В наш швидкоплинний час буває ніколи спокійним оком подивитися навкруги та поміркувати, що до чого, що коїться не лише з нашими дітьми та онуками, а й з нами. Ось і звертаємось за життєвим досвідом до телебачення, одного з найбільш вагомих засобів масової інформації. Чим же “пригощають” нас, глядачів, численні канали та канальчики?
З ранку до вечора на екранах, їж – не хочу, зарубіжні “шедеври” з річками крові та суцільною стріляниною. А головне – з чужим для нас менталітетом. І ні тобі розумних спектаклів, добрих фільмів, повчальних передач…
Особливу ж тривогу викликає те, що, пропонуючи нашій молоді витвори, м’яко кажучи, сумнівної якості, ми поступово втрачаємо її, а, значить, згодом і майбутнє нашої Батьківщини! Отже, непогано було б вже й схаменутися і більше ефірного часу віддавати фільмам вітчизняним. Про наше життя-буття, наші проблеми та їх вирішення. Про нас з вами. Та де ж вони, ті фільми? Нема. А чому? Ми ж так багато виробляли їх ще два десятиліття тому… Грошей нема. А, значить, камер, плівки, світла, монтажу, звуку. Не кажучи вже про гонорари та зарплату. Тому, що держава поки не взмозі фінансувати виробництво кіно- і телефільмів. Так що, нічого вже не можна вдіяти?
Ми, кінематографісти та телепрацівники, не маємо морального права бути осторонь цього ганебного становища! Існує ще всесвітньо відома Одеська кіностудія художніх фільмів (хоча лише на папері – один – два фільми на рік, а раніше, коли працювала на повну потужність – 20 – 25 фільмів), студія, яку вславили О. Довженко, Д. Демуцький, Ю. Яновський, М. Хуцієв, П. Тодоровський, К. Муратова та багато інших талановитих митців. В місті є поки що базова студія телебачення (ООДТРК), яка всього декілька років тому виробляла телевізійні вистави, художні фільми (“Він та вона”, “Катакомби”, “Летів птах рожевий”, “Куди вітер віє?”…)
Поки ще збереглися тут художні традиції та кадри (Кіра Муратова, Вілен Новак, Ярослав Лупій, Євген Гулін, Леонід Бурлака, Альберт Осіпов, Ігор Дерев’янко). Також ще не до кінця знищений потужний загін митців другого ешелону.
Це дає можливість саме в Одесі налагодити виробництво фільмів, чим активно протидіяти подальшому падінню рівня духовності та культури в нашому суспільстві, бо воно прийняло вже загрозливі розміри.
Щоб подолати цю велику біду при повній відсутності державного фінансування, ми, кінематографісти та телепрацівники, приречені заробляти гроші на виробництво фільмів самі! А як? Створювати спочатку фільми за малими технологіями, поступово нарощуючи складність творів.
Розпочати цю роботу можна лише в Одесі, де поки ще існують кіностудія та базова студія телебачення. Потрібна лише підтримка обласної державної адміністрації, народних депутатів України, обласної ради. Свідомо не зупиняюся більш детально на повністю розробленій “Програмі відродження українського кіно та телебачення”.
Запрошую всіх, хто не байдужий до нашого з вами майбутнього, на конструктивний діалог.
Від редакції:
Володимир Ілліч Ковальов – випускник ВДІКу “телевізійник” з багаторічним стажем. Говорячи про можливості відродження національного кінематографа за допомогою малих коштів і малих технологій, він промовчав про те, що сам зняв повнометражний художній фільм таким чином. Стрічка В. Ковальова “Поки я з тобою” одержала хороші відгуки у пресі після її презентації і... залишилася недоступною широкому глядачеві...
