Ось уже півроку як немає поруч із нами Олександра Миколайовича Кравченка – протоієрея, магістра богослов’я, в минулому ректора Одеської духовної семінарії. Людини великої душі та воістину Майстра Слова, що зробив помітний внесок у духовну культуру Одеси.
З його відходом утворилася порожнеча, якої нічим не заповнити. І в ефірі Одеського обласного радіо не пролунають його нові розповіді, що хвилюють численних слухачів, його неповторний голос... Я вдячна долі за роки творчої співпраці з Олександром Миколайовичем. Вихід кожної його передачі та нової книги був Подією. Зустрічі з отцем Олександром ми чекали як свята. Книги його хотілося перечитувати, у них були відповіді на багато які питання.
У передмові до своєї книги “Дом” він писав: “Не випадково і не даремно ми створені в цьому світі, люди – не просте зчеплення атомів, що з’єдналися в клітинки, а високообдаровані й одухотворені істоти, яким подаровано життя Богом, з душею, що прагне до свого Творця”. Як точно помічено.
Воістину, ми повинні бути вдячні авторові “Дому” за правдиві, хвилюючі рядки нашого одеського літопису, щоб не стати іванами, що рідні не пам’ятають. Саме тут, на Великому Фонтані в серпні 1918 року жив Іван Бунін, писав вірші... Автор згадує і постійних учасників “бузкових субот”, що збиралися у Костанді, – цвіт тодішньої одеської інтелігенції.
Скільки прекрасних імен, доль, подій вмістили в собі його книги. І не випадково. Їх автор – людина енциклопедичних знань, яка багато бачила, пережила. Не з чуток знала гіркуватий присмак Заздрості. У рядках його – трепетність Душі.
Вслухайтеся: “Навіть словом доторкнутися до Господа нашого Ісуса Христа – трепетно для християнина”. Трепетно... Або: “Чому так хочеться повернутися в дитинство? Мені здається, що повернення в дитячі роки – неусвідомлений потяг до чогось гарного, доброго, що було в нашій істоті, в кожному з нас від початку”. І з цим не можна не погодитися. Мудрість і любов рухали його пером, бажання зробити нас кращими.
І в житті отця Олександра завжди поруч були буденне і Вічне. Незважаючи на всі складності, йому пощастило на духовних учителів, що були поруч, у його родині. Саме в родині пізнав він перші уроки моральності та краси, любові та найвищої Правди.
Чимало його творів видано англійською, французькою, італійською, іспанською та іншими мовами. І це втішно. Його добре знали й високо цінували в багатьох містах і селах колишнього Радянського Союзу.
За всієї своєї видимої неквапливості, він поспішав. Дуже поспішав перенести на папір свої спостереження, міркування, що переходять у висновки, або залишав таку можливість за нами.
Кожен його прихід на радіо був подією, відкриттям чогось нового. Не випадково після його виходу в ефір, у редакції лунали дзвінки слухачів, надходили листи-подяки. Та й сам Олександр Миколайович майже завжди зазнавав почуття задоволення, коли після запису програми чув добрі слова звукооператорів, журналістів.
Звичайно після запису я проводжала його до храму. Дорогою він просив почитати що-небудь новеньке з моїх віршів. Іноді саме він був першим слухачем нових рядків. Радів з успіхів.
Усі ми високо цінуємо творчість Кравченка, його неповторну майстерність. Золотими розсипами на сторінках його книг – філософські міркування, цікавущі історичні факти, хвилюючі події, непересічні люди. Таким же був і залишається в нашій пам’яті сам Олександр Миколайович Кравченко.
У переддень його поховання – 1 березня – зненацька випав пухнастий сніг. Усе блищало білизною, іскрилося, як на свято Покрови – день народження отця Олександра. Немов сама природа, сам Господь вирішили окрасити його останні хвилини на такій улюбленій ним землі. Це воістину було Чудом.
И все вокруг под белою фатою,
Как в день его рожденья – Покрова.
Слова прощанья прямо с аналоя,
Что птицы, воспаряли в облака.
Грусть над землей. Последнее
«Прости»
–Незримой точкой сложного пути.
И свет Души – ранимой и большой –
Пролился в миг прощанья
над землей.
Світло, що залишається з нами.
