Бойки – західний український субетнос – споконвіку мешкали в Карпатах. Вони мали власну говірку, духовну та матеріальну культуру, століттями виробляли свої традиції, звичаї. Сьогодні бойківський цвіт квітує по всьому світу. Його вирвало з правічної етнічної землі трагічне переселення, яке згодом отримало назву “депортація”.
Сім’я Асафайло теж залишила рідний Михнівець, що на Львівщині, зібравши в далеку дорогу своє горе, талант та нехитрі пожитки.
Опинилась родина в іншому кінці України – на Одещині.
Депортація забрала у цих людей все, але не змогла загасити велику любов до рідної землі, де народились, зросли, де залишились корені їхнього роду-племені. І навіть через півстоліття діти, онуки тих, кого “добровільно переселили”, бережуть неповторність і самобутність давніх святинь.
Ірина Безнащук гостинно зустріла нас, прибравшись у національне вбрання: оздоблену яскравою вишивкою сорочку, не менш гарну і урочисту безрукавку. Саме так одягались колись її предки – українські горяни.
Як святиню, береже жінка сорочку-вишиванку, якій більше, ніж півстоліття. Колись її дядькові цю сорочку подарувала кохана дівчина. Але так сталось, що родичу довелось виїхати до Америки, тож вишиванку разом із серцем він залишив в Україні.
Таких своєрідних експонатів у родині Безнащуків-Асафайло немало: бабусині чи прабабусині рушники з домотканого полотна, сорочки, вишивані серветки та наволочки, скринька для годинника, справжні шкіряні постоли… Ірина познаходила деякі речі у матері, у родичів і мріє створити справжній етнографічний музей для односільчан.
Енергійна, завзятої вдачі, вона завжди цікавилась минулим не тільки своєї сім’ї, а й тих, хто вже понад п’ятдесят років мешкає в Агафіївці. Ще з дитинства пробувала власноруч розмальовувати глечики та не як-небудь, а з величною і святою символікою предків. А згодом зрозуміла, що Решетилівське училище художніх промислів – це саме те, про що мріяла. Центр полтавського килимарства і вишивки – Решетилівка – завжди славився своїми майстринями, а знаменита фабрика – справжніми шедеврами художніх промислів. Ірина тут здобула спеціальність майстра-художника ручної та машинної вишивки. І ще до закінчення училища виготовляла неординарні, майже ексклюзивні речі. Матері подарувала блузку, прикрашену вишивкою, схожою на рішельє. Веселі квіточки надали тканині ажурності і, незважаючи на багаторічну давнину, узор виглядає, як щойно зроблений.
Отримавши диплом, дівчина працювала на уманській фабриці. Прийняли її добре, адже вчилась вона у самій Решетилівці, що означало якість, майстерність, самобутність. Займалась промисловою вишивкою, доводячи до досконалості навички, набуті під час навчання. Скатерки, серветки, наволочки, підодіяльники, рушники, оздоблені народними орнаментами, в основному експортувались за кордон. А через півтора року через реконструкцію цеху і скорочення персоналу Ірина повернулась додому. Трохи працювала в Любашівському побуткомбінаті, а, вийшовши заміж, поїхала на Івано-Франківщину, малу батьківщину чоловіка.
На якийсь час молодиця ближче відчула подих предків. Край, де гори й полонини, нагадав їй розповіді батьків про минуле. Тут ознайомилась із закодованим рушниковим письмом поколінь Західної України. Милувалася, бачачи, як на свята збирались селяни, одягнувши традиційне народне вбрання, гаптоване шовком та золотом. Вчилася майстерності, вишуканості у кожного, адже там і старий, і малий (до речі, чоловік Іван теж) вміє вишивати.
Доля розпорядилася так, що невдовзі подружжя повернулось до Агафіївки. А Ірина, навіть бавлячи сина, не забувала про свої захоплення і уподобання… А знає і вміє ця жінка дуже багато: крім шитва, ткацтва та вишивання, захоплюється піснями, акторським мистецтвом, танцями. Маючи велику уяву і образне мислення, здатна відтворити побачене пантомімою. Тож не дивно, що нині завідує місцевим клубом. Організатор з неї вийшов непоганий, бо влаштовує не тільки концерти, а й змогла запросити до села під час Великого Посту аматорів молодіжної релігійної спільноти греко-католицької церкви з Тернополя. Театралізована вистава зібрала майже усіх сільчан і подарувала справжнє задоволення і умиротворення.
У планах жінки не тільки створення музею, а й організація великого свята – з’їзду всіх тих, хто колись мешкав у селі Михнівець Старосамбірського району. Зібрати родини, покоління бойків, щоб разом відчути невичерпні духовні джерела, які сповнюють життєдайними силами українську націю – це заповітна мрія Ірини.
Ірину Безнащук цікаво слухати і спостерігати за нею. Очі загоряються якимось дивним вогником, в якому велике бажання знати історію свого роду.
Вірю, що все задумане вона обов’язково відтворить в житті, бо перші кроки вже зроблено. Яскравим підтвердженням цього стало цьогорічне свято Івана Купала, яке чудово пройшло у невеличкому селі Агафіївці.
Можливо, ця молода і моторна жінка ще й навчатиме місцевих дітлахів вишивати узори так, як решетилівські майстрині. От тільки орнамент на тих вишиванках, як і на рушниках та інших виробах, що прикрашають її хату, матиме свій смак і почерк – бойківський.
