Йшов суворий 1942 рік. Радянські військи під натиском переважаючих сил супротивника, ведучи запеклі бої, відходили в глибину своєї території. 43-й гвардійський полк опинився в оточенні. Ворожий снаряд вдарив у штабну машину, в якій був полковий прапор. Майор Калінін, який оберігав його, був важко поранений. Перемагаючи біль, він добрався до села і передав святиню гвардійців на збереження місцевому жителю Стереєву.
Про цей факт фронтовий журналіст Борис Галкін написав кореспонденцію до газети «Красная звезда». Незважаючи на те, що існувала заборона на обнародування фактів про втрату Бойового Прапора, як і про передачу його до інших рук, редактор «Червоної Зірки» Давид Ортенберг (псевдонім – Вадимов) поставив матеріал в номер. Але цензор, читаючи вже готову до друку газету, заборонив його публікацію. Редактор не погодився з таким рішенням. Відразу пішли сигнали до вищих інстанцій. Справа дійшла до секретаря ЦК КПРС Щербакова. Але й він не зломив волю редактора «зірочки», який був невблаганний, написавши на сторінці резолюцію: «Статтю друкувати, зняти з друкарні відповідальність». Цю відповідальність узяв на себе Ортенберг. І газета вийшла у світ.
Згодом Бойовий Прапор 43-го гвардійського полку було «повернуто до лав», а селянин Стереєв одержав урядову нагороду.
Про цей та інші мужні вчинки єврея Давида Ортенберга (а він, приймаючи таке рішення, ризикував не тільки кар'єрою, а й головою) я прочитав у двотомнику давнього автора нашої газети, члена Спілки журналістів України Бориса Мойсейовича Ніколаєвського «Долі євреїв: висота мужності, переслідування, трагедії», який вийшов в одеському видавництві «Печатный дом» у другому, доповненому виданні. Ця книга заслуговує на увагу насамперед тому, що автор вперше, ведучи мову про історію єврейства від його зародження до наших днів, робить акцент не на тих стражданнях і гоніннях, які йому довелося пережити, а на героїчному боці його багатовікової долі. Він зібрав унікальний матеріал, який свідчить про величезний внесок євреїв у розвиток економіки, науки, культури, обороноздатності тих держав, на території яких їм довелося жити. Наприклад, громадській думці в період існування СРСР нав'язувався погляд, що принижував внесок євреїв у перемогу радянського народу над фашистською Німеччиною та її сателітами, а правду ховали за сімома замками. У книзі доведено упередженість такої думки на конкретних фактах в її розділах «Героїзм євреїв у різних країнах», «Євреї в битвах Другої світової і Великої Вітчизняної війн», «Нам шляхи ці забути не можна». Наприклад, на противагу твердженням, що євреї воліли перебувати тільки в тилу, автор наводить офіційні дані про те, що за роки Великої Вітчизняної війни серед командного складу євреями були 6 генерал-полковників, 29 генерал-лейтенантів, 183 генерал-майори, віце-адмірал і 8 контр-адміралів. Командир 6-го корпусу генерал-майор Микола Георгійович Хацкилевич здійснив 23 – 24 червня 1941 р. успішну контратаку проти переважаючих сил супротивника. Він згорів у танку на полі бою. Наркомом боєприпасів був генерал-полковник Борис Львович Ванников, нагороджений полководницькими орденами Суворова і Кутузова І ступеня, тричі Герой Соціалістичної Праці. Євреї командували сорока трьома дивізіями, шістдесятьма бригадами, сто тридцятьма полками всіх родів військ на різних напрямках. 21 льотчик єврейської національності зробив повітряний таран, тільки 7 з них залишилися живими. Героями Радянського Союзу стали три євреї, які командували підводними човнами, із 16 командирів, удостоєних цього високого звання. 18 воїнів-євреїв повторили подвиг Миколи Гастелло.
«Я хочу, щоб мої думки, обнародувані мною цифри і факти, доводи, твердження стали приводом для глибоких роздумів читачів. Хочу, щоб вони допомогли усім без винятку (євреям, росіянам, українцям, білорусам, молдаванам, німцям, болгарам і представникам інших національностей) усвідомити головне: тільки знання щирої правди про те, що було в минулому, допоможе визначати вивіреність наших слів і вчинків, будувати толерантні, засновані на взаємній повазі, відносини», – пише автор.
Справді, якщо нереальне видається за справжнє, якщо суперечності, а не пошук шляхів до згоди відіграють вирішальну роль у доказі таємниці, яка вже не зажадає доказів, то створюється ґрунт для нездоланних розбіжностей, для злості й безвиході.
Безперечно, кожен читач оцінюватиме об'ємну працю Ніколаєвського за власною системою координат. По-різному різними людьми сприйнятимуться його погляди на події й особи, ставлення до відтвореного на сторінках книжки, його громадська позиція, проведені ним паралелі. І це зрозуміло. Бо кожен з нас – дитя власних амбіцій та емоцій, продукт того середовища, в якому відбувалося наше виховання, формування і становлення як особистості.
Не буде перебільшенням сказати, що викладений у книжці матеріал справді енциклопедичний.
Б.М. Ніколаєвський, воскрешаючи приховану правду, підняв шар історії, тісно переплетеної з діяннями конкретних осіб. Їхня кількість, названа в книжці, просто-таки вражає. Треба віддати належне автору за те, що він ні з кого не робить ані ангелів, ані служителів сатанинського клану, а представляє і позитивні, і негативні їх якості, досягнення і прорахунки. Спираючись на достовірні факти з архівів, наукової літератури, періодичних видань, з розповідей очевидців описуваних подій, Ніколаєвський дає змогу читачеві самому визначатися в обґрунтуваннях і висновках про власну лінію поведінки, порівняти викладене ним з раніше прочитаним, побаченим і почутим. Він нікого не вихваляє надмірно, навмисно не засуджує, не закликає і не застерігає, він дає поживу для роздумів.
Зокрема і своїм запитанням, винесеним у назву одного з розділів книжки: «Чи буде новий Нюрнберзький процес?», яке, безумовно, актуальне, якщо зважити на оцінки злочинів міжнародного тероризму, які автор засуджує, як той, хто зазнав на собі всіх жахів військової доби.
