягає такому строгому графіку? Коли я запитала про це в Н.О. Дубовик, профспілкової лідерки освітян, вона сумно опустила очі. Хто-хто, а Ніна Олександрівна знає, як ледве перебиваються педагоги, які проблеми виникають у них і з лікуванням, і з оздоровленням.
Але справа не тільки в матеріальному боці справи. Виявившись поза школою, багато хто так і не може звикнути до дозвілля, і така жадана воля для більшості з них обертається чималим тягарем. Що ж, старіти завжди нудно, і не кожен спромагається подолати тугу нескінченного, сумовитого будня. Але, як то кажуть, трапляються і щасливі винятки. Про один із них я й хочу розповісти, зустрівшися з колишньою вчителькою К.Д. Кутузовою.
Якось в одному зі службових офісів побачила незвичайну роботу – під склом у рамочці пишався, вилискуючи золотавими фарбами, яскравий барвистий півник. У Рік Півня такі вироби не рідкість, багато хто прикрашає ними свої житла та кабінети. Але цей вражав багатством барв, і, я б сказала, щедрим розмаїттям. Навіть випадкові відвідувачі, що квапливо зазирали до приймальні, не могли відвернутися, довго вагаючись у здогадах, що це – малюнок, аплікація? Виявляється – це художня гладь, одна з численних вишивок Клавдії Дмитрівни.
Вона охоче погодилася зустрітися зі мною й показати свої роботи. А їх має силу-силенну. Поки я перебираю дивовижної краси скатерті та серветки, блузи та рушники, Клавдія Дмитрівна, розповідає про своє ремесло. Звичайно, в наш стрімкоплинний час науково-технічний прогрес посунув на задній план вишивання, таке популярне в роки її молодості. Моя співрозмовниця пам’ятає навіть, як звуть її першу вчительку, яка колись, у другому класі, попросила дітей принести з собою клаптик тканини, нитки, голку. Тільки замість клаптика мама вручила їй справжнє велике полотно, мовляв, старайся, донечко, не лінуйся, і світлицю в домі прикрасимо. Відтоді Клавдія Дмитрівна з чарівною голкою не розлучається.
Ось горить, палає вогнем червона горобина. Це рідні візерунки її дитинства: родом Клавдія Дмитрівна з Тверської області. Тут-таки закінчила педагогічний інститут, вийшла заміж. Пізніше чоловік, військовик, привіз її на свою батьківщину, в Україну. Багаті барви південного краю скорили душу Клавдії Дмитрівни. Мабуть, не знайдеш пелюстки, яку б її тонкі, чутливі пальці не перенесли на білу полотнину. Такий звичай у цій родині – до кожного великого свята на столі має пишатися нова скатертина з серветками, вишитими господинею дому. Один яскравий візерунок змінюється іншим, просто очі розбігаються. Ось хризантеми, волошки, а це вишуканий орнамент із тендітних троянд... Перш ніж узяти голку до рук, Клавдія Дмитрівна нарисовує візерунок на тканині простим олівцем. Підготовчий етап, до речі, потребує чималих копітких зусиль, терпіння. Не кажучи вже про саму вишивку, тут нашвидкоруч нічого не вийде. Таке тонкочинне заняття до снаги тільки людям дуже ретельним, уважним, пильним... Та що говорити, свої вироби Клавдія Дмитрівна пральній машині не довіряє, усе пере руками. Ади вгадай, як нова техніка попорає цю красу; а так надійніше...
Що ж, ручна робота сьогодні високо цінується, і ставитися до неї потрібно дбайливо. До речі, не втрималася й запитала в Клавдії Дмитрівни, чи не пропонувала вона свої послуги тим, хто хоче вирізнитися вишуканим інтер’єром, у тих же кафе, ресторанах. Ні, не пропонувала, а от якщо потрібно повіншувати рідних і близьких людей до свята, то кращого подарунка за вишивку, на її думку, й не придумати. Своєю майстерністю Клавдія Дмитрівна щедро ділиться з іншими – у школі при санаторії “Піонерський” добре пам’ятають учительку Кутузову, що вела шкільний гурток “Чарівна голка”. Тут вона працювала багато років, звідси пішла на пенсію.
Часто зустрічає своїх колишніх колег, теж пенсіонерок. Нерідко вони скаржаться: одні на нудьгу, інші на самотність, треті на байдужість дітей і онуків. Осьде Клавдія Дмитрівна і підкидає ідею, мовляв, нумо навчу вишивати, і все лихо як рукою зніме. За її словами, нічого так не слід остерігатися на старість, як лінощів і нічев’я. Особисто вона цінує час, кожна хвилина – це нитка в тканину власного життя, і в прямому й у переносному значенні. І хоча на пенсії Клавдія Дмитрівна уже чверть століття, не зважає на прожиті дні. Та вони либонь і не квапляться позначитися на її виду. Просто мене - жвавуща, молодава жінка, якій важко на здогад дати... вісімдесят років. Зморшок на обличчі майже немає, а очі сяють тим рідкісним натхненням, що завжди вирізняє творчих людей. Способи своєї молодості та гарного настрою колишня вчителька пояснює просто – своєю захопленістю. Жодних тобі кремів, жодної косметики та спеціальних дієт вона не визнає. Чарівна голка робить життя радісним і неповторним. Як бачимо, і старість повна розкоші, якщо тільки вміти нею користуватися.
Надаю своїй співрозмовниці думку – організувати виставку своїх робіт, вона окрасила б будь-який учительський форум. Адже це справжня творчість – тут вишивка і хрестиком, і англійською, і художньою гладдю, коли на тиловому боці немає жодного вузлика, жодного недбалого слідка. Невеличкий столик у вітальні буквально завалений журналами, серед яких видання ще... 1885 року. Ось як тоді цінували ручну вишивку паризькі модниці! Коли зростали діти (а в Клавдії Дмитрівни син і дочка), намагалася прикрасити малюнком і рукавиці, і шарфики, і навіть шкарпетки. А сьогодні в Клавдії Дмитрівни вже доростає правнучка, що живе в Латвії. До її літнього приїзду вона готує черговий сюрприз, цього разу не вишивку, а печворк. Цим маловживаним словом називають мистецтво майструвати з кольорових клаптиків ковдрочки, накидки для крісел, дитячі іграшки та сумочки. Пишний плед, що зваблює чаром фарб, уже наготувався повтішити гостей. Ще один вид рукомесла – гарні мережані комірці з найтоншого батисту. Захопилася Клавдія Дмитрівна й аплікацією, гаразд що кольорових тканин і ниток сьогодні не бракує.
Як бачимо, перші стібки, зроблені в далекому довоєнному дитинстві, обернулися справжньою творчістю, що втішає й саму її, і всіх довкола.
