Домовляючись з Едуардом Йосиповичем Гурвіцем про зустріч, ми були одностайні в тому, що інтерв’ю має бути «без політики». Вже хоча б тому, що, виходячи з принципу «Глядя на поле битвы со стороны, каждый мнит себя Наполеоном», про високу політику у нас не розглагольствує хіба дуже лінивий. А нам цілком вистачало міста – з усіма його, на кожному кроці очевидними, проблемами; та одеситів, кожен з яких ладен і свої п’ять копійок вставити, повчаючи хоч Прем’єра чи Президента на пару з Головою Верховної Ради, а хоч самого папу римського, – перед його виступом на Генеральній сесії ООН. Відтак інтерв’ю ми почали з найлегшого, на розминку розрахованого, запитання:
– Пригадайте, Едуарде Йосиповичу: Ви щойно повернулися в крісло мера. Що із всього того, що відбувалося тоді в місті, – це якщо ну геть зовсім “без політики” – кинулося Вам у вічі, що Вас як мера і просто одесита вразило? З чого Ви починали?
– Ну, вражало майже все. Але я сповідую святе правило господарника: ніколи згарячу не кидатися на те, що кидається у вічі; спочатку прикинь, проаналізуй, порадься з фахівцями, а тоді вже приймай рішення і дій швидко і рішуче. Але мудро і професійно. Коли хтось каже мені, що в мерії багато проблем, я ніколи з цим не погоджуюся. На сьогодні у нас існує тільки одна-єдина проблема: нема грошей! Їх нема хронічно, на все загалом і зокрема, і скільки латку на латку не став... І все ж таки з кожної основної проблеми нам – мерії та міськраді – вдалося визначити шляхи виходу з кризи. Найбільші наші проблеми – це цілковито зношені електромережі, це відсутність власної електростанції, при тому, що ми маємо майже “добиту” ТЕЦ; погибельно погані дороги, погана робота “Водоканалу”. І, що б ми не говорили нашим одеситам, до яких високих політик не вдавалися, а він, цей одесит, повертається з роботи додому і бачить: світла нема, теплої води нема, холодна подається з перебоями, дах тече... Тобто зараз ми щоденно переймаємося тільки тим, що безпосередньо стосується кожного одесита, і тими проблемами, які слід розв’язувати щодня. Передусім, домагаємося, щоб в Одесі було збудовано електростанцію. Або ось вам приклад: якщо котельні міста два дні назад уже були готові до зими на 90 відсотків, тобто вони були забезпечені газом, їх було перевірено, відремонтовано; то наша ТЕЦ була готова лише на... 7 відсотків. А зважте, що ТЕЦ забезпечує теплом 300 тисяч одеситів, здебільшого центральної частини міста. І хоча й досі не вирішене питання про передачу ТЕЦ в комунальну власність, і взагалі для бюджету міста вона – камінь на шиї, все ж таки сесія міськради пішла на те, щоб виділити 5,6 млн гривень, аби ТЕЦ, а отже, й значна частина міста, нормально перезимувала. Хоча зрозуміло, що ці кошти дуже знадобилися б містові для інших справ.
Шукаючи магістральні шляхи виходу з того становища, яке склалося в місті, ми, звичайно ж, звернули увагу на дороги. Знову ж таки приклад: минулого, 2004-го, року на ремонт одеських доріг було витрачено понад 80 млн гривень. Ну, куди поділися оті, нібито відремонтовані дороги – це знає кожен одесит, а ось куди поділися гроші, за які ці дороги нібито ремонтували – то цим займаються зараз міліція, прокуратура та СБУ. Те, що ми могли зробити на наших дорогах цього року, ми робимо. Існує велика проблема руху транспорту в центрі міста. Хоча тепер уже з’являються пробки і на околицях. Зараз ми провадимо переговори з однією крупною австрійською фірмою про спорудження естакадної дороги через Одеську затоку. Ця шестирядна, в двох рівнях, дорога має поєднати селище Котовського з центром міста і селищем Таїрова, розвантажити наші пересипські дороги і взагалі, змінити транспортну ситуацію в місті. Ясна річ, збудувати таку надсучасну, за новітніми інженерними рішеннями і технологіями, дорогу вартістю в 300 млн доларів коштом міста ми не зможемо. Тільки за допомогою надійсного інвестора. І проїзд, звичайно ж, буде платним.
Тим часом посилено ремонтуємо ті дороги, які маємо: де можна, розширюємо; якщо при цьому доводиться рубати дерева, після ремонту висаджуємо. Всі бачать, які роботи провадяться на вулиці Успенській, яку ми прагнемо зробити магістральною. По ній буде дворядний рух у кожному напрямку. Я сам інженер-дорожник за фахом і добре знаю, що та практика, за якої ми заливали асфальтом старовинні бруківки, абсолютно не відповідала технології асфальтних покрить. Тому ми знімаємо бруківку, знімаємо значний шар грунту, і незабаром, до кінця року, наша Успенська матиме найсучаснішу дорогу, з покриттям, виконаним за найсучаснішою технологією: надійною, в багатьох країнах перевіреною.
– І все ж таки одесити трохи сумуватимуть за давньою, звичною бруківкою. Вже зараз до редакції надходять листи, в яких ідеться про долю каміння, яке дорожники зняли з Успенської: чи не розкрадуть його, не розтягнуть по заміських фазендах?
– Ми це передбачили. Уся бруківка завозиться на склади. Нею ми будемо ремонтувати ті вулиці в центрі міста, які плануємо залишити одягненими в старовинну бруківку, а також вимощуватимемо деякі вулиці, які досі не мали покриття. До речі, з’ясувалося, що в місті не існує жодного майстра, який би знався на бруківках. Давно не ремонтували наші старі вулиці, і ремесло втрачено. Тому запрошуємо бригаду з західної України, де майстерність бруківників ще підтримується на належному рівні. Крім того, у нас розроблена ціла програма “дахи Одеси”, з якою спеціальні бригади вже зараз займаються перекриттям дахів, значна кількість яких у дуже поганому стані. А що діється з нашим ліфтовим господарством? Так, зараз ми взялися за ремонт ліфтів, але одесити повинні знати, що це дуже дорогі роботи, кабіни і обладнання ліфтів теж дуже дорогі. А подивіться, як по-варварському ми ставимося до наших ліфтів. Не встигнуть ремонтники відремонтувати кабіну, пофарбувати її, як уже через кілька днів там усе розкурочено, побито, подряпано… Я вже казав про катастрофічний стан застарілих міських електромереж. Одесити стомилися від постійних відключень світла, від того, що не працюють підкачки води, і, знову ж таки, навіть тут спрацьовує людський фактор. Пригадуєте недавню велику аварію на електромережі? Так, все почалося з того, що в 6 люках бомжі влаштували собі лежанки, позатягали туди старі матраци, які загорілися, а це призвело до того, що перегоріли 24 кабелі, залишивши значну частину міста без світла, без води; припинило роботу все, що працює на електроенергії. Наші ремонтники працювали день і ніч, аварію ліквідували максимально швидко. Але скільки на це пішло сил і коштів! І де гарантія, що завтра така ж ситуація не повториться?
– А погодьтеся, Едуарде Йосиповичу, що у “ввіреному вам місті” з проблемою бездомних людей, так званих бомжів, пов’язана не лише проблема безпеки електромереж. Наявність у місті такої кількості бездомних, морально, фізично і медично “запущених” людей – сама по собі велика проблема і навіть трагедія Одеси. Оскільки за цим стоїть трагедія тисяч і тисяч отих, кинутих напризволяще, бездомних людей, серед яких усе більше з’являється підлітків. До речі, скільки у нас бездомних дітей?
– Так, сьогодні, за офіційною статистикою, в Одесі, в залежності від пори року (бо сюди з’їжджаються й діти з інших міст), перебуває від двох до чотирьох тисяч бездомних дітей. А в середньому на вулицях міста, не маючи ні батьківського нагляду, ні даху над головою, не знаючи ні належного медичного контролю, ні навчання в школі, перебуває близько 2600 дітей. Це проблема не тільки Одеси і багатьох інших, особливо південних, міст, це проблема – загальнодержавна, проблема нації. Адже ми отримуємо значну частину нового покоління, яке не матиме ні освіти, ні фаху, яке вже пройшло через наркотики, токсикоманію, крадіжки і все інше, що таїть у собі вулиця. Зараз ми створюємо дитячий Центр адаптації, в якому діти звикатимуть до нормального життя й отримуватимуть трудові навички. Але він охоплюватиме всього-на-всього якихось 100 – 150 осіб...
– Згадаймо, що свого часу, до революції, у нас існували хоча б нічліжки, де бездомна людина могла врятуватися від холоду, нормально переночувати і з’їсти миску супу. Хоча, звичайно ж, потрібні спеціальні інтернати.
– Саме над цим ми зараз і працюємо. Найближчим часом ми підшукаємо якесь велике приміщення, можливо, це буде один із колишніх дитячих садків, будівля якого не використовується, і перетворимо його на притулок, в якому могла б перезимувати значна частина і дітей, і дорослих бездомних. Але, повторюю: ця проблема вимагає державної програми, бюджетних коштів, цілого штату фахівців, які займалися б долями людей, що опинилися на вулиці.
– Ви торкнулися проблеми дитячих садків. Як свідчать листи наших читачів, в Одесі їх уже теж не вистачає, в деяких районах створюються черги. Звичайно, існують приватні дитсадки, але ж там треба платити від 400 гривень, чи кожній молодій родині це по кишені? А ходять чутки, що міські чиновники продають приміщення дитсадків приватним особам.
– Відтоді, як я – в кріслі мера, жодного дитсадка закрито не було. Інша річ, що ми з’ясували, що до нас 12 дитсадків, причому, як правило, в елітних районах міста, справді було продано. Пригадую, що на початку 90-х років у нас виникла інша проблема: чимало дитсадків залишалося неукомплектованими, тож доводилося деякі садки закривати, аби, скажімо, з трьох недоукомплектованих, укомплектувати й забезпечити нормальну роботу двох. Тоді нам вистачало садків, оскільки при забудові будь-якого мікрорайону передбачалося, що там мають бути дитсадок, школа, інші заклади соцкультпобуту. А тепер подивіться: виникли великі житлові комплекси на тисячі й тисячі людей, але, хіба, даючи дозвіл на їх спорудження, хтось подбав, щоб та ж фірма поруч з комплексом спорудила дитсадок?
Докладнішою інформацією щодо садків міський голова на той час, не володів, але я став свідком того, як у мерії налагоджено інформативну службу, і як володіють інформацією ті, кому належить володіти нею з того чи іншого питання. Зв’язавшись по телефону, він уже через дві хвилини мав цілковиту ясність щодо дитсадків. І ми з’ясували, що, справді, існують дві частини міста, де з дитсадками ситуація ускладнилася: це Київський район і приморська частина міста, більшість дитсадків якої, схоже, перетворилися на елітні особняки або будинки еліт-класу. А ще Е. Гурвіц попросив негайно скласти докладну карту, яка дозволяла б оцінити ситуацію з садками та школами в кожній частині, кожному мікрорайоні міста.
– У шістдесяті роки у нас з’явилися цілі райони, так звані черемушки, які були забудовані п’ятиповерховими хрущобами. Всі вони свій ресурс вичерпали. Яка доля чекає на людей, які в них усе ще живуть і на щось сподіваються?
– Передбачалося, що в середньому кожна така хрущоба слугуватиме не більше 25 років. На це вона і була розрахована усіма своїми технолого-функціональними можливостями. От тільки деякі з них стоять уже по сорок років. Простіше всього було б – знести ці “черемушки” і забудувати новим, сучасним надійним житлом. Але на це потрібні мільярди гривень, яких нам ніхто не дасть. Зараз фірма “Перспективна Одеса”, у вигляді експерименту, взялася перебудувати першу таку п’ятиповерхову хрущобу на сучасний 9-поверховий будинок. З докорінною реконструкцією самої будівлі та її мереж. На папері, в проекті, це виглядає заманливо. Побачимо, як це виглядатиме в реальному житті. Якщо експеримент вдасться, будемо діяти в тому ж напрямі. А діяти треба, оскільки в цих п’ятиповерхівках залишилися здебільшого люди пенсійного та передпенсійного віку, які не зможуть покращити свої житлові умови за власний кошт. Та й у значної частини молодих родин, які живуть там, перспективи не кращі.
– Кожен одесит знає, що місто заполонили зграї бездомних собак. Особливо багато їх на територіях лікарень і санаторіїв, у шкільних дворах. Вранці бігуни і велосипедисти бояться займатися спортом, оскільки з будь-якої підворітні може вискочити зграя псів. Є випадки нападів і навіть загибелі людей (про що наша газета писала). Володарі багатьох псів нахабно порушують норми поведінки і вигулюють своїх агресивних псюк без повідка і намордника. І постає питання: не що робити з собаками, а що робити з так званими собачатниками, які нехтують безпекою оточуючих.
– І нехай нікому не дається, що це проблема, яка не варта уваги, – погоджується Едуард Гурвіц. – З одного боку, виловлювати бездомних псів “будками” і знищувати їх негуманно щодо собак. Але плодити ці бездомні агресивні зграї – ще не гуманніше щодо людей. І цим зграям уже нема ліку. Нещодавно, завдяки німецькому Фондові охорони тварин, нам вдалося побудувати притулок для бездомних псів. На це іноземці виділили 1,5 млн євро. Але, по-перше, одного притулку мало. Псів на вулицях не поменшало. Утримуватимуть цей притулок німці лише два роки, далі його доведеться або брати на бюджет міста, або думати, що з ним робити.
– І це при тому, що у нас нема притулків навіть для бездомних дітей, не кажучи вже про дорослих “бомжів”. І таке ставлення до бездомних собак, у порівнянні з якими люди видаються незахищенішеними і забутішими, ніж собаки, – викликає в одеситів обурення.
– Отож бо й воно. Але притулок для собак уже існує. Як продовжує існувати й проблема бездомних собак та кішок. І тут ми бачимо цілий вузол морально-етичних, юридичних, медичних та фінансових проблем. Єдине, що я можу сказати з цього приводу, то це те, що ми про цю проблему знаємо і будемо якось її розв’язувати. Водночас кожен одесит повинен пам’ятати, що він несе відповідальність за того з “братів наших менших”, кого він приручив.
– Здається, ми впритул підішли до ще однієї болючої проблеми – медичного обслуговування одеситів. Що тут на кожного з нас чекає?
– Медицина, як і кілька інших вузлових галузей, у нас на щоденному контролі. Але вже зараз очевидно, що, по-перше, нам все ж таки не обійтися без впровадження страхової медицини. Кожен роботодавець повинен знати, що, відраховуючи на страховий поліс, він у такий спосіб дбає про здоров’я свого робітника, а кожен працюючий повинен бути впевненим, що коли завтра він потрапить до лікарні, то рідним не доведеться бігати з простягнутою рукою по родичах і знайомих. Ревнителі безплатної медицини чомусь забувають, що насправді ця медицина вже давно не є безплатною, але ж якою низькою є технічна забезпеченість її, якою низкою є платня лікарів, які змушені брати “подаяння” зі своїх пацієнтів. Ще одна проблема: нам давно слід подбати про інститут сімейних лікарів, які давно існують в усіх розвинених країнах. Відтак ми постаємо перед необхідністю докорінної реформи в системі охорони здоров’я, про яку повинні подбати наш парламент і уряд. Нам слід подивитися, чи потрібно в наших лікарнях стільки ліжок, які пустують; на яких засадах повинні працювати наші районні поліклініки та медичні пункти на великих підприємствах; ми втратили значну кількість санаторно-курортних закладів. І це теж уже відчувається. Ось чому зараз наші правоохоронні органи займаються вивченням справ, пов’язаних з продажем, перепрофілюванням, відчуженням землі по кожному з одеських санаторіїв, тих, що ще існують, і тих, які вже зникли.
– На дворі осінь. В Одесі розпочинається сезон дощів. А що відбувається після кожної зливи на багатостраждальному Пересипу, ми знаємо. Який вихід з цієї ситуації бачать мер міста, міськрада?
– Почну з дамби, яка давно перебуває в аварійному стані і не відповідає тим функціональним вимогам, які на неї покладають. Так, на її зміцнення були виділені значні кошти, але вже перша, вибіркова, перевірка показала, що 1,5 млн гривень, які мали лягти в дамбу, кудись зникли. Рішення по дамбі і Пересипу потрібні урядові і радикальні. А поки що займаємося тим, що повинні зробити вже зараз: ремонтуємо та очищуємо ливневі зтоки, відкачуємо воду з затоплених приміщень, забезпечуємо насосами та іншою технікою аварійні служби, ремонтуємо ті приміщення, які перебувають в аварійному стані. Деякі з житлових будинків уже не підлягають ремонтові, мешканців їх ми відселяємо, але не встигне одна родина відселитися, як її місце займає інша, бездомна. Тому будівлі, з яких ми відселяємо людей, надалі будемо негайно зносити. А загалом, слід знести усі житлові будинки, які є нині на Пересипу, а далі думати: або забудовувати Пересип за новими технологіями, або ж взагалі не будувати там житлових будинків.
Попереднє керівництво міста чомусь дуже неохоче погоджувалося з тим, що Одеса має стати провідним в Україні і в Європі курортно-туристичним центром. Воно вважало, що Одеса не повинна відрізнятися від багатьох інших великих індустріальних центрів, з чим ми принципово не згодні. Ясна річ, певна промислова інфраструктура в місті повинна існувати, але у спеціальних промислових зонах. Ми не повинні втрачати ті можливості, які надані нам самою природою.
– А тимчасом будівельні фірми вторгаються в паркові зони міста, зводять висотні будівлі на самому узбережжі, винищують зелені насадження...
– До речі, Одеса – єдине з великих міст України, яке не має на своїй території лісових насаджень. Звичайно, якщо в парковій зоні вже збудовано висотний будинок, і там живуть люди, його не знесеш. Але ми повертаємо паркам і, зокрема, парку Шевченка ті території, які ще можна повернути. Суворо контролюємо видачу будь-яких дозволів на забудову, їх законність і спрямованість. Особливо це стосується забудови нашого узбережжя. А якщо вже наші попередники щось встигли продати, то слід з’ясувати, що там натомість збудують, чи законно це продано, і чи за ту ціну, за яку мало бути здійснено продаж. Адже це кошти міського бюджету.
– Однією з больових точок якого є міській транспорт...
Я був приємно здивований, побачивши, що в окремій папці мера є звіт про виходи на лінію трамваїв, тролейбусів, автобусів і навіть маршруток: кожного дня, за кожним маршрутом. Ось дані на 3 жовтня: трамваїв мало вийти 137, вийшло 134; маршруток: плановий вихід 1626 машин (передбачалося, що інші будуть в ремонті), реально вийшло 1636 машин; тролейбусів мало вийти 122, вийшло 118. Тобто мер прагне знати реальну ситуацію з усім парком машин, зі станом кожного маршруту.
– Зараз нам обов’язково слід купити хоча б 30 нових тролейбусів, – говорить Е. Гурвіц. – А це непросто. Один тролейбус дніпропетровського виробництва коштує 120 тис. доларів. І тут перший парадокс: нам вигідніше купувати тролейбуси в Росії, волгоградського виробництва, оскільки навіть після митних витрат вони обходяться дешевше. Хоча, з іншого боку, слід підтримувати власного виробника. А чи знаєте ви, що вартість одного нового трамваю складає майже 300 тис. доларів? Тому якісь машини ми купуватимемо на заводах, якісь будемо реконструювати чи капітально ремонтувати своїми силами. Вже зараз ми закупили автобуси зі спеціальними підйомниками для інвалідів. Їх десять штук. А прагнемо зробити так, щоб було по одній машині для інвалідів на кожному маршруті. Інваліди знатимуть розклад їхнього руху. “Міська картка”, на яку хотіли перевести оплату проїзду в міському транспорті, поки що залишається в дії. Метод прогресивний. Але існує кілька проблем, в їх числі і юридичних, які слід вирішувати.
– Свого часу актори – згадайте фільм – “замовили слово про бідного гусара”. Тепер час “замовити слово про бідного одеського актора...” – бездомного, з мізерною платнею. Виникла проблема з гуртожитком культосвітніх працівників. Такі ж проблеми у письменників, художників... Може, слід подумати про спорудження житлового комплексу для творчих працівників міста? Де були б офіси, виставкові зали, видавництво...
– Згоден. За всіма іншими проблемами ми не забуваємо і про наші театри, творчі спілки, бо хоча більшість із них належить до обласного підпорядкування, але ж працюють там і творять мистецтво одесити. Спорудження такого комплексу – це справді був би вихід із становища. Будемо думати, шукати кошти, шукати інвесторів.
– І нарешті, хотілось би торкнутись запланованої адміністративної реформи та її наслідків. Нам відомо, що Ви прихильник того, щоб Одеса стала містом-регіоном, з приєднанням до неї низки навколишніх сіл. Хоча, як це не дивно, далеко не всі приміські селяни прагнуть прокинутися завтра одеситами. Воно ніби й престижно, але ж тоді вони позбуваються певних пільг, скажімо, при оплаті за електроенергію...
– Почну з найболючішого. Ви знаєте, що недавно в місті існувало 8 районів. Попереднє керівництво міста вдалося до дивного кроку, який просто важко пояснити – в місті кількість районів була зменшена до 4. Це означає, що кожна районна адміністрація обслуговує до 250 тис. жителів. Але ж виходить, що один одеський район більший за кількістю населення, ніж деякі з наших обласних центрів! Які, звичайно ж, мають районовий поділ. Це абсурд. Жодна районна служба Одеси не здатна повноцінно обслуговувати таку кількість населення. З іншого боку, в Одесі щільність населення найбільша серед великих міст України. У нас нема вільних територій під нові забудови. Тому, якщо коротко, ми плануємо домогтися, аби кілька навколишніх сіл були приєднані до міста, і створити 15 районів, кожен з яких налічував би стільки, скільки в середньому налічує подібний район в Європі, тобто 80 – 85 тис. населення. У такий спосіб ми наблизимо всі районні служби до кожного одесита, а одесита – до районних служб, полегшуючи життя тим, і тим. Що ж до пільг для приміських селян, то можна обмовити, що в продовж, скажімо, 5 років вони залишатимуться, а через п’ять років, коли підвищиться життєвий рівень, повернутися до цього питання. Зате місто матиме змогу розвиватися. Значна кількість приміського населення отримає усі міські зручності, міські комунікації. Місто-регіон матиме зовсім інший бюджет, інші права, інші можливості для налагодження економічних та бізнесових зв’язків зі своїми партнерами. Уже зараз ми дбаємо про розвиток нашого порту, розвиток пароплавства. Та, водночас, я рішуче проти того, щоб Одеський порт розростався настільки, що мав би охоплювати чи не все узбережжя, від Лузанівки до Відради. Поряд існують інші морські порти. Тобто, дбаючи про інтереси порту і флоту, ми, водночас, повинні дбати про створення обабіч порту курортної інфраструктури. Ми повинні думати про майбутнє нашого міста, про те, яким ми залишимо його нащадкам, наступним поколінням одеситів.
– Тут містом гуляють чутки, що, мовляв, Гурвіц уже не той, яким був раніше: спокійніший, врівноваженіший, менше жартує... Що це, стомленість, вік досвід?.. Чи, може, одесити не знали, яким ви були раніше?
– Ну, щодо жартів... Ви ж бачите: за яку проблему міста не візьмися, не знаєш, що робити: сміятися чи плакати? Але з жартами я ніколи не розстаюся (і справді, всі наша бесіда відбувалася в розкутому тоні, з цитуванням, посиланнями та одеськими приказками, які я не передаю тільки за браком місця в газеті). Водночас минають роки. З’являється досвід, в тому числі й досвід дипломатії, якого довелося набувати по київських владних кабінетах та в сесійній залі Верховної Ради. Хоча одразу зауважу: депутатство у Верховній раді – не моє покликання, я передусім господарник, і хоча не дай боже бути в наш час господарником, та все ж таки я почуваюся на своєму місці, тут я справді відчуваю, що реально можу допомогти своїм землякам. Якоїсь особливої втоми поки що не відчуваю, хіба що певна “втома років і досвіду”, але ж без цього не обійдешся.
Якщо пам’ятаєте, йдучи на зустріч з міським головою Едуардом Йосиповичем Гурвіцем, ми домовилися, що наше інтерв’ю буде “без політики”. Та коли розмову було завершено, ми обидва зрозуміли, що найвищий прояв політичної зрілості кожного керівника саме в тому й полягає, що він має розуміти: будь-яка політика починається і завершується з потреб кожного громадянина, з його повсякденного життя, з добробуту, з турботи про нього. Тому, як бачимо, все одно інтерв’ю вийшло наскрізь “політичним”. Ну, а щодо кризи в президентсько-урядовій команді, яку ми нещодавно пережили, то Едуард Йосипович прокоментував її однією фразою: “Ми завжди повинні пам’ятати, що нема більших ворогів, ніж учорашні друзі. Тому треба вчитися берегти друзів і шукати порозуміння з людьми, які виявилися вчорашніми”. І додати тут нічого.
