Костянтин Паустовський писав свою автобіографічну «Повість про життя» через чверть століття після подій, що відбувалися. У житті кожної людини був власний «час великих сподівань». Наприкінці 60-х – на початку 70-х років я приїхав після закінчення МДУ працювати в чудовій одеській газеті «Моряк», про яку розповів письменник у повісті «Час великих сподівань». В рік півстолітнього ювілею «Моряка» він надіслав вітання, в якому стверджував: «Історія цієї газети, якщо її колись буде написано, буде дуже цікавою та багатою на події».
Ніхто не написав. Один із найкращих справжніх журналістів Одеси (не газетярів, а саме журналістів!) Микита Бригін опублікував у «Вечерней Одессе» документальну історію «Моряка». У збірнику «Есть город у моря» я опублікував перелік усіх закордонних і одеських адрес найдавнішої морської газети. І все. Тепер я зібрався, нарешті, і написав свою автобіографічну повість про наш «час великих сподівань», коли мені довелося працювати в помолоділому тоді при редакторі І.П. Бєленькові «Моряку». Це не суто мемуари і не художній твір, це, як у Паустовського (даруйте порівняння), автобіографічна проза, де в реальному часі жили реальні люди (імена змінені). Звичайно, це мій погляд на той час, і він може відрізнятися від поглядів інших сучасників тих подій.
Пропоную вам розділ із цієї повісті – «Віч-на-віч із Ель-Тором». Це 1970 рік, в Одесі – епідемія холери. З того страшного серпня минуло рівно 35 років.
ІШОВ геть спекотний одеський липень. З міських вулиць зникли вже запахи пізнього цвітіння лип, катальп і ленкоранських акацій. У місті та на морському узбережжі панує палюче серпневе сонце. І сонячні пляжі, і тінисті вулиці центру міста заповнені відпочивальниками. За кількістю хліба, що з’їдається за добу, статистика стверджувала: цього літа в Південній Пальмірі понад півмільйона приїжджих. Властиво, із усіх країв нашого величезного Радянського Союзу.
Напередодні до нас у гості, на день народження моєї юної дружини, почали приїздити друзі з Москви. Ми разом навчалися в Московському університеті, в перших двох міжнародних групах, але за два роки після випуску ще не всіх рознесло по далеких країнах. Серед гостей були “Известинець” і “АПНовець” із дружинами, кореспонденти журналу “Смена” та газети “Водный транспорт”. Зустрічаючи когось із них на вокзалі, я звернув увагу на небачений досі в Одесі природний феномен: у пеклі полудня над Привокзальною площею на півметра над землею нерухомо висів смог – щільна блакитнувато-біла завіса з отруйним жовтим відтінком від вихлопних газів автомобілів, а голови людей ніби плавали поверх цього туману. Нічого подібного я ніколи не бачив. Смог навівав недобрі передчуття.
Москвичі завжди любили Одесу за своєрідність, помічену багатьма письменниками. Ніхто з друзів раніше в нашому місті побувати не встиг, і я, помінявши столицю та “Комсомольськую правду” на Південну Пальміру, показував їм любиме місто з захватом. Почав із блискучої фрази нашого повпреда в Москві Леоніда Утьосова, яку недавно привіз зі столиці й озвучив на засіданні секції “Одессика” Будинку вчених професор Боровой: “Москва, звичайно, перше місто, але Одеса теж не друге”. Ну, в якому місті поставлено пам’ятник любимому градоначальнику, що потім став першим міністром Франції? А де є такі чудові сходи до моря, як наші Потьомкінські, що завдяки фільмові Ейзенштейна стали всесвітньо відомими? А оперний театр, неперевершений за красою у світі? А яке ще місто, крім Петербурга та Москви, з любов’ю уславив великий Пушкін? Зрештою, у Лермонтовському провулку, де я мешкаю, залишилися сліди знаменитих одеситів – у підвалі під моєю квартирою бував Багрицький, поруч на вулиці Гефта, колишній Чорноморській, мешкав Паустовський, у сусідньому провулку народився бунтівний лейтенант Шмідт, а в тата Віри Інбер була власна друкарня.
На Дерибасівській ми вже встигли спуститися до пивнички “Гамбринус”, про яку багато хто знав із оповідання Купріна. Щоправда, старий “Гамбринус”, де грав Сашко-музика, був в іншому місці, на Преображенській, але показати вхід на фасаді колишньої канцелярії графа Воронцова, де служив Пушкін, міг тільки знавець. Ще років із десять перед тим я юнаком побував у старому “Гамбринусі” і міг розповісти про овальні склепіння, про бочки замість столів і барила замість стільців, про скрипку й акордеон, що грали ридаючі емігрантські мелодії й веселі “одеські пісеньки”.
Москвичі ходили по дивному місту з роззявленими ротами. Але ідилія скінчилася раптово та приголомшливо: в Одесі почалася епідемія холери, місто закривали на карантин. Наші друзі зі своїми “червоними” посвідченнями центральної преси терміново діставали серед повальної паніки дефіцитні квитки – хто відплив на білому пароплаві по Кримсько-Кавказькій, хтось виїхав останнім поїздом або встиг полетіти літаком. Пізніше ми довідаємося, що поїзди зупинили на непевний час десь у степу за Роздільною, а переповнений туристами та пасажирами лайнер не приймали ні в Ялті, ні в Новоросійську, ні в Сухумі та Батумі, і він перетворився на Летючого голландця.
А В ОДЕСІ 8 серпня на заставах опустили шлагбауми на всіх автошляхах, із центрального вокзалу пішов останній пасажирський поїзд, від причалів порту вийшли в море останні вантажні та пасажирські судна, з аеропорту злетів у небо останній літак. За кілька днів відправили за межу міста майже 200 тисяч гостей і відпочивальників. У мільйонному місті оголосили карантин, і воно полишилося сам на сам зі страшною, небувалою раніше епідемією. Купатися в морі заборонили. Ні потрапити до зараженого міста, ні виїхати з нього тепер було неможливо.
Слово “холера” було в усіх на вустах, але в офіційних повідомленнях, щоб уникнути паніки, не вживалося. Про те, що в місті оголошено надзвичайний стан, народ не знав. Тільки до кінця серпня опублікують “Загальнообов’язкове рішення про підвищення відповідальності за санітарний стан і заходи для запобігання гострим кишковим інфекційним захворюванням”.
Наша редакція на Пушкінській, 11 нагадувала тепер капітанський місток корабля в морі, що вирує чутками. Вранці першим, як завжди, приходить наш позаштатник-краєзнавець месьє Зільбер, останній пікейний жилет Одеси. Він ретельно витирає бліді ручки картатою носовою хусткою і, начепивши на довгий ніс пенсне, промовляє замогильним голосом:
– Що ви знаєте? Вночі у дворі лікарні на Пастера на багатті спалюють трупи померлих.
Жахлива новина вже не торкає нас. Чутки про епідемії розліталися по місту стрімко. Щоправда, про подробиці подій ми довідаємося пізніше, тільки після зняття карантину – у вересні. Почалася холера 3 серпня, коли швидка допомога привезла до інфекційної лікарні хворого в тяжкому стані. Надвечір він помер, а аналізи показали неймовірне – він був хворий на холеру. Головлікар лікарні В.В. Степула одразу вдарив на сполох, повідомивши по інстанціях про імовірність епідемії. Того ж дня територію лікарні оточили міліціонери...
Сенсаційне пояснення “закриття” міста приніс наш геніальний хлопчик Женя Бар, сповнений талановитими експромтами та спостереженнями.
– Місто закрило київське ЦК, щоб не відбувся матч “Чорноморець” – “Динамо”, адже на киян чекав провальний програш, – заявив він.
Женя вважався в клубі вболівальників на Соборці королем, знав усю таємницю “Чорноморця”, і його пророкування рахунка майбутньої турнірної гри завжди збувалися. Але цього разу його “інформація з найнадійніших джерел” здалася нам занадто оригінальною та “притягнутою за вуха”.
ХОЧА не було жодної офіційної інформації про події в місті, з перших днів надзвичайного стану ми довідалися ім’я ворога, що окупував наше славетне місто-герой. Воно теж було в усіх на вустах – холерний вібріон Ель-Тор. Ім’я нагадувало про криваву іспанську кориду, про жорстоких богів древніх германців і про скелясті екваторіальні гори, небезпечних смертельними обвалами.
Одеса відразу стала нагадувати обложене місто часів війни. Стіни та паркани обклеювали плакатами з лиховісною мухою – супутницею бруду. В усіх школах, санаторіях, будинках відпочинку, готелях розгорнули обсерватори, провізорні госпіталі й ізолятори. Тепер то тут, то там вас зустрічали щити з написом “Пункт обсервації. Прохід заборонений”. Лікарні, госпіталі, обсерватори, вокзали та станції засипали тирсою, яку постійно поливали якоюсь гидотою з розпилювачів люди в блакитних комбінезонах і протигазах. Ті, хто бачив цю картину, говорили – схоже на дезактивацію після атомного вибуху. Образ вражаючий і всім добре знайомий – тоді в школах, училищах, вузах, на підприємствах регулярно проводили заняття з цивільної оборони, де навчали нас, що діяти в разі ядерної атаки світового імперіалізму.
“Надзвичайка” провадила рейди по їдальнях, кафе, магазинах, базах. Прощавайте, гарячі пиріжки на вулиці й у парку! Забудьте про квас і розливне пиво з крутобоких бочок! Під рубрикою “Із залу суду” місцеві газети публікували замітки про притягнення до кримінальної відповідальності за порушення санітарного режиму. По вулицях, дворах і будинках ходили комсомолки-сандружинниці й опитували мешканців, чи немає скарг на здоров’я, чи немає розладу шлунка, і поширювали летючки – їх віддрукували майже два мільйони. З дітей-добровольців створили мобільні загони стеження за ладом на вулицях, їм видавали міліцейську форму старого зразка та посвідчення. Добровольці навіть їздили в трамваях, тролейбусах і автобусах, припиняючи злісні плітки та панічні чутки.
ЗА КІЛЬКА днів наш позаштатний знавець старої Одеси месьє Зільбер повідомив, що приніс “матеріал саме на злобу дня”. Хоча в нього весь час зараз забирає Держстрах – народ раптово задумався про своє майбутнє. Старий підробляв агентом Держстраху, приходив до потенційних клієнтів із дзеркальцем і пропонував подивитися на себе, а потім вмикав своє красномовство, філософуючи про несподіванки життя та неминучість смерті. Але для читачів “Моряка”, що йому як рідні, він цієї ночі саме й написав цей унікальний одеський “матеріал”. Картатою хусткою він витер край столу відповідального секретаря Сашка Кнофа та дбайливо поклав купку аркушів зі шкільного зошита з каліграфії, крупно пописаних гострим готичним почерком.
– Що ви знаєте? – сказав він. – Скажіть мені одесита, якому сама королева Вікторія вручила орден Британської імперії? Він жив у Парижі та Женеві, помер у Лозанні, але народився ж в Одесі!
– Знову емігрант, – похмуро констатував комендант Степанович.
Як завжди, він усе добре чув, хоча зайнятий був досить серйозною справою – обгортав ручки дверей свіжою марлею, змоченою в хлорці. Громадянина Зільбера він зневажав, вважаючи пережитком непманівської Одеси. Так, наш останній пікейний жилет був типом “з колишнього часу”, якими досі дивувала Одеса, що явно не квапилася ставати “звичайним радянським містом”, як того вимагала партійна влада. Сам месьє Зільбер упритул не вбачав бойового ветерана. Худий, небагатослівний Степанович, із суворим обличчям, що назавжди потемніло від просолених сонячних вітрів і пороху, досі носив чорний кітель воєнмора часів славетної оборони Одеси, і про бойові подвиги катерників-торпедоносців міг розповідати без кінця.
Втім, Степанович громадянина краєзнавця не чіпав, не кривдив. Комендант довіряв нам, молодим співробітникам, поважаючи за вищу освіту, зокрема й московську: оскільки “колишнього” цінують, отже, з нього є якась користь. Я особисто почав поважати месьє Зільбера, коли писав про Австрійський пляж, уславлений Паустовським, і старий приніс мені кілька зошитових аркушів із разюче цікавою інформацією про це місце в порту з газет 20-х років.
Сьогодні наш пікейний жилет приніс статтю про доктора Хавкіна, якого Чехов назвав “найневідомішою людиною в Росії”. Справді, його краще знали в Пастерівському інституті в Парижі, в Женевському університеті й особливо в Індії, де наш одесит наприкінці XIX століття рятував індусів під час епідемії холери. Вперше у світі він довів інфекційну природу холери, знайшов вакцину проти страшного захворювання, дослідив її на собі, а потім, на прохання королеви Великої Британії, провадив масову вакцинацію людей в Індії.
– Що ви знаєте, – вів далі краєзнавець, – потім ці врятовані подарували Хавкіну золотий кубок у смарагдах і 15 тисяч рупій у гаманці – шалені гроші!
Месьє Зільбер переконував нас, що зустрічався зі знаменитим доктором наприкінці двадцятих, коли Хавкін приїздив перед смертю до рідної Одеси. На той час у редакції з’явився наш моркор Федя, старий механік Федір Михайлович, що плавав до Індії та Японії ще на суднах Доброфлоту. На сенсацію Зільбера відреагував по-своєму:
– Дон Травило!
Наш пікейний жилет презирливо зміряв поглядом знизу вгору постать старого моремана, зняв пенсне і відвернувся. Перед відходом він завжди розповідав одеський анекдот. І зараз він уже відкрив рота, але Федя сказав:
– Счас мусью розповість вам старий анекдот, що півста років тому я чув у Єгипеті та на Кіпері. Хлопці, покарайте його похмурими обличчями.
Месьє Зільбер пішов по-англійському – не попрощавшись, але на адресу Феді зронив:
– Свистун-сальвіст!
Вони звинувачували один одного в безпардонній брехні, із захватом цензорів ловили один одного на історичних помилках у своїх матеріалах, що нам було до речі: ми-то правди про двадцяті-тридцяті роки не знали. Обоє вони стверджували, що були не просто знайомі, а близько дружні з Паустовським, відповідальним секретарем “Моряка”. А сальвістом Зільбер звав Федю тому, що той курив тільки одеські цигарки “Salve”.
Звичайно, ми пропустили повз вуха “сенсацію” старого Зільбера про зустріч із великим Хавкіним, хоча історичний матеріал був цікавий і справді здавався доречним. Але Сашко Кноф зітхнув і заперечно похитав головою:
– Ні, хлопці, матеріал не піде, цензура не пропустить, адже всі емігранти, що не повернулися на батьківщину, дотепер вважаються зрадниками. І наш доктор Хавкін зокрема.
В ЛІКАРНЯХ і обсерваторах власникам смертельного вібріона робили ту саму протихолерну вакцинацію, що її винайшов одеський професор Хавкін. А оскільки вакцина починає діяти через 20 днів, то обсервовані могли вийти на волю лише через місяць.
У готелі “Красная”, що поруч із редакцією, на обсервації замкненими виявилися артисти, що приїхали на гастролі. Серед них були актори циганського театру “Ромен”. Усі в’язні готелю-обсерватора проходили медичні процедури, їх годували безкоштовно, але в їхньому ж розпорядженні були всі питні запаси ресторану. Кожен вечір закінчувався капусниками. А по ранках уперше можна було бачити людей у лоджіях і на балконах готелю. Вони кидали перехожим листи та записки “на волю”.
Якогось дня наш усюдисущий Женя Бар вбіг у редакцію з круглими очима:
– Зараз з балкона “Красной” співатиме Микола Сліченко!
Справді, на напівкруглому балкончику зі статуєю Аполлона з’явився в супроводі Михайла Водяного всенародний улюбленець Сліченко з гітарою. Перед готелем уже зібралася юрба перехожих, зупинилися автомашини і створили пробку. У дивній тиші улюблений співак торкнув струни своєї циганської гітари й заспівав “Две гитары за стеной”, і тужна мелодія полинула над Пушкінською вулицею, ховаючись на добру згадку у вітті старих платанів.
Після концерту Сліченко й Водяний, почувши, що внизу є журналісти з “Моряка”, кинули нам аркушик із веселющою “Піснею про холеру”, яку склали спільно у своїй в’язниці під парами шампанського. Про публікацію цього шедевра театрального капусника не могло бути й мови – смішно, але стільки багатокрапок!
На Дерибасовской открылась
вдруг холера –
Там заразилась б... одна от кавалера.
Пусть бога нет, но бог накажет эту бабу,
Что в подворотне где-то выдала арабу.
И из-за этой неразборчивости женской
Холера прет тепер
по всей Преображенской,
Заговорили о холерном вибрионе
На Мясоедовской, в порту,
на Ланжероне…
БІЛЯ розчинених вікон “Моряка” протягом дня зупинялися знайомі, незнайомі та приїжджі люди, що вийшли погуляти. У морі чуток і браку інформації в пресі ніхто не знав, кому вірити. Чутки носилися по вулицях міста одна страшніша за другу. Чи правда, що вертоліт вистежив хлопця на мотоциклі, який по кукурудзяних полях проривався з оточення за Дальником, і його розстріляли з автомата? Чи справді в степу за Поскотом екскаватори вирили траншеї, куди звалюють трупи в целофанових мішках і заливають хлоркою, потім закопують, як безіменні братські могили? Двоє приїжджих купалися в морі – їх виловили і дали по два роки. Прикордонний катер вогнем із кулеметів потопив човен, на якому троє хлопців намагалися втекти за кордон, до Туреччини.
Звичайно, точнішу інформацію з місць приносили до редакції наші вірні позаштатники та робкори. Моркор Федя приходив із найсвіжішими новинами з порту. Ми знали, що в порту біля причалів захопленими холерою виявилися 20 білих лайнерів, їх закрили на карантин. Тепер Федя приніс найточнішу інформацію:
– На “Победе” виявлено 37 хворих, пасажирів не випускають на берег, годують на 81 копійку на добу. Виявлено вібріона на “Бабушкине”, і пароплав закрили на карантин, на берег не випустили навіть вантажників, що працювали в трюмах.
З пароплавством у нас був постійний зв’язок. Ми знали, що всі судна, які пішли з Одеси навіть перед холерою, не приймають в іноземних портах і не розвантажують, за що фірми висувають до ЧМП велетенські суми неустойки. Більше того, проблеми виникли в наших пасажирських лайнерів, що в цей час катали іноземних туристів у Європі за Полярним колом, в Америці й Алясці, в Австралії та на островах Тихого океану – проблеми тільки від червоного прапора СРСР на кормі і порту приписки “Одеса”. Турки збираються закрити Босфор.
ХОЛЕРНИЙ вібріон передавався через воду, їжу, навіть просте торкання людини з людиною. Тому настійно рекомендувалося частіше мити руки. Рукостискання скасовувалися. Скасовувалися поцілунки. Фрукти й овочі перед вживанням опускали в хлорку. При входах до публічних місць стояли баки з хлорованою водою, і без обмивання, як мусульман до мечеті, нікого не впускали до установи. Три рази на день усі поголовно приймали тетрациклін.
Але що одесити сприйняли з натхненням – так це рекомендацію пити сухе біле вино, бо в кислому середовищі вібріони втрачають свої підступні смертельні властивості й гинуть. Вино не просто рекомендувалося. Начальство та парторгани в колективах змушували народ пити навіть у робочий час – “Ркацителі”, “Аліготе”, тим більше, що півлітрова пляшка коштувала 60 копійок. Одесити добродушно жартували: могли б і безкоштовно наливати народу. Тому городяни не ходили, а плавали по вулицях – з очима, повними щасливої відчуженості від страшної реальності. Але це зовсім не нагадувало бенкет під час чуми; гумор, як завжди, не полишав одеситів.
Наш життєлюб Паша Шахов, великий знавець і любитель Бахуса, тепер, здобувши індульгенцію, в обідню перерву відверто рушав до найближчого винного погрібка – до першої години дня його друзі, вільні художники й поети, вже фланірували перед вікнами редакції.
Треба сказати, що й у питних справах Одеса відрізнялася від інших міст. Недарма став крилатим химерний вираз із популярного фільму: “Одеса має багато таких речей, яких не мають решта міст”.
Якщо випити на розлив можна було в Москві тільки в Столешниковому провулку, а в Ленінграді в одній рюмочній на Невському проспекті, про інші радянські міста й говорити нічого, то в Одесі дивним чином зберігалися погрібки та кафешки, де до гранованих склянок розливали сухі та міцні напої виноградного раю Бессарабії, та ще видавали клієнтові безкоштовну шоколадну цукерку.
Тепер Паша відверто присвячував обідню перерву візитам до Бахуса і приносив щоразу для мого гумористичного клубу “Краб” усі нові експромти міського фольклору: Одеса щиро глузувала з підступного Ель-Тора.
То Паша повернеться з погрібка, йменованого одеситами “Два Карли”, бо він розташований на розі вулиць Карла Маркса та Карла Лібкнехта, і принесе шедевр: “Всем нам дали цель – заливаться “Ркацитель”. Або відвідає шикарний магазин марочних вин на Карла Маркса, і ось експромт: “Перлину степу” ти нальешь, от Эль-Тора жизнь спасешь”. Такі примовки народжувалися без ліку й передавалися з одного винного погрібка в інший. “Велят нам дяди те (палець показує нагору) розливать “Алиготе” – хто скаже, в кого й де народився цей експромт?
КАРАНТИН в Одесі зняли 18 вересня. Тільки після цього в газеті “Знамя коммунизма” одесити прочитають, як чітко діяли партійні й радянська влади, як без сну й відпочинку працювала Надзвичайна протиепідемічна комісія, як приїхали до нашого міста з усього Союзу відомі вчені, епідеміологи, і країна надсилала все найкраще, що мала вітчизняна охорона здоров’я, як ударно працювали та перевиконували соціалістичні зобов’язання підприємства. Ель-Тор перемогли з малими втратами. Якими – залишилося державною таємницею.
І не можна було забрати в Одеси головне – за півтора місяці холерної епідемії вона стала найчистішим містом в СРСР.
(Скорочений варіант)
