Стару приказку «Король помер? То ж хай живе король!» - я згадав у зв'язку із завершенням концертного сезону в Одеській філармонії, 157-го, і до того ж ювілейного: у нинішньому вересні виповнюється 75 років, як філармонія стала державною концертною організацією.
Три концерти завершили сезон. Спочатку скажу про виступ Одеського камерного оркестру - цього разу за диригентським пультом стояв Вернер Зайтцнер (Німеччина). Виконував соло у концерті для скрипки із оркестром мі мінор Фелікса Мендельсона його син Конрадін Зайтцнер. Юнак на конкурсі виграв скрипку із Кремони - і як же вона заспівала! Чесно кажучи, я чекав на типову німецьку акуратність і точність, а тут що батько, що син були на диво емоційними, і ми почули у цій хрестоматійній, заграній музиці разючої краси любовну пісню. Які виразні інтонації скрипки! Яка повнота буття - у музиці другої частини! А в третій, здавалося б святковій - раптом на хвилинку почув сум. Чи мені тільки здалося?
Хочеться відзначити ще чудове виконання Першої симфонії Бетховена. Її виконують рідко. Вернер Зайтцнер диригував так, що стало зрозуміло: тут потрібна просто ювелірна робота, що й відкриє вартість ще нібито не зовсім зрілого дітища бетховенського генія. Так, це вже Бетховен, і мені раптом стає шкода його великих вчителів, які залишаються у попередньому столітті. Тому що такий великий натиск, така сильна бетховенська симфонічна форма, що підминає і тендітний артистизм Моцарта, і аж ніяк не позбавленого сили Гайдна... Титани, народжуючись, мимоволі вбивають своїх батьків.
Бетховена ми почули й у концерті симфонічного оркестру - за диригентським пультом був сам Хобарт Ерл. У першому відділенні з.а. Росії Валерій Кулешов грав Перший концерт для фортепіано із оркестром П.І. Чайковського. Чудовий віртуоз, на якого свого часу звернув увагу сам Горовіц, молодий піаніст грав у неймовірному темпі, рояль звучав чудово, але абсолютної художньої переконливості не було. На жаль, нинішні молоді музиканти, особливо затребувані за кордоном, часто демонструють деякий полегшений стиль виконавства, демонструючи гарний звук і не дуже піклуючись про те, щоб у всій повноті розкрити зміст твору. Зате Третю симфонію Бетховена, яка прозвучала у другому відділенні, оркестр виконав зразково. Хобарт Ерл диригував, не прискорюючи темпів, симфонія йшла величною ходою, відкриваючи усю свою красу, усі деталі своєї монументальної побудови, особливо проникливо прозвучав марш фюнебр. Під звуки цього маршу ми услід за Бетховеном ховали свої ілюзії, і можливо, тужили про минулу велич дев'ятнадцятого сторіччя...
І завершальний акорд - ще один концерт Національного одеського філармонійного оркестру. За диригентським пультом - Ігор Шаврук. У програмі - твори композитора Яна Фрейдліна, одесита, який, як водиться, знайшов справжнє визнання, виїхавши досить далеко. Симфонія №3 для струнного оркестру - будучи написана напередодні Чорнобиля, за визнанням композитора, зовсім містично відбила ці страшні події. Із першого ж такту ми чуємо: автор - не авангардист, мова його музики - ясна, трепет струнних із їх багатою тембровою гамою, терпкою барвистістю - ніби передає колихання трав, запах полину, жарку широчінь і височінь... Яка світла, гарна музика - майже класична у своїй основі! Дивно, що автор не спокусився пошуками сучасної жорсткої музичної мови, і ніби застряг десь у срібному столітті, радісно користуючись засобами музичного імпресіонізму, створюючи якусь атмосферу... За характером - це швидше кіномузика: майже немає драматичного руху, є споглядання, нерухомість картини... Зрозуміло, страшне станеться, ніби лопнуть небеса - так ударить барабан. І все ж хисту Фрейдліна мабуть властивий не стільки трагізм, скільки більш світлі барви, він зовсім незрозумілим чином зумів зберегти світло в душі й красу ліричного почуття. Це продемонструвала й невеличка п'єса «Подих», написана спеціально для Ігоря Шаврука.
У другому відділенні виконувався знаменитий до мінорний концерт для фортепіано із оркестром Сергія Рахманінова. Партію фортепіано виконував знову ж таки, на жаль, колишній одесит Сергій Терентьєв. Ми його ще не забули. Публіка влаштувала йому грандіозну овацію. Скажемо відверто: виконання музики Рахманінова було не зовсім традиційним. Терентьєв виконує класику, йдучи до неї від джазу. І це дає зовсім несподіваний ефект. Звук у нього - якийсь разюче почуттєвий! Не щиросердні переживання композитора, не психологія й філософія - краса звуку виходить на перший план. Ритміка музичних фраз, їхній рух, їхнє зіставлення із фразами оркестру, барвистість виникаючої при цьому музичної тканини... Ігор Шаврук дуже добре зрозумів задум піаніста, і в спільній творчості виник такий естетський бенкет, щось приготовлене із таким смаком, настільки стильне! Така звукова розкіш, неймовірне багатство, надмірність краси. Не буду сперечатися із виконавцями, стаючи в позу пуриста, якогось казенного педагога, обуреного недозволенними вільностями... Насолоджуватися музикою, насолоджуватися самим процесом музичення - теж, скажу вам, не остання справа. Будемо ж вдячні!
