…Навіть коли дитячий садок закривався на літні канікули, педагог Юлія Вікторівна не залишалася без справи. Її часто можна було побачити на прогулянці з якимось карапузом. А то і з коляскою. Доглядала Юлія Вікторівна малих дітей своїх сусідів, знайомих, друзів, співробітників. Жила вона сама, в однокімнатній квартирі, сімейними турботами не була обтяжена - чому б і не допомогти у вільний від роботи час, якщо просять? Виховательці багато жителів Рені довіряли своїх малят.
Рік тому Юлія Вікторівна зважилася на те, про що думала не один рік – вона взяла дитину з дитячого будинку. Пройшовши всі інстанції, зібравши 30 необхідних довідок, характеристик і медичних висновків, педагог удочерила трирічну дівчинку. А незабаром по місту поповзли чутки про... садистські нахили виховательки.
Коли мені про це розповіли, я не повірила жодному слову. Свого часу Юлія Вікторівна була вихователькою мого сина. Я пам'ятаю, яким захопленим моє чадо приходило із садка, поспішаючи поділитися новими знаннями, навичками, спостереженнями, поспішаючи продемонструвати досягнення – малюнок, аплікацію або фігурку з пластиліну. І за те, що син пішов до школи, вміючи читати – теж низький уклін Юлії Вікторівні. На сьогодні педагогічний стаж виховательки – 17 років. Її група, як завжди, одна з найбільших у садку, що свідчить про авторитет і довіру. Що ж сталося? Чому на сонце стали наповзати хмари?
Почалося все з того, що Юлія Вікторівна потрапила з дитиною до лікарні – у дівчинки був вивих ніжки.
– Я строчила на швейній машинці на кухні (у садку бракує іграшок, і часто доводиться їх шити власноруч), коли почула в кімнаті гуркіт, – згадує Юлія Вікторівна. – Оленка забралася на стілець, щоб дістати ведмедика, і впала. Вона не плакала, не скаржилася, але на ніжку не ставала. Я, зрозуміло, звернулася до лікарів.
У хірургічному відділенні центральної районної лікарні звернули увагу на те, що на тілі дитини дивні сині плями. Не тільки на ушкодженій нозі, але й на ручках, на щічках. На ці явища на шкірі звертали увагу також інші люди. По місту вже повзли чутки про те, що свою прийомну дочку Юлія Вікторівна по-звірячому б'є. А тут іще нога, лікарня…Про свою підозру медики, як видно, повідомили до відповідної інстанції. Незабаром до лікарні прийшов працівник прокуратури. Це був перший "допит" трирічної дитини. Потім до лікарні запро-сили судмедексперта, який також оглянув дівчинку. – Коли я забирала Оленку з дитячого будинку, – розповідає Юлія Вікторівна, – запитала в лікаря, чи не алергетик дитина? На що одержала непевну відповідь: "Будете все давати по чайній ложці". У перший же день ми поїхали до моєї хресної. У них – господарство, корова, все домашнє. Звідки ми знали, що в Леночки діатез на молочні продукти? Наступного дня дитина була вся обсипана. Пізніше, спостерігаючи дитину, я визначила, які продукти їй протипоказані. Здоров'я Оленки настільки кволе, що навіть найменше хвилювання відразу дає про себе знати. З історією хвороби дитини мене не ознайомили, тільки пізніше мені на руки випадково потрапили документи, з яких я про все дізналася…
Юлія Вікторівна не розповідає про страждання і хвороби, які перенесла дитина протягом перших трьох років свого життя. І, як нині законна мати, має на це ціле право. Але як же пояснити "доброзичливцям", що вони помиляються у своїх брудних підозрах? Як припинити потік наклепів, що змушують інстанції "реагувати"?
Нещодавно до квартири Юлії Вікторівни знову приходили з перевіркою працівники районного відділу освіти і служби у справах неповнолітніх райдержадміністрації. Знову дитину розпитували з натяком. І знову в Оленки стрес. Дівчинка, яка добре пам'ятає своє життя в дитбудинку, боїться чужих людей і потім довго хвилюється, закидаючи близьких запитаннями: чи не заберуть у неї маму, чи не відвезуть її до дитбудинка? Юлія Вікторівна, щоб припинити зайві контакти, які завдають пораненому дитячому серденьку травм і страждань, змушена доводити необґрунтованість усіх підозр. Дійшло до того, що вона звернулася до судмедексперта з проханням щомісяця оглядати її дитину і давати офіційні висновки до тих органів, куди надходять сигнали про "звірячі побиття".
– Так, я міг би щомісяця оглядати дитину і давати висновки, – підтвердив у бесіді зі мною судмедексперт Андрій Пилипович Думитрашко. – Зробити це нескладно. Якщо на шкірі – сліди побоїв, то вони повинні "цвісти": синець, як відомо, спочатку синій, потім зелений, а через десять днів жовтий. Якщо ці процеси не спостерігаються, отже, причина може бути, наприклад, у захворюванні судинної системи. Але мені, щоб дати офіційний висновок судмедекспертизи, потрібен відповідний папір із прокуратури. Я порадив Юлії Вікторівні звернутися зі скаргою до прокуратури. -Прокурор району мені в цьому проханні відмовив, – розповідає педагог. – Втім, я розумію: по-іншому він вчинити і не міг. У прокурора немає жодних підстав давати вказівки судмедекспертові щомісяця оглядати мою дитину. Була б справа в суді – тоді так. Отже, рада одна – звертатися до суду з позовом про захист честі та гідності. Але стосовно до кого?
Ми зустрілися з працівником райвідділу освіти Тетяною Дмитрівною Заїкіною, яка нещодавно була з перевіркою. Вона показала статтю 235 Сімейного Кодексу, відповідно до якої органи опіки повинні здійснювати нагляд за дотриманням прав всиновленої дитини. Планове це обстеження чи перевірка за сигналом? Якщо за сигналом, то хто подавав до органу опіки інформацію? В усній чи письмовій формі? На ці запитання Тетяна Дмитрівна відповідати категорично відмовилася. Висновки перевірки однак оголосила: претензій немає, дитина утримується належним чином. Що стосується проявів на шкірі, то, на думку держслужбовця, Юлія Вікторівна повинна обстежувати дочку в обласному центрі та представити медичні документи, які підтверджують наявність тієї чи іншої хвороби в дитини.
Отже, жінка, яка зробила громадянський вчинок – взяла дитину з дитячого будинку, змушена доводити свою невинність. Мусить звертатися до суду – інакше наша правова машина завестися неспроможна.
Мабуть, Юлія Вікторівна не буде цього робити. Немає в неї на це ані часу, ані злості, ані зайвих грошей. Але є суд громадськості. І наша газета до нього звернулася.
-Юлію Вікторівну я знаю з 1987 року, відтоді, як ми з дружиною приїхали до Рені за розподілом – ані знайомих, ані родичів, – розповідає заступник начальника порту Олег Адольфович Шлюков. – Були ситуації, коли просто не було з ким залишити трирічного сина. Щоразу ми зверталися до Юлії Вікторівни з проханням посидіти з дитиною. Це зараз подібні послуги стали платними, а тоді – просто за спасибі. Юлія Вікторівна – щиросердечна людина. Вона дуже любить дітей. Усе життя працює в дитячому садку, і ми її знаємо тільки з позитивного боку. Напишіть про Юлію Вікторівну найдобріші слова – під кожним із них я ладен підписатися. Що стосується ситуації... Мені здається, тут треба запастися терпінням у надії на те, що колись маразматичні наклепи припиняться. Так, це важко – терпіти, але як інакше? Хібащо взагалі виїхати з міста?..
– Я нічого не можу сказати з приводу чуток, із тієї простої причини, що не живу з Юлією Вікторівною в одній квартирі і не бачу, як вона вдома поводиться зі своєю дитиною, – говорить працівниця контрольно-ревізійного відділу Олена Іванівна Хаматова. – Як педагога я Юлію Вікторівну знаю, свого часу ми водили до її групи дитину – претензій до виховательки в мене не було жодних. Жорстокості стосовно дітей з її боку я жодного разу не зауважувала. Вимогливість – це так. Я гадаю, що в цій ситуації відповідні органи повинні вжити заходів, щоб розставити всі крапки над "і". Голова міського жіночого клубу "Сучасниця" Валентина Дмитрівна Степаненко:
– Я добре знаю Юліу Вікторівну. На травневих святах трапилося кілька днів гостювати в її хресної матері. Я бачила, яка Юлечка турботлива мама, як вона щомить дбає про дитя, вона пурхає навколо цієї дівчинки як пташка навколо пташеняти. А з якою лагідністю, з якою любов'ю тягнеться до неї Оленка! Ви б подивилися їхні сімейні альбоми! Скільки фотографій, скільки вражень, скільки рідні тепер у Оленки! Я не вірю злим язикам. Я раджу Юлії не зважати на них. Але підозра, атмосфера недовіри, звичайно, травмують. І мати, і дитину.
Фото авторки
Нещодавно я зустріла Юліу Вікторівну з дочкою на вулиці.
– Так ось ти яка, квіточко красна! І скільки ж нам років?
– Чотири! - маля відразу продемонструвало відповідне число пальчиків.
– Ви з мамою, напевно, із садка йдете, так? Це зовсім безневинне запитання раптом нашорошило дівчинку. Вона вдивилася в мене пильніше і зрозуміла, що, власне, тітка незнайома… Її обличчя відразу спотворилося від страху, оченятка наповнилися сльозами. І дівчинка, розплакавшись, сховалася за мамину спідницю.
Не відразу Юлії Вікторівні вдалося заспокоїти дитину. Я подумки лаяла себе за цей необережний крок. Я не думала, що справа така вже кепська! Дитину, як видно, вже просто затероризували розпитами.
Коли маля, нарешті, вдалося вгамувати, воно, про всяк випадок, мене запитало:
– А ви мою маму не заберете?
