Нові факти, новий погляд на пов’язані з історією Одеси події 1415 року
У своїх публікаціях в “ОВ” від 3 вересня – стаття “Качибей-Одеса: історія, написана століттями”, у книжці “Одеса: історія, написана століттями” і в публікації “Заснування Одеси – за “ярликом хана Тохтамиша”?” я вже докладно зупинявся на тій давній полеміці, яка з новою силою розгорнулася зараз, коли, з моєї ініціативи, 24 вересня в Одесі було організовано святкування 590-річчя заснування нашого міста.
Одним із “вагомих” аргументів противників того, щоб вік Одеси обчислювати за першою літописною згадкою про її попередника Качибей у зв’язку з відправленням з королівського порту Качибей хліба до Константинополя, є дивний сумнів: “А чи можна вірити польському історику Яну Длугошу? Чи міг він знати про події, що відбувалися у 1415 році, якщо сам він у цьому році народився?” (на абсурдності таких аргументів я докладно зупиняюся у своїй книжці).
Проте могли виникати і сумніви іншого плану, які, втім, досі ніким з дослідників історії Одеси висловлені не були, але які при будь-якому серйозному заглибленні в історію відносин Речі Посполитої (а нагадаю, що відправити до Константинополя український хліб ухвалював польський король Владислав ІІ Ягайло), звичайно ж, можуть виникати.
ПРАОДЕСА – МІЖ ПОЛЬЩЕЮ ТА ВІЗАНТІЄЮ
Справа в тому, що з історії Польщі добре відомо: король Владислав ІІ був запеклим католиком. Тобто сучасники відзначали, що він не просто – як і належить главі католицькї держави – обстоював основи католицизму, протиставляючи їх церковним догматам православія, але дуже різко і войовничо боровся проти “схизматиків”, тобто православних, в Україні і Білорусі; і так же непримиренно ставився до Константинополя як оплоту православія, до найсерйознішого противника єднання всіх християн під благоденственним перстом Папи Римського.
Мені можуть заперечити, що, мовляв, Владислав не міг не подати допомогу Константинополю, оскільки столиця Візантії була взята турками в облогу. Стоп! Ось тут я змушений розвіяти одну з найпоширеніших помилок дослідників і краєзнавців, яка гуляє від статті до статті, з книжки до книжки – що нібито у 1415 році Константинополь був обложений турками. Під їхнім впливом я й сам повірив був, що посли прибули з обложеного турками міста, прорвавшись морем, крізь лави турецької ескадри. Але потім зазирнув у святці, тобто до історії Візантійської імперії. І тепер можу спокійно стверджувати: у 1415 році турків біля стін Константинополя не було! Місто не було взято в облогу!
Так, до початку ХV століття Візантія втратила всі свої володіння у Малій Азії; так, починаючи з 1395 року, турки намагалися всіляко блокувати Константинополь з суходолу та моря, втинаючи її торговельні зв’язки і це, звичайно ж, позначалося на добробуті решток колись могутньої імперії і константинопольців. Проте незаперечним залишається той факт, що до 1415 року під юрисдикцією Константинополя все ще перебували частина європейської території колишньої Візантії та острови в Егейському морі: Лемнос, Фасос, Лесбос, Хіос... А найближче до Константинополя більш-менш значне місто Іраклія, що ташувалося на березі Мармурового моря, було взято турками лише... 1453 року!
Відомо, що у спробі віднайти гідних і надійних союзників, візантійський імператор Мануїл ІІ, який правив у 1391-1425 роках, здійснював тривале турне по країнах західної Європи. Проте... всі ці країни були католицькими. Хоча їхні правителі і феодали й не бажали посилення Османської імперії, але не могли простити Мануїлу ІІ, Візантії, патріарху Константинопольському їхнього вселенського розколу, викликаного поділом християнського світу на православний і католицький. Тим більше, що усвідомлення справжньої небезпеки з боку Туреччини при західноєвропейських дворах (за явної відсутності засобів масової інформації!) ще не було. Тому-то візантійського імператора поблажливо охрестили “знатним просуном”. Звичайно, шануючи традиції, його зустрічали, як і належить зустрічати імператора, але цими пишними зустрічами все й закінчувалося.
Коли ж почалася облога Константинополя? Лише в березні 1453 року, тобто через 36 років після хлібного дарунка з порту Качибей польського короля Владислава Ягайла. При цьому величезній армії турецького султана Мухаммеда ІІ довелося два місяці стояти біля стін міста, щоб тільки 29 травня 1453 року, та й то завдяки необачності захисників (турки виявили у внутрішній стіні міста незаперту хвіртку, через яку візантійці незадового до цього робили вилазку), взяти Константинополь на приступ.
А тепер знову повернімося до подій 1415 року і порту Качибей. Повторюся, що король Владислав ІІ був відомий своїми твердими католицькими принципами і завжди дуже сторожко ставився до Константинополя, як і до ідеологічно-релігійного противника Папи Римського. Але, можливо, за цією акцією з хлібом з Качибея ховався якийсь цілком певний політичний інтерес Владислава ІІ, який змушував його забути про релігійні розбіжності? І навіть, навпаки, якимось чином згладити їх? При цьому не йдеться про комерційний бік справи: український хліб не зник би марно і без тих мішків, які повезли з собою візантійці. За цією акцією повинно було стояти щось серйозніше.
А ЩО ГОВОРИТ Ь НАМ ІСТОРІЯ?
Перейнявшись цим питанням, я зробив те, чого не спромігся зробити до мене жоден дослідник історії Одеси – проаналізувати: а якою була релігійно-політична ситуація у тому, 1415 році, у Польщі і Великому князівстві Литовському (ВКЛ) і що ховалося за хлібом із Качибея як акту доброї волі короля-католика? І знову трохи історії.
Після поразки, якої Вітовт зазнав у 1399 році у битві на Ворсклі від хана Тимур-Кутлука і мурзи-темника Едигея, могутніть ВКЛ, які його міжнародне становище, різко погіршилося. Похитнувся і авторитет Вітовта. В Україні, яка найбільше решти територій князівства була сплюндрована переможцями-татарами, почалися селянські заворушення. Причому цього разу удільні князі і магнати ладні були підтримати селян. Вони відчували, що, користуючись ослабленістю князівства Литовського, польський король і шляхта різко посилили тиск, прагнучи територіально і релігійно поглинути якщо не саму етнічну Литву, то принаймні Україну.
Чи розумів це Вітовт? Безперечно. Проте у нього не було іншого шляху, крім як зміцнювати союз із Польщею, що й було засвідчено 18 січня 1401 року у Вільні договором про нову литовсько-польську унію. Щоправда, там був один страшний для Литви та України пункт: після смерті Вітовта всі українські, білоруські і навіть литовські землі переходили у пряме підпорядкування польському королю. Знаючи амбіційний характер польської шляхти, неважко припустити, що на практиці це означало б цілковите поглинення, окатоличення і полонізацію всіх цих земель та їхнього населення.
Проте ситуація різко змінилася після переможної для Вітовта і поляків Грюнвальдської битви (15 липня 1410 року). Високий бойовий дух литовсько-слов’янського війська, його боєздатність, авторитет Вітовта змусили короля і сейм піти на поступки. Намагаючись утримати литовців у васальній залежності, поляки погодилися підписати у 1413 році у Городлі, містечку на Західному Бузі, новий договір про унію. Згідно зі статтями, після смерті Вітовта Литовське князівство як і раніше залишалося незалежною, хоча і васальною державою. Здавалося б, питання вичерпано, але...
Охоплені маніакальною потребою захоплювати, ополячувати та окатоличувати, поляки почали “поїдання” князівства зсередини. Насамперед король дарував литовським феодалам ті ж права, що і польським, але за однієї умови: привілеї дарувалися лише тим, хто відмовиться від православія або язичництва і прийме католицьку віру. Незабаром це призвело до того, що литовські аристократи, як і решта “вихрестів-перехрестів”, старалися здаватися в Україні більш правовірними католиками, ніж сам Папа Римський.
ХЛІБ – ЯК АРГУМЕНТ ІМПЕРІЇ
І ось тут настає дуже важливий для сприйняття “хлібної акції у Качибеї” момент. Розуміючи, що прямо окатоличити таку могутню православну паству, таку церкву вони не зможуть, польські і литовські феодали і церковники раптом почали активно підтримувати прагнення українських єпископів до відновлення української справедливості – відновлення “Київської всія Руси” митрополії. Ще в 1407 році, намагаючись створити в межах Великого князівства свій центр православія, Вітовт домагався, щоб патріарх Константинопольський висвятив на митрополита всієї Руси литовського єпископа Полоцького Феодосія. Проте проти цього різко виступив московський князь Василь Дмитрович, до Константинополя одразу ж потяглися московські посли з дарунками та погрозами переглянути відносини Московії з Візантією.
І тоді, побоюючись розриву з Москвою, патріарх пішов на компромісний варіант: митрополитом всієї Руси став грек – візантієць Фотій. Але митрополичий престол його, звичайно, перебував не у Вільні, а у Москві. І всі єпископства Литви змушені були коритися не прямо патріарху, а через митрополита Московського. Що викликало різкі протести у єпископів українських земель.
А тепер увага: саме цього, пам’ятного нам, 1415 року у Вітовта та короля Владислава ІІ знайшлася нова кандидатура на митрополита Київського і всієї Руси – болгарський церковний ієрарх Григорій Цамблак. Зрозуміло, що й цього разу московський князь і митрополит Московський спробували не допустити відродження Київської православної митрополії. У Московії і гадки не допускали, що центр східнослов’янського православія може переміститися туди, де зароджувалося східнослов’янське християнство – до Києва. Під їхнім натиском не дав свого благословення і патріарх Константинопольський.
Проте українських і білоруських єпископів це вже не зупинило. Восени 1415 року у Новгородку-Литовському (нинішньому білоруському Новогрудкові) було зібрано помісний собор, на якому всі єпископи проголосували за відновлення Київської митрополії і вихід із-під впливу митрополії Московської, а митрополитом Київським було обрано вже відомого нам Цамблака. Причому історики відзначили, що хоча на соборі Цамблак був проголошений лише митрополитом Київським, король Владислав ІІ із перших же днів почав офіційно називати його “Митрополитом Київським і всієї Руси”.
Так от, звертаючись по допомогу до короля Речі Посполитої, візантійський імператор і патріарх чудово розуміли, що тепер, створивши власну митрополію, Владислав і Вітовт кревно зацікавлені у налагодженні гарних відносин із патріаршим Константинополем, домагаючись для свого митрополита патріаршого благословіння. У свою чергу король Владислав Ягайло не міг упустити момент для демонстрації не лише сили своєї держави (а після перемоги при Грюнвальді Польща у союзі з Литвою і справді поставала як новоявлена імперія), але і готовності своєї митрополії на співпрацю з патріаршим престолом. Обминаючи, зрозуміло, митрополію Московську.
Тобто на церковно-ідеологічному фронті склалася ситуація, дуже схожа на ту, яку спостерігаємо у наші дні, коли на противагу Московському патріархату, в Україні створено свій, Київський патріархат, ладний співпрацювати з Константинопольським, але оминаючи московського патріарха. З тією лише різницею, що тоді, на початку ХV століття, в Українських землях не було митрополії Московського патріархату, а зараз вона діє. І ще... До Московії, яка тоді ще навіть і не думала про вихід до Азовського або Чорного морів, було дуже далеко, і хліба у неї не попросиш, а Україна, хай навіть і в складі Великого князівства Литовського – ось вона, поруч, із власним портом Качибей. До того ж, у Візантії пам’ятали і про міць києво-князівських мечів, і про давні династичні зв’язки між правителями Візантії і Києва, що сягали корінням ще в часи Великої княгині Ольги і Ярослава Мудрого.
Таким чином, виходячи з аналізу військово-політичної та релігійної ситуації, що складалася до 1415 року у Константинополі, Вільні та Києві, ми з вами доходимо висновку, до якого досі не доходив жоден дослідник історії Одеси, – що за хлібним дарунком польського короля Владислава Ягайла з причалів попередника Одеси Качибея проглядається могутній пласт міждержавних і міжконфесійних політико-релігійних зв’язків і проблем. І це додає особливої важливості події у Качибеї 1415 року, формуючи зовсім інший погляд на неї, як на подію особливого політичного значення.
