22 червня в Золотому залі Одеського літературного музею відбулася презентація колективної збірки членів Одеської обласної організації Національної Спілки письменників України “Крізь пам’ять” (Одеса, “Астропринт”, 2005), до якої увійшли кращі твори поетів Одещини, присвячені Другій світовій війні. Збірка присвячена 60-річчю Перемоги та пам’яті всіх полеглих у боротьбі за свободу і незалежність Вітчизни. Своїми враженнями від цієї книги ділиться сьогодні відомий письменник Богдан Сушинський.

Збірка “Крізь память” належить до тих книжок, які не можна сприймати, ґрунтуючись лише на враженнях від вміщених у ній творів. Так, звичайно, поезія є поезія, вона має свою мистецьку напругу, свою образну систему, свою творчу амплітуду, яка залежить від таланту поета, його світобачення і рівня літературного професіоналізму. І все ж таки, беручи до рук це видання, неминуче проймаєшся болем і величчю того історичного зламу, що ліг в основу творчого осмислення поетів; і тих фронтових доль, в яких – у більшості авторів – вигартовувалося їх мужнє поетичне слово.

Особливим настроєм на сприйняття творчих сповідей митців – фронтовиків проймаєшся вже з обкладинки, на якій, і в кадрі давнього фото, і в пам’яті нашій оживають постаті моїх колег, письменників, які пройшли крізь війну, але творчо все ще залишалися в ній, оповідаючи, осмислюючи застерігаючи своїми повістями, віршами, фронтовими спогадами: Миколи Сердюкова, Аркадія Голишева, Анастасії Зорич, Юрія Трусова і літератора, голови обласної філії Літературного фонду Спілки письменників, учасника партизанського руху в Югославії, офіцера в “армії Йосифа Броз Тіто” Миколи Груїча... – біля пам’ятника Невідомому матросові. Всі вони вже відійшли у вічність. Але всі вони навіки з нами: своїми душами, своєю творчістю.

Над братской могилой

Цветет молодая калина.

Пропеллер... Пропеллер на камне

И льется с небес бирюза.

Их жизнь

Журавлиным проносится клином,

Когда поднимаешь

К высокому небу глаза.

...Це з поезії Юрія Трусова “Баллада о летчиках”. І по-справжньому глибинно задум її відкривається лише тому, хто знає, що свій фронтовий гарт поет пройшов авіаційним механіком, в аеродромній обслузі. І ще багато років по війні, “поднимая к высокому небу глаза”, він бачив і літаки тих своїх побратимів, які, прошиті кулеметними чергами “мессерів”, лише на самій волі солдатській дотягували до свого аеродрому, до смуги життя; і літаки тих, які так ніколи й не повернулися з бойового вильоту; він бачив обличчя друзів, які так і залишилися в піднебессі й отим травневим журавлиним клином пам’яті прилітали до нього, вітати зі ще одним подарованим йому і всім нам Днем Перемоги.

Якось на Одеській кіностудії переглядали стрічку фронтової кінохроніки, яка мала увійти до документального фільму. І раптом член художньої ради кіностудії поет Ігор Нєвєров підхопився і попросив кіномеханіка зупинити стрічку, прокрутити її назад... І був вражений, переконавшись, що не помилився: там, на екрані, на увесь свій богатирський зріст підводився для атаки його товариш, політрук батальйону морської піхоти, учасник оборони Одеси Григорій Карєв! Про існування цієї плівки, цих кадрів сам Карєв, тоді ще відносно молодий і сповнений сил поет-фронтовик, не знав. Потім, переглядаючи відзняте фронтовим оператором, він, соромлячись друзів, беззвучно плакав. І не тільки тому, що з екрана дивилася на нього його фронтова молодість, а передусім тому, що поряд із ним були його товариші, для багатьох з яких ця атака виявилася останньою. Саме під враженням від цього дивовижного побачення через десятиліття він і писав свій вірш “Морская пехота”:

Как соль в нашу кожу, вошел в наши души

Обет – свой корабль не бросать никогда.

Но в час испытаний на горькую сушу

Мы с палуб сходили спасать города.

Враги называли нас:

- Красные черти!

Друзья называли:

- Бессмертное племя!

А мы не мечтали тогда о бессмертье,

Мы просто сражались за море и землю…

Вірш Володимира Гетьмана «Сниться щоночі, тікаю з полону» датовано 1960 роком, але поетична оповідь його звернена в минуле, в роки, проведені за колючим дротом фашистських таборів для військовополонених, за яким він пройшов усі можливі кола пекла, усе, що тільки могло випасти на долю солдата, який і в полоні залишався істинним солдатом: утікач витримував катування, знову втікав і врешті-решт вистояв, зберігаючи віру в свою армію, свій народ, свою Україну.

Сниться щоночі, тікаю з полону,

Падаю в яму, встаю.

Знов на майдані розп'ятий холону

В лютім фашистськім краю.

Сниться щоночі:

Вівчарка шматув…

Б'є автомат по мені…

Сниться, що мама все бачить,

Все чує…

Ох, коли б це тільки у сні!

Упоряднику збірки поету Володимиру Гараніну справді вдалося відібрати з творчого доробку фронтовиків усе те краще, найвиразніше, найболючіше, що пройшло крізь пам'ять, крізь душу, крізь талант митця. Ось чому запам'ятовуються і поема Івана Рядченка «Передать Ивановой», і присвячений творцям фільму «Гарячий сніг» однойменний вірш Ігоря Нєвєрова, і «Вогонь слави» Олександра Уварова.

Твори поетів повоєнного покоління упорядник виокремив розділом «За правом спадкоємців слави». Назва, як на мене, занадто умовна і публіцистична, оскільки більшість своїх творів митці повоєнної когорти писали за правом людей, яким, серед іншого, життя – як і талант, - було дароване ще й для того, аби осмислити страшні помилки поколінь прийдешніх, які призвели і до комуністичного терору, що, в свою чергу, породив силу – силенну зрадників, котрі йшли під ворожі прапори, аби мстити комуністичному режимові за розкуркулення, голодомори, тисячі поруйнованих храмів і розстріляних священників, за сибірські концтабори і присуджувані обкомівськими трійками “десть років без права переписки”; і до терору фашистського: “випаленої землі”, крематоріїв, ешелонів з остарбайтерами і ненависного всьому мислячому “нового порядку”. Привертає увагу, що в анотації та в присвяті мовиться, що збірник присвячено не Великій вітчизняній, а... Другій світовій війні.

Здавалося б, термінологічні тонкощі, але за ними – осмислення трагедії українського народу, осмислення того, що, за статистикою, кожен четвертий з тих, хто брав участь у цій війні, був етнічним українцем; і ми знаємо, скільки воїнів-українців дітей “трудової еміграції” з Канади, США, Англії загинуло під час висадки на французькому узбережжі військ союзників при відкритті Другого фронту, і що для українців Друга світова була ще, по суті, й громадянською війною, яка тривала до середини п’ятдесятих. І можна лише пошкодувати, що, заклавши це осмислення в анотацію, упорядник та автори не змогли відтворити його у своїх поезіях. Але, поза все це, розділ справляє досить сильне емоційне враження. Поет Антон Михайлевський народився в 1943-му, він із тих, кого “називали “дітьми війни”, і може, тому, що він справді відчував себе “дитям війни”, він із такою вражаючою правдою життя відтворює стан душі воєнно-повоєнного села, коли “... не погроз, розрух і фронту – в селі бояться поштаря”! З його похоронками. Бо...

Коли він у вікно постука,

Мов, хто є вдома – підійди,

То на боку чорніє сумка,

Як бомбосховище біди...

Ліричний герой вірша “Меморіальна дошка” Віталія Березінського, який контрастно асоціюється з самим автором, у якомусь глухому селі віднайшов на меморіальній дошці ім’я свого загиблого однофамільця: “з минулого, що горем обдає, на мене гляне прізвище моє”. Неначе сам упав я у борні та випало воскреснути мені”. Цей дуже вдалий, психологічно вивірений сюжетний хід дозволив поетові пройнятися мужністю та невмирущ істю свого побратима з минулого, відтворити душевний стан свого ліричного героя, відчути себе спадкоємцем слави усіх, хто поліг за тисячі таких ось “глухих селищ”, кожне з яких є часточкою Вітчизни. Одне слово, перед нами книжка, яка стала гідним пошануванням пам’яті і таланту усіх тих митців, у долях і творчості яких залишила свій карб Війна.