Будували дельфінарій, але грошей не вистачало. І на восьмій станції Великого Фонтана, яка славилася своїм унікальним мікрокліматом, утворилося мерзенне звалище, що лякає око. Там бігали зграї голодних здичавілих собак. Ходити через це звалище було небезпечно. Мені ж доводилося ходити цією дорогою на роботу щодня. Спершу через чарівну Аркадію, сповнену музики та зелені, і безглузде будівництво, завалене сміттям. За ним розташований яхтклуб, де я працював матросом.
Коли почалася весна й усе стало зеленіти навколо, побачив посеред звалища, серед сміття й кинутих бетонних уламків, деревце. Воно швидше було схоже на кущ. Самотньо тулячись між пагорбів сміття, деревце простягало гілки до сонця, начебто хотіло напитися його променями. Гілки були також голими, як і смітник, й, проходячи мимо, я із жалем дивився на них і згадував Пастернака “О, как ты обидна и недаровита”.
Одного разу, поспішаючи ранком на роботу, я зупинився, вражений побаченим. Все деревце було оповите білою хмаркою цвіту. Воно було схоже на кульбабу, здавалося, дмухни сильніше, і білий колір облетить, й знову гілки залишаться голими, у безнадії тягнучись до сонця. Тепер я щоразу зупинявся і милувався маленьким дивом. Білий цвіт облетів, але деревце вкрилося яскравою та густою зеленню. І воно ще більше нагадувало зелений кущ. Потім на ньому з'явилися плоди. Маленькі та зелені, вони дражнили уяву, обіцяючи багатий і щедрий врожай. Я радів щораз, проходячи повз деревце. Іноді зупинявся поруч, як біля доброго знайомого, і мені здавалося, що гілки привітно кивали мені, хитаючись на вітрі.
Я розповів про дерево дружині. Я сказав їй, що нарвав би плодів, але високо й треба лізти на дерево. А гілки тонкуваті і можуть зламатися.
– Подумати тільки, – сказала дружина. – Адже дерева такі ж живі істоти, як і ми з тобою, а які беззахисні. Будь-хто може підійти і зламати гілку, рвати листя й плоди, вирізувати на корі всіляку нісенітницю, а вони не можуть себе захистити. Не лазь на деревце за плодами, ти можеш обламати гілку й зробити йому боляче. Я десь читала, що в дерева, як і в людини, піднімається температура, коли обламують гілки та ріжуть кору...
Покинуті землі у прибережній смузі стояли пусткою. Щороку берег невпізнанно змінювався. Частина суші сповзла в море, як льодовик у горах, який підточується підземними водами. Люди розуміли, що так вся Одеса сповзе в море й зникне, як кримський Херсонес.
Нарешті, тут було побудовано протизсувний комплекс, який зупинив катастрофу. І тоді непридатні землі набули цінності. Унікальний мікроклімат, близькість до моря й щедре одеське сонце підняли вартість землі. І одеські олігархи почали розхапувати ділянки й будувати котеджі та дачі. А на заморожене будівництво почали звозити й скидати будівельне сміття.
Одного разу вранці, йдучи повз будівництво до яхтклубу, я побачив на тому місці, де росло деревце, купу будівельного сміття. Деревця не було видно. Я кинувся туди й серед уламків цегли та бетону побачив гілки мого друга, вони стирчали з-під сміття. Завалені до самої верхівки гілки деревця продовжували тягтися до сонця. По обламаних і обдертих камінням стовбуру й гілках, як сльози, струменів сік. Я згадав слова дружини і кинувся розбирати завал, обдираючи об бетонні уламки в кров руки. Люди, які мимо проходили, із здивуванням і якимось хворим інтересом поглядали на мене. Я, нічого не помічаючи, пропрацював до полудня. Мені вдалося звільнити деревце до нижніх гілок. Літній робітник, який проходив повз мене, сказав: “Сволоти! Одне лікують, інше калічать. Ти кінчай, тепер воно буде рости!”
Я прийшов до яхтклубу і, одержавши догану від боцмана за запізнення, взявся до роботи.
Після, йдучи додому, я знайшов виконроба, який будував фешенебельне бунгало для одного із “батьків” міста. І почав говорити йому про деревце. Він, глумливо дивлячись, послав мене і моє деревце подалі.
Я, звичайно, пішов, але не туди, куди він мене послав. Не знав, бідолаха, що я був досвідченим боксером та самбістом. Коли на його лементи прибігли “секьюріті” “батька міста”, дужі молодці із голеними безмозкими головами у чорних куртках, він вже лежав у глибокому нокауті.
Наступного дня мене вигнали з роботи, і я пішов попрощатися із моїм другом-деревцем. Воно лежало, порубане мстивим виконробом.
Дружина, довідавшись про це, заплакала.
