Степан Георгійович Ганенков належить до тих мужніх людей, які не приймають удари долі як належне, не схиляють голову перед недугою. Більше того, він не бажає жити лише на ті соціальні виплати, що надає інвалідам держава, а, навпаки, горить бажанням своєю продуктивною роботою приносити користь суспільству.
Степан Георгійович поставив завдання відкрити у своєму селі ферму з розведення шиншилл, створивши робоче місце і для себе, і для інших інвалідів Баннівки. Ганенков розробив бізнес-план, зумів довести його спроможність, одержати з обласного бюджету частину необхідних коштів і розгорнути роботу. Але, на жаль, через неповний комплект обладнання справи на фермі інваліда не ладяться. Одержати ж другу частину коштів для реалізації проекту не вдається. Сьогодні Степан Георгійович ділиться своїми невеселими міркуваннями про долю інвалідів, які живуть у глибинці:
– Не секрет, що найбільших досягнень у своїй діяльності домагаються товариства інвалідів, що розташовані у великих регіональних центрах і столиці. Причин тому багато. Тут зосереджено інформаційно-культурні і фінансово-виробничі центри. Тут достатня кількість кваліфікованих кадрів, у тому числі і серед інвалідів. А кадри вирішують все.
Я переконаний: інваліди можуть і повинні створювати економічну базу для своїх організацій, і це робиться з більшим або меншим успіхом у великих містах. Як же бути районним громадським організаціям інвалідів, особливо на периферії? І що говорити про села, у яких живе далеко не найбагатша категорія населення, і де відсутні будь-які серйозні підприємства, крім колишніх колгоспів?
Скільки праці повинен вкласти, скільки поту пролити сільський інвалід, щоб виростити свою продукцію (зазвичай не менше року), а потім реалізувати її (як правило, за безцінь), щоб у підсумку залишитися з мінімальним прибутком (у кращому випадку). Добре, якщо сім’я, у якій живе інвалід, велика – виживати простіше. А якщо немає?
Мені можуть заперечити: за останні 8-10 років держава видала достатню кількість нормативних актів, які полегшують існування і діяльність товариств інвалідів, їхніх виробництв. Згодний. Але проблема тут в іншому. Мені, наприклад, знадобилося кілька років на те, щоб розтопити лід недовіри, пройшовши крізь густий частокіл бюрократизму і жадібності, безпросвітної дурості і нерозуміння, душевної черствості і байдужості. Нарешті, вдалося організувати і зареєструвати в селі ГОІ, створити на її базі підприємство, "вибити" лише 50% необхідної суми для початку діяльності. До того ж, не у Фонді соціального захисту інвалідів, як можна було б припустити, а в облдержадміністрації – за що величезне, щире спасибі С.Р. Гриневецькому, колишньому губернатору області. Сьогодні ж із незрозумілих причин змінилося ставлення обласної влади до нашого проекту. А у ФСЗІ продовжують щороку оптимістично запевняти у тому, що наше питання "ну обов'язково розглянуть". Але тварини не можуть роками чекати необхідного обладнання (потрібно терміново закупити кондиціонери). Вони, як і все живе на землі, не можуть жити в невідповідних умовах. Адже ми поставили собі за мету не дослідне підприємство створити, де великий відсоток падежу – припустиме явище, а нормальне виробництво, яке потребує створення нормальних умов.
Як же бути з принципами щодо інвалідів, загальноприйнятими в країнах з "просунутою демократією", в ряди яких ми дуже хочемо потрапити? Чи принципи самі по собі, а інваліди – самі по собі? Як же займатися виробництвом, якщо доводиться частіше бувати у районі або обласному центрі з приводу закінчення фінансування? Відволікаю від справи багатьох людей – керівників, депутатів, прошу їх займатися невластивими їм питаннями, коли ціла армія чиновників, які одержують за це зарплату, із завидною регулярністю залишає мене лише з обіцянками. Чому велика частина коштів, призначених для підприємств громадських організацій інвалідів, осідають у великих містах? Чи інваліди, які на периферії, живуть краще, аніж інваліди у мегаполісах?
Болградський район










