…Я блукаю по уявлюваній персональній виставці чудової одеської художниці, милуюся її яскравими поетичними пейзажами, і раптом починаю розуміти, що в кожної з картин власна музика, що виникає зненацька, немов морські хвилі, що напливають на тебе, або дощові краплі, що виконують на одеських тротуарах свої гами. І мені починає здаватися: багато полотен виткані дощовими краплями або сніжинками.
Сніг гарно виходить в Ольги Котлярової-Прокопенко. Він немов заворожив сам себе – усі ці замети, білі дахи, та й небо біло-блакитне, незвичайне, але воно існує насправді. А іноді по цьому небу, що потеплішало ранньої весни, пролітають пташині зграї, начебто роки нашого життя, адже все це зв’язано зором пам’яті, і митець складається з минулого і сьогодення. І минуле постійно втручається в нашу творчість – вагомо і різко, начебто метафора вічного пошуку, його неможливо зупинити. І неможливість зупинки нашої пам’яті змушує відновити на полотні всі ці будиночки, бачені тобою раніше, і клапті снігу, що чаклують із зимовими короткими днями.
Ольга іноді пише свої картини по пам’яті, хоч у її майстерні безліч етюдів, начерків, замальовок, але часом вона і на полотно переносить свої спогади – про зоряне небо, сніжну галявину, раптовий, немов побачений з вікна вагона, перелісок, могутній кедр і тиху березу. І от ця тиха береза з моєї пам’яті, бо я її бачив підрубаною, лежма на снігу, - мені було болісно. Цитую мого улюбленого друга-поета Геннадія Лисенка: “Раскинув ветви как попало, почти у самого кювета береза белая лежала, как память, брошенная кем-то”.
Ольга Котлярова-Прокопенко займається пошуками істини, як і десятки тисяч митців, що жили в різних країнах і в різних епохах. Вона намагається, як і вони, передати на своїх полотнах суперечливі віче природи. Удержати мить і, затримавшись у ній, перенести її відблиски та трепети, тіні та півтіні на полотно, при цьому не намагаючись дати складного філософського тлумачення, відчуваючи: природа вища за всі слова та мазки, сказані про неї. Іноді в неї крона дерев навмисне не прописана, а от хвилі затоки реальні. Але ця непрописаність, разом із тим, додає картині цілості, особливого настрою, руху часу. Усе наше життя – в русі, що талановита художниця завжди підкреслює у своїх роботах.
Мені особливо подобається картина “Листопад”, де “уже редеют кроны, все медленней рассвет, и яркий свет зеленый линяет в желтый свет”. Жовтизна – від сонячних променів, що дають листю свою зрілу силу. Серпень, прощальний місяць літа, залишився позаду, догорівши останньою сльозою. А листопад тільки починає своє дійство, але ось-ось осінній вітер стане сильніший, і тоді листя обсипатиметься й обсипатиметься, утворюючи на землі килим із листя...
До цієї картини примикає й зображення алеї, де в центрі дворянська садиба – уламок дев’ятнадцятого століття. Картина так і називається “Алея”. На ній зображене літо в розпалі, щойно тільки на своій середині. Крона дерев безтурботна; здається, що стан спокою ніколи не урветься. І виникає в пам’яті проза Івана Буніна або Ярослава Івашкевича, великого польського письменника, однокласника по гімназії Костянтина Паустовського. Отут доречно процитувати Наталю Гриценко: “Пам’ятаєте казки для дорослих про чакловані озера, мавчині обереги, острови забуття? Місячними ночами, коли папороть випускає на волю букет таємничої квітки, вода вдалині від людських осель перетворюється на рідке золото або чудодійне перлове молоко, що дарує вічну красу та молодість... Таїнство життя здійснюється всюди і будь-якої миті. Головне – не злякати первісні чари брязкотом і гуркотом механічного століття, відвернутися убік від убогих коробочок наших стандартних будівель, віддалитися від автомобільних стежок бодай трохи. Якщо де й відчувається магічна сила живопису на всю потугу, так це перед полотнами Ольги Котлярової-Прокопенко...”.
Самі залізні сходи, що ведуть у її мансарду-майстерню, чарівні: іноді вони поскрипують і розповідають казки. Наприклад, про те, як у небі над лісом заблудилася маленька хмара і не знає, що їй робити далі. А на стіні висить картина з цим лісом, і хмара просто над деревами, вона нагадує дівчину в бальному платті, що тужить за своїм казковим принцем. А ще в цій майстерні живе білка, гризе горішки і, як стверджує художниця, вона чудова співрозмовниця, бо вміє мовчки слухати, не перебиває і не дає жодних порад.
…Які спогади привезла Ольга Котлярова-Прокопенко зі своїх поїздок на Кубу, побувавши в Іспанії, Сербії, Данії, Норвегії, Болгарії? Вона розповідає: “В Іспанії в мене була персональна виставка, а в горах Сербії чудово писалося: небо було зовсім близько, а золоті сонячні промені відбивалися в крапельках роси. У Болгарії мене захопили храми й античні будівлі. А на Кубі – колоніальні дворики та хвилі, що вміють виспівувати в хорі й кожна окремо”. Розповіді Ольги зовсім не про туристичні вояжі – про щось піднесеніше, таке, що зненацька накочується, як раптовий дощ, відображене потім на її полотнах, але не навпростець – бічним зором. Художниця знайшла цьому слушне визначення: пам’ять нерва.
Ольга Котлярова-Прокопенко щаслива людина вже тому, що вона – персонаж багатьох картин свого чоловіка – талановитого художника Миколи Прокопенка. У нього багато років триває нескінченна серія картин – гімн Жінці, гімн Любові. Вірніше, історія любові Миколи й Ольги, зображена точними упевненими мазками на полотні. Микола іноді жартує: “І як полотно витримує таку пристрасть?”.
Ольга творить виставки-одкровення. Виставки, на які хочеться повертатися.
