До цього дня Одеса йшла довго: не роки – десятиріччя, з одного століття – вдруге. На Соборній площі на місці висадженого храму розбивали клумби і вигулювали собак, а на маленькому Слобідському цвинтарі на відстані одне від одного у скромних могилах покоїлися ясновельможний князь і ясновельможна княгиня Воронцови.
Захоронені в Одеському Спасо-Преображенському соборі, через 78 років після поховання останки були викинуті з храму напередодні його знищення. Як показала нещодавня ексгумація, спеціальна капсула з прахом ясновельможного князя була розкрита, і дорогоцінна зброя, ордени – викрадені...
Знайти їх могили на Слобідському цвинтарі було без провідника нелегко. До місця поховання ясновельможної княгині йшли через пролом у паркані по зарослих цвинтарних стежинах. Іржава стрілка-покажчик із написаним від руки “До могили Воронцової” та кущ шипшини біля скромного горбка – ось і вся вдячність нащадків ясновельможній княгині – володарці найвищого жіночого ордена імперії – Святої Великомучениці Анни за благодійність. Пожертвування Єлізавети Ксаверіївни на різноманітні добрі справи перевищили 2 мільйони повновагих російських золотих рублів...
Кажуть, що мертві сорому не ймуть. Це почуття має бути притаманне живим. Сімдесят один рік подружжя спочивало на Слобідському цвинтарі – спочатку у цілковитому забутті, потім – у півзабутті. До побудованого Воронцовими порту повз Воронцовський маяк заходили судна, потроху ветшав Палац піонерів (він же Воронцовський) на Приморському бульварі, задуманому і втіленому в дійсність Воронцовим, туристи милувалися ще однією ідеєю Новоросійського генерал-губернатора, повноважного намісника Бесарабської області та намісника Кавказу – Потьомкінськими сходами, блукали брукованими при ньому вулицями по побудованій при ньому ж центральній частині міста.
Над любимим містом Михайла Семеновича – Одесою – проносилися найрізноманітніші воєнні й політичні бурі, звучали заклики, які йшли згодом у забуття. А потім зимової ночі, розповідають одесити, над пусткою Соборної площі пролунали дзвони, і почалося відродження висадженого собору. Храм зростав, золотилися його бані, онуки комісарів громадянської виправляли помилки своїх дідів. І ухвала Одеської міськради від 29 вересня ц.р. про перепоховання останків Михайла Семеновича та Єлизавети Ксаверіївни Воронцових у відродженому Спасо-Преображенському соборі зумовлена не політичною доцільністю, а історичною справедливістю.
День 10 листопада 2005 року в Одесі видався сонячним. На невеликій площі перед Воронцовським палацом, що реставрується, зудосвіта збиралися люди. У натовпі – знайомі обличчя депутатів міськради, діячів культури. Дуже багато молоді: студентів, учнів гімназій і ліцеїв.
– Нам директор сказав, що перепоховання Воронцових – це знакова історична подія, – говорить круглоока дівчинка з модним наплечником, – нас усіх відпустили з уроків. Адже Воронцові – це люди, без яких Одеса була б маленьким провінційним містом.
Важкі різьблені труни з останками ясновельможного подружжя – на майданчику перед колонадою. Поруч – штандарт Одеси з жалобною стрічкою. До трун, прикрашених дворянським гербом, підходить стара жінка, кропить їх святою водою, шепоче молитву, хреститься. А потім, відходячи, тихо каже: “ Господь справедливий – настав час повернутися і храмові, і Воронцовим”. У натовпі ходять волонтери, роздають спеціально віддруковані пам’ятні листівки з портретами ясновельможного подружжя і біографічними відомостями про них. Зазначимо, що для багатьох присутніх досить розлога інформація була одкровенням, адже декілька рядків в енціклопедіях і праці офіційних історіографів не дають жодного уявлення про особу генерал-губернатора Одеси: блискуче освіченого, безмежно порядного та інтелігентного державного діяча.
– Воронцов – це планета, яку нам ще належить відкривати, – прочитавши текст, коментує його стара жінка поруч мене. – Я корінна одеситка, зросла, гойдаючись на ланцюгах біля пам’ятника Воронцову, ходила в гурток малювання до Воронцовського палацу, але так мало знала і про цю чудову людину, і про його дружину. Купила зі своєї пенсії дві троянди, щоб покласти біля місця їх поховання в соборі на подяку за все, що ці прекрасні люди зробили для Одеси.
До початку заупокійної літії повні і майдан перед Воронцовським палацом, і околиці. В групі офіційних осіб біля колонади – Надзвичайний і Повноважний Посол Росії в Україні Віктор Чорномирдін, губернатор Василь Цушко, голова Одеської облради Федір Влад, мер Одеси Едуард Гурвіц, представники дипломатичного корпусу.
Митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел відправив заупокійну літію, і труни з останками ясновельможних князя та княгині на плечах офіцерів попливли над юрбою. Підняті на катафалк, запряжений четвіркою коней, останки Воронцових повільно везли по тих самих Одеських вулицях, які будувалися за планами Воронцова, і по яких Михайло Семенович і Єлизавета Ксаверіївна нерідко проїжджали в кареті або прогулювалися пішки...
Здавалося, час повернув навспак. З дня сьогоднішнього – тільки штандарт Одеси, двоє старійшин депутатського корпусу – Микола Боровський і Борис Литвак на чолі колони і сучасна форма військовиків.
Решта – минувшина: і коні в жалобних попонах із мовчазними вершниками, і духівництво з корогвами, і такий по-домашньому тихий бульвар, вистелений золотим листям, яке легкий вітерець букетами кидав під колеса катафалка. «Щоб м'якше їм, сердешним, було», – прошепотіла якась бабуся, дибаючи поруч мене.
А ще дивували цього дня обличчя людей. Юрби одеситів стояли вздовж шляху ходу жалобної колони, на балконах стародавніх особняків Єкатерининської та Дерибасівської, виходили з офісів, банків і дорогих магазинів. Я давно не бачила таких осяйних облич у наших співгромадян. В успішних бізнесменів, наверчених «крутяків», вічних одеських доміношників і інтелігентних бабусь-учительок на обличчях був абсолютно однаковий вираз: умиротворення. Люди, які стоять цього дня на вулицях і ті, що благословляли в останній шлях хресним знаменням ясновельможне подружжя, були не просто населенням міста на півдні України, а єдиним народом, їм’я якому – одесити. Призупинившись на мить біля пам’ятника Дюку де Ришельє, кортеж піднявся на Катерининську и звернув на Дерибасівську. У більшості вітрин магазинів – багато чорно-білих плакатів з портретами Михайла Семеновича та Єлизавети Ксаверіївни.
Головне в цей день на Дерибасівській – обличчя двох людей з минулого, осяяні загадковим внутрішнім світлом. На їхньому тлі блякнуть і здаються дешевками незграбні реклами казино та дорогих магазинів, модних кафешок і супермаркетів. Ці дві людини є уособленням тієї самої блискучої Одеси, наймолодшого та загадкового міста Російської імперії XIX століття, куди прагнули потрапити відомі вчені та художники, літератори й артисти.
На Соборній площі катафалк зустрічають юрби одеситів. Багатьом літнім людям було тяжко йти в процесії через усе місто, і вони прийшли до собору за півтори-дві години до початку священного дійства, щоб взяти в ньому участь.
– Ми були дітьми, коли висаджували собор, – розповідають літні одесити Георгій Іванович і Таміла Петрівна. – Куди щезли труни з тілами Воронцових, ніхто не знав. Говорили, що їх висадили разом із собором. І тільки через багато років по секрету розповідали, що їх вивезли й поховали на закутковому Слобідському кладовищі в різних місцях, щоб менше в очі впадали. Наші близькі не брали участі в вибуху собору, але всі ці роки ми жили з почуттям гріха в душі. А сьогодні стане легше жити нам і, ми гадаємо, не тільки нам. Адже скоєний був страшний гріх. Жодна політична боротьба його не виправдовує.
Поклавши вінки до пам’ятника М.С. Воронцову, процесія розміщається на майданчику біля головного входу до Спасо-Преображенського собору, і починається траурний мітинг. Як ніколи, лаконічні політики.
...Як уже півтора століття вхід до нашої гавані кораблям освітлює Воронцовський маяк, так і на шляху до цивілізованого життя України необхідні моральні орієнтири. Вони в кожній сторінці життя Михайла Семеновича Воронцова – це точка зору мера Одеси Едуарда Гурвіца.
Керівникам міста, області, православній церкві висловив найглибшу вдячність Надзвичайний і Повноважний Посол Росії в Україні Віктор Чорномирдін за пам’ять про ясновельможного князя Воронцова – великого сина Росії.
Символом єднання одеситів у любові до свого міста, кроком до відродження Одеси назвав повернення праху ясновельможного князя і княгині на місце колишнього поховання губернатор Одеської області Василь Цушко: “Я впевнений, що історики назвуть цей день головною подією 2005 року в житті Одеси, – наголосив він. – Це знакова подія, яка свідчить про те, що ми йдемо правильним шляхом, і Одеса поверне собі славу великого міста... Сьогоднішня подія не лише демонструє нерозривність зв’язку поколінь одеситів, але й повертає всіх нас до головних життєвих принципів – честі, моральної відповідальності перед пам’яттю предків і наступними поколіннями”.
Зі зворушливими словами звернулися до присутніх Митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел, командувач військ Південного оперативного командування генерал-лейтенант Іван Свида.
Перепоховання праху Воронцових відбувалося в нижньому храмі Собору. Приміщення це досить невелике за площею, тому всі охочі могли спостерігати поминальну службу та процедуру поховання по великому монітору, на який передавалося все, що діялося в храмі.
Молитви, запах ладану, спів церковного хору, терпкі пахощі пізніх осінніх троянд, мерехтіння свічок створювали непередаванну атмосферу умиротворення. Коли труни з прахом ясновельможного подружжя опускали на місце, яке було відведене для них у храмі, над собором пролунали гарматні залпи: покійному генерал-фельдмаршалу та його дружині салютував почесний караул. А потім перед пам’ятником Михайлу Семеновичу Воронцову урочистим маршем пройшли офіцери Одеського гарнізону.
Люди, які прийшли на Соборну площу, ще довго не розходилися. В багатьох на очах були сльози. Сльози очищення. А багато хто говорив про те, що дасть Бог, і прийдуть до Одеси кращі часи. І як не повірити в це після такого несподівано справедливого повернення Воронцових до храму? Як із заслання або вигнання...
