Чудова казка під такою назвою є у Андерсена. Згадала ж я її тому, що у андерсенівського персонажа з’явився побратим – старий театральний ліхтар – “юпітер” з Українського музично-драматичного театру імені Василя Василька. Саме він, блимаючи і підморгуючи своїм вже трохи підсліпуватим оком, вів діалог з молодою актрисою, розповідаючи про історію театру.
Так починався святковий вечір, присвячений 80-річчю Одеської Української драми. Паралельно з’явився й привід ненав’язливо поскаржитися на деякі особливості театрального життя-буття: “Я – майже одноліток цього театру! Мене не замінювали з... е-е-е, навіть і не пам’ятаю з якого року. Так само й інше наше світлове обладнання. Бачиш, підморгують? Хоча дуже б хотілося піти у ногу з часом”.
А тим часом на екрані, що височів над сценою з’являлися обличчя акторів та режисерів. Тих, хто вже не з нами, і тих, кому бажаємо довгих років. Вони говорили про театр – тобто про свою роботу і своє життя. Старі чорно-білі фото вистав минулих років змінювалися вже сучасним кольоровим відеозаписом. І паралельно – на екрані та сцені – відтворювалися танцювальні номери, які немов свідчили: “Традиції живуть, життя триває!”. Незважаючи на деякі сумні спогади: “Які чудові костюми! – На жаль, згоріли...”, загальний тон вечора був не лише ностальгійним, але й обнадійливим.
Зокрема, досить серйозну надію працівникам театру подав губернатор Одещини Василь Цушко.
Він, зокрема, сказав, що вже підписав усі необхідні з його боку документи про присвоєння театру статусу Національного (тепер це питання розглядається вже у Києві, і як запевнила присутня на святі представниця Міністерства культури та туризму, справа лише за внесенням деяких змін до Указу Президента). Але справа не лише у статусі. Зацитуємо фрагмент виступу Василя Цушка:
“Проблема усіх наших театрів – зробити достойну оплату працівникам. Нещодавно з вашої подачі на нараді прем’єр-міністра з головами обладміністрацій я ще раз підняв це питання. Мене підтримали губернатори з Львівської області, Донеччини та зрештою й усі інші. Усі ми розуміємо економічну ситуацію, але несправедливо, що до ваших колег з Києва інше фінансування тільки тому, що вони “київські”. Прем’єр – міністр дав доручення, щоб ми підготували свої обґрунтовані пропозиції з місць, щоб вже у 2006 році до вашої праці було інше ставлення”.
В іншому виступі голова обласної ради Федір Влад підкреслив, що Одещина займає одне з перших місць в державі за кількістю театральних установ, і достойне місце в цьому переліку займає Український драматичний театр. Він також додав: “Незважаючи на важкі часи, які сьогодні переживає театральне мистецтво в нашій державі, ви зуміли не лише зберегти високі творчі досягнення попередників, але й постійно демонструєте свій творчий потенціал та бажання рухатися далі”.
Начальник обласного управління культури Юрій Кузнецов пригадав, як зовсім маленьким приходив сюди на репетиції разом з мамою-актрисою, побажав щоб “цей зал завжди був повний, і у ньому звучали овації на вашу честь”, а також повідомив про преміювання усіх членів колективу “у розмірі 50% від посадового окладу”. Жартівливу репліку: “Сподіваємося, це не з фонду економії заробітної платні?” зал зустрів вибухом сміху. На додачу Кузнецов вручив “васильківцям” у подарунок спеціальний переговорний пристрій, що допоможе їм краще організовувати вистави.
Того вечора було ще чимало вітань, вручення грамот, подарунків, грошових премій та просто теплих слів. Крім згаданих вже осіб, “васильківців” вітали керівники районних адміністрацій Одеси, а також обласної та міської профспілок працівників культури. Не обминули їх увагою і депутати обласної ради, представники міського управління культури, Спілки театральних діячів, колеги-кінематографісти і звичайно ж , колеги з інших одеських театрів. Так, представники Російського театру запросили на власний ювілей, який святкуватимуть незабаром. А ось працівники Оперного подякували за гостинність (адже поки в приміщенні опери триває ремонт, колективу доводиться виступати на інших сценах). Вражень було стільки, що й не злічити. І коли я їхала назад додому, у вухах лунав запис голосу корифея, самого Василя Василька: “Пройдено величезний шлях... Я і свідок, і учасник багатьох боїв на театральному фронті. Коли мені і пощастило щось зробити в українському театрі, то тільки завдяки моїм незабутнім вчителям – Миколі Карповичу Садовському і Олександру Степановичу Курбасу. Це вони мене вивели в люди. Вони мене навчили театральної майстерності, і перш за все навчили любити свій народ...” Це слова людини, яка вже давно стала для багатьох зразком Вчителя.
