Тваринництво в Україні почало занепадати якось зненацька — одразу після того, як країна здобула незалежність. Таке враження, ніби працівники галузі сприйняли незалежність як анархію. Зрозуміло, що мова не про доярок і птахівниць, а про керівну ланку. Масово почали вирізати або здавати на забій (в кращому випадку) худобу, по цеглині розбирати приміщення ферм...
І що ми маємо на сьогодні? Звернімося до статистики. В районі за січень-вересень агроформуваннями було реалізовано на забій худоби та птиці у живій вазі 818 ц. В порівнянні з відповідним періодом минулого року обсяг виробництва м’яса зменшився на 354 цнт (30,2%), в тому числі ВРХ – на 304 ц (30,5%), свиней – на 44 ц (28,6%), овець – на 5 ц більше (62,5%).
На жаль, щороку порівняльна статистика характеризується сталістю негативу: виробництво м’яса зменшується, поголів’я худоби скорочується. Якщо в минулому році на тваринницьких фермах сільгосппідприємств району на 1 жовтня нараховувалось 1932 голови ВРХ, то в поточному році на ту ж дату їх було вже 1320, що на 612 голів менше минулорічного (ледь не на третину!). В тому числі кількість корів зменшилася на 257 голів, і їх поголів’я склало 484 одиниці. Поголів’я птиці всіх видів сьогодні становить 4669 голів, а це на 420 голів менше проти відповідного періоду минулого року.
Якщо подібні темпи руйнації галузі будуть зберігатися, то математика проста – за 3-4 роки тваринництво буде повністю знищене. Тоді, заднім числом, нелегко буде визначити причини і винних, а найголовніше – чи можливо буде відродити галузь на порожньому місці?
Владою на всіх рівнях говориться про те, що необхідно приділити тваринництву більшу увагу. Держава виділяє кошти, дотує галузь. Але від цього темпи руйнації не стають меншими. Головний зоотехнік управління агропромислового розвитку О.А. Бушанський вважає, що на даному етапі керівникам сільгосппідприємств дуже важко віднайти кошти, без яких тваринництво “поставити на ноги” неможливо. Адже як тільки з’являється копійка, її одразу ж кидають на пальне, на ремонт сільськогосподарської техніки, на розрахунки по кредитах тощо. Дуже добре, що така пильна увага приділяється аграрному сектору, ми маємо можливість спостерігати досягнення (те, що район за результатами жнив зайняв І місце в області – не випадковість). Але все-таки, мабуть, треба було б, поки не пізно, хоч якісь кошти вкладати і в багато-страждальне тваринництво.
До речі, у цьому році на розвиток галузі Кодимському району державою було виділено 1 млн 100 тис. грн. дотації. Гроші немалі. Але парадокс: зацікавити керівників агроформувань, крім М.В. Сорочана (АФ “Кодима”, с. Лисогірка), не вдалося – дотації пішли на приватний сектор, де копійку вміють цінувати. Не надихають на дії директорів СТОВ також нинішні фантастичні ціни на м’ясо та сало, при яких можна було б добре заробити. Про те, що можна було б при бажанні пошукати інвесторів, ні в кого думка не виникає. Звідки така байдужість? Відповідь проста: тваринництво вимагає постійної, щоденної праці та турботи. А створювати собі таку проблему більшості керівників не хочеться, ліньки. Те, що селяни обурені тим, як винищується галузь, порожніють ферми, до уваги не береться. Якось так склалося, що керівник агроформування – “хозяин-барин”: хоче – збільшує поголів’я, не хоче – хай воно пропадає.
На питання, які існують важелі впливу на таких керівників, О.А. Бушанський розводить руками: тільки переконання. Зазначимо, що тут має місце певна недосконалість законодавства. Переймаючись проблемами тваринництва, державним мужам, мабуть, варто було б продумати також методи впливу на ситуацію. В аграрному секторі, наприклад, існує система покарань за пустуючі землі. А от за пустуючі ферми – ніяких покарань. Тож розраховувати можна тільки на власну ініціативу директора господарства, на яку покладатися, як показує практика, не можна. Серед ряду керівників сільгосппідприємств тільки М.В. Сорочан, С.М. Мазур (ім. Мічуріна, с. Писарівка) та В.О. Дубчак («Грабівське», с. Грабове) виявляють турботу про тваринництво, збільшуючи або ж утримуючи на сталому рівні поголів’я ВРХ, свиней, птиці. Саме ці керівники підтримують ділові стосунки з відділом тваринництва управління агропромислового розвитку. За останні два місяці, крім них, жоден з керівників не переступив порогу кабінету головного зоотехніка.
Криза триває. Чого ж ми можемо чекати в майбутньому? Реанімація галузі можлива, але проводити її треба вчасно – після смерті небіжчика не воскресити. Чи будемо сподіватися на чудо?
