Хто і навіщо придумав так званий «проект Мельниченка»?
Можливо, точну відповідь на це запитання почує вже наступне покоління моїх співвітчизників. І для цього неодмінно стануть у пригоді дослідження науковців-істориків, які побажають піддати всебічному й неупередженому аналізові «епоху Леоніда Кучми».
Наразі пропоную думку історика зі Сполучених Штатів. Звуть його Юрієм Фельштинським, працює він консультантом Фундації громадянських свобод, більше відомої як Фонд Бориса Березовського. Зустріч з ним кореспондента «ОВ» відбулася під час короткочасного перебування пана Юрія у столиці, де напередодні разом із керівником Фундації Алексом Гольдфарбом він відповідав на запитання керівника слідчої групи Генеральної прокуратури України Романа Шубіна. (Зрозуміло, і Гольдфарб, І Фельштинський допитувалися на вул. Різницькій як свідки.) Особливість, яка вирізняє пана Фельштинського від його численних «кабінетних колег», полягає в тому, що іноді йому доводиться брати на себе й частину практичних дій, – у випадках, коли інші демонструють традиційно притаманну їм нерішучість. Що саме мається на увазі, читач зрозуміє вже у першій половині інтерв’ю.
Отже...
– ...якою є справжня мета дій Миколи Мельниченка?
– Спершу це, справді, був певного роду проект. Сенс його полягав у збиранні компрометуючого матеріалу проти Кучми; Мельниченко ж мав бути представленим в якості людини, котра записувала Президента, а потім була вивезена за кордон і озвучила там те, що відбувалося у “святая святих” АП. Власне, початок втілення сценарію був вдалим. Новина про те, що за межами України опинилися плівки з компроматом на Президента, вмить набула широкого розголосу. Люди, що стояли на чолі проекту і яких Мельниченко й дотепер не може (або не хоче) назвати, обіцяли йому, що доволі швидко він знову повернеться до Києва у новому званні, на нову посаду. Терміни, як часто буває при підготовці подібних операцій, були стислими – місяць, ну, максимум, два. Та життя, як це буває досить часто, розпорядилося інакше. Мельниченко, повідомивши з-за кордону про наявність у нього записів, деякий час дійсно був у центрі загальної уваги.
Втім, ця новина у подальшому все ж не призвела до усунення Кучми з посади глави держави. Начебто все залишилось на своїх місцях. Окрім поодиноких відставок (глави СБУ генерал-полковника Леоніда Деркача, керівника УДО генерал-лейтенанта Володимира Шепеля та ін.), більшість людей утрималась на попередніх постах. Мельниченко відчув себе покинутим напризволяще. Впродовж певного часу його обнадіювали: нічого, мовляв, трохи потерпи, скоро неодмінно повернешся додому... Але спливав час, а з ним зменшувалася ота моральна і, можливо, фінансова підтримка майорові. Врешті-решт, про нього взагалі забули. Говорячи на російському жаргоні, його “кинули”... Оскільки він не був професійним розвідником, а лише офіцером охорони, то, очевидно, зіткнувся з проблемами, до яких просто був неготовий.
Коли я з ним познайомився у 2002 році, він справляв враження людини трохи “потерянной”, не розуміючої, що тепер робити з усім цим “вантажем”. На жаль, я спершу не зрозумів, що одним із зобов’язань Мельниченка перед авторами “проекту” є неоприлюднення цих матеріалів; я вважав, навпаки, що його головна мета – публікація цих матеріалів.
– Чим так привабив Мельниченка опальний російський олігарх Борис Березовський?
– Березовський його зацікавив, пробачте за банальність, звичайно ж, грошима. Почалося все з телефонного дзвінка Мельниченка до офісу мого видавця Іллі Лєвкова (він видав російською мовою книжку “ФСБ взрывает Россию”, написану мною та колишнім підполковником Федеральної служби безпеки О. Литвиненком). Ілля перетелефонував мені: “Ось тут переді мною сидить людина на прізвище Мельниченко. Чув про таку?” Звичайно, я про нього чув. Далі видавець повідомив: Мельниченко, мовляв, бажає зі мною познайомитись, можливо, у нас виникнуть спільні інтереси в майбутньому. “То передати йому слухавку?” – “Звичайно, передавай”.
З Миколою ми поговорили досить швидко, домовившись, що він приїде до Бостона. Наступного ж дня він приїхав. Перше, що я йому сказав: “Миколо, я чудово розумію, що у вас є плівки, і ви б хотіли зайнятися роздрукуванням цих плівок. Знаю й про те, що у вас на цей масштабний проект наразі не вистачає грошей. Якщо бажаєте, я можу звернутися до Бориса Абрамовича Березовського, можливо, він дасть вам грошей на роздрукування плівок”. Заперечень у Мельниченка не було. Я в його присутності набрав номер Березовського, змалював у двох словах ситуацію... Невдовзі, перелетівши океан, ми з Мельниченком були в Лондоні. Одразу зазначу: всі поїздки Миколи оплачував я, бо розумів, що у нього нема грошей.
– Якщо не секрет, скільки коштує доба перебування в лондонському готелі?
– Зазвичай я зупиняюся у готелі “Меридіан”, проживання в ньому коштує десь $300. Цілком пристойний готель в центрі міста, до речі. Мельниченку я теж в “Меридіані” зняв номер. Вже на початку зустрічі з Березовським Борис Абрамович дав згоду на фінансування цього проекту. Але за однієї умови: окрім безпосередньо фінансування проекту, Березовський не повинен ніяким чином бути пов’язаний з цією історією (“Розумієте, я ж давно знайомий з Леонідом Даниловичем Кучмою, відверто кажучи, мені незручно у всьому брати участь, бо виходить, ніби я “читаю чужі листи”...”). Микола одразу ж поцікавився, чи не боїться Березовський бути причетним до розголошення державних таємниць України; на це пролунала відповідь: “Навпаки, я нічого не хочу про них знати! У Юрія (тобто у мене) є ідея знайти у тих записах згадування про вибухи будинків у Москві 1999 року: а раптом Кучма дійсно обговорював ці випадки зі своїми силовиками”.
– Чому Мельниченко з’явився в Україні саме зараз, коли офіційно стартувала передвиборна кампанія?
– Гадаю, тому, що своєю появою Мельниченко сподівався вбити одразу трьох зайців. “Перший заєць” – те, що він буде відновлений у складі “старої” Верховної Ради. “Другий заєць” – після того, як він знов набуде депутатських повноважень, він без зусиль вмовить когось із лідерів СПУ (приміром, Мороза) включити його до “прохідної частини” наступного виборчого списку на березень-2006. У цьому випадку він вбивав ще й “третього зайця”: він отримував недоторканність, відповідно, Генпрокуратура втрачала можливість його допитати стосовно сюжетів про плівки. Втім, як я розумію, жодного “зайця” він так і не вбив.
– Отже, так і не приставши до жодного з берегів, Мельниченко, мабуть, якогось особливого впливу на передвиборну ситуацію вже не матиме?
– Я розумію, що Мельниченко реально здатен впливати лише на одну людину – Олександра Мороза. І цей вплив грунтується на тому, що у Мороза, безумовно, в минулому і впродовж цих років Миколиного “вигнання” були якісь стосунки з Мельниченком. Історія цих стосунків частково може бути “темною”, я навіть підозрюю, що Олександру Олександровичу було б досить невигідно, якби Мельниченко раптом зараз “відкрив рота” і почав розповідати хоча б лише про один вузький аспект цієї історії, а саме – про роль Мороза. Це цілком могло б стати предметом шантажу. Всі учасники історії – Мельниченко, Мороз із оточенням – усвідомлюють: в разі розсекречування певних обставин досі незаплямований імідж лідера СПУ може набути небажаного відтінку.
– Чим можна пояснити охолодження стосунків між Мельниченком та Борисом Абрамовичем?
– Якоюсь мірою – невірним уявленням з нашого боку про плани Мельниченка. Ми розуміли, що Мельниченко готовий до оприлюднення змісту плівок, але категорично проти співпраці з Генпрокуратурою України, доки при владі “старий режим”. Той “режим” вже рік як змінився, при владі нові люди, однак їм Мельниченко теж не хоче давати свідчення. Він взагалі не хоче ні з ким співпрацювати – і в справі “касетного скандалу” взагалі, і стосовно “справи Гонгадзе” зокрема. Ми ж із Березовським всі перемовини вибудовували на тій основі, що Мельниченко, навпаки, хоче розповісти людям всю правду, і прагнули, забезпечити йому нормальні умови, аби Микола, нарешті, міг зробити те, чого він всі ці роки прагнув. Насправді Микола нам просто морочив голову. І коли це всім, нарешті, стало зрозуміло, ми, так би мовити, висловились відкритим текстом. На превелике здивування Березовського, Микола виступив після цього із заявою, ніби Березовський його до чогось схиляє, зазвучав якийсь “мільярд доларів” (його нібито пропонували Мельниченку за “зраду Батьківщини” – авт.), якісь записані Миколою розмови в офісі Березовського...
– Невже і в Лондоні Микола теж примудрився непомітно поставити диктофон типу “диванний”?!
– Охоче вірю, що Микола справді здійснював ці записи, – лише через те, що з самого початку не пояснив головну мету своїх вчинків. От якби він, коли дзвонив з Варшави до Лондона, благаючи терміново вивезти його на Острови (якраз після загадкової смерті екс-міністра Юрія Кравченка), обумовив: “Майте на увазі, я лечу до вас, але не примушуйте мене “відкривати рот” – Березовський, як цілком нормальна людина, не став би витрачати свою енергію, свої зв’язки з впливовими людьми в Україні й Росії.
А в теперішній ситуації Микола залишився наодинці з Генеральною прокуратурою України і з владою взагалі. Плівки, які він так старанно рекламував, ми віддали до Генпрокуратури без нього, інформацію, яка накопичилася за всі ці роки, ми також зробили максимально доступною... За великим рахунком, Микола вже нікому не потрібен. Хіба що формально – Генпрокуратурі, яка очікує від нього ексклюзивних відповідей на низку запитань. На моє особисте переконання, слідство у справі Георгія Гонгадзе цілком могло обійтися й без участі Мельниченка.
– Впродовж періоду, коли диктофон “під диваном Кучми” працював на повну потужність, до кабінету Президента неодноразово заходив прем’єр-міністр, інші члени уряду Віктора Ющенка...
– На даний момент ми, звичайно, не всі розшифрували файли, лише десь половину всього обсягу. Стосовно тієї розшифрованої половини можу сказати, – ну нема там ніякого компромату на Ющенка! Дійсно нема!
– А на Литвина?
– А на Литвина те, що було колись опубліковане (наскільки я правильно розумію, не зовсім коректна розмова стосовно Гонгадзе), – це все. Взагалі, коли ми знаходимо якийсь новий текст, то завжди прагнемо його оприлюднити; випадків, коли ми певний текст “притримуємо”, не буває. Хоча етичні стримувальні мотиви присутні. “Вивісити” на сайт можна будь-які з текстів, які маємо. Проте іноді стикаємося із ситуацією не політичною, а естичною, у ці хвилини, доходимо висновку, мовляв, а ось це, мабуть, публікувати поки що не будемо.
– Це стосовно особистих стосунків Леоніда Кучми із жінками?
– Ну, Кучма там завжди присутній. А окрім нього, обов’язково є хтось іще.
– Ви, напевно, чули про тимчасову слідчу комісію ВР у складі Юрія Соломатіна, Ігоря Шурми та Михайла Поживанова? Пан Юрій вимагає від Генпрокуратури негайного відкриття провадження у справі фінансування передвиборної кампанії Ющенка Борисом Березовським, а пан Михайло, навпаки, радить взагалі розпустити це депутатське новоутворення. На Вашу думку, яким має бути крок у відповідь з боку Бориса Абрамовича?
– Я розумію, що торік, напередодні виборів, до Лондона від Ющенка приїздили якісь люди, аби отримати кілька мільйонів доларів, розумію також, що частина цих мільйонів доларів пішла “не за призначенням, і що тим людям, які цим займалися, не дуже хочеться, аби перевірка з точністю до десятків тисяч показала, на що саме гроші були витрачені тим чи іншим політиком. Однак Ваше запитання – трішки не до мене. Не секрет, що до Березовського чимало політиків, і не лише українських, звертаються за грошима; комусь ця допомога надається, комусь – ні.
– Через Фонд громадянських свобод?
– Напевно, ні. Хоча б тому, що Фонд на сьогоднішній день в Україні поки що не зареєстрований. Допомога йшла іншим чином. Звичайно, не готівкою, а банківськими переказами на якісь рахунки.
– Який сенс було Березовському передавати Шурмі, Соломатіну та Поживаному копії платіжок до двох ризьких банків, після чого їхні президенти категорично спростували участь у “помаранчевій революції”, назвавши на додачу самого Березовського “скандально відомою особою”?
– За освітою я історик. Для мене найстрашніше – зробити фактичну помилку. Тому навіть в історії я прагну кілька разів перевірити, аби, не дай Боже, не припуститися бодай мікроскопічної похибки. За Мельниченка платив я, це факт. А хто переказував або не переказував гроші ризьким банкам, хто платив за авіапереліт, проживання у Лондоні та годування членів слідчої комісії ВР – відверто кажучи, не маю уявлення. Коли йдеться про переведення коштів Бориса Березовського на якийсь рахунок, то треба розуміти: особистий рахунок Бориса Абрамовича ніде не може фігурувати, бо відправником тих коштів за визначенням є не Борис Абрамович Березовський, а якась структура. Таких структур у Березовського багато, так само як і різних рахунків. Якщо запитання до банкіра звучало таким чином: “Чи можете ви підтвердити, що це гроші Березовського?”, будь-хто з банкірів, скоріш за все, відповідав: “Ні, це не гроші Березовського, це гроші структури Тумбу-Юмбу”.
– Цікаво, за що Борис Абрамович платив Мельниченкові зарплату?
– На той момент Микола був керівником проекту. Він також повинен був найняти людей, які б забезпечували процес дешифрувальної роботи з плівками.
– Ну і як, найняв?
– В тім і справа, що ні. Очікувалося, що будуть викликані люди з України, які знають українську й російську мови, які, можливо, спеціалізуються на прослуховуванні плівок; зрештою, і тоді, і зараз на ринку праці чимало колишніх фахівців КДБ, ГРУ, СБУ, котрі могли б цим займатись на комерційних засадах. Цих людей планувалося доправити до Америки, розселити по тимчасово орендованих квартирах. Сам проект був розрахований приблизно на рік. Ми з Мельниченком ходили по магазинах, вибирали оргтехніку, меблі для майбутніх офісів та квартир. Микола по каталогах позначав, які саме комп’ютери, яка периферія, які столи потрібні йому, скільки крісел тощо. Я, наприклад, серйозно щукав приміщення для нью-йоркського офісу.
Відтворю, у зв’язку з цим, одну сцену. Лондонський офіс Березовського. Борис Абрамович, Микола і я узгоджуємо вірогідні витрати на перспективний у майбутньому проект. Будь-яка з забаганок Миколи миттєво Березовським задовольняється, схоже, Мельниченко й сам не вірить, ніби – після кількох років поневірянь – нарешті зустрів справжню Людину “Так”!.. У переліку необхідних витратних статей доходить черга до вартості оренди квартири у Нью-Йорку. І тут на Березовського щось раптом “находить”: “Слухай, Миколо, а навіщо нам взагалі її шукати? Я ж маю у самому центрі Нью-Йорка чудову трикімнатну квартиру у білдінгу, що належить Дональду Трампу. Свого часу придбав її на випадок, якщо в мене там будуть якісь справи; а фактично літаю до Нью-Йорка не частіше ніж раз на півроку, і то на два-три дні. Давай зробимо так: Юрій (Фельштинський – авт.) щомісяця тобі платитиме не 10 тисяч, а вісім з половиною, з вирахуванням $1500 за мою квартиру. То як, погоджуєшся?”. На обличчі Мельниченка починається виразний мислительний процес: “Можна, я подумаю?” – “Звичайно, можна. Скільки тобі на це треба часу? Бажано, аби відповідь була готова вже сьогодні”. Сидимо утрьох, чекаємо. Нарешті Микола каже: “Я подумав, Борисе Абрамовичу. Ні, краще шукатиму квартиру сам, нехай моя зарплата залишається у тих попередніх межах”. Увесь цей час я ледь стримувався, аби не розреготатися. Бо чудово знаю нью-йоркські ціни на нерухомість; у будинку мільярдера Дональда Трампа півтори тисячі доларів коштує, мабуть, тільки один вхід!..
– Чи можна стверджувати, що Мельниченко, подібно до деяких українських політиків, теж захоплювався “нецільовими витратами”?
– Якраз стосовно до Миколи ці витрати, в сумі 10 тисяч доларів щомісяця, були цільовими: оплата послуг адвокатів, витрати на поїздки, його зарплата зрештою. Коли минули перші три місяці, я спитав: наскільки ми просунулися у проекті? З подальшої розмови стало зрозуміло: нічого не зроблено, хоча спливла вже третина строку, відпущеного на проект. З цього, власне, й почалися взаємні претензії й конфлікти.
– Теперішнє повернення Мельниченка до України здійснювалося через Москву, хоча й був прямий рейс до Борисполя. Чи не свідчить ця обставина про якусь роль у проекті російських спецслужб?
– Те, що Мельниченко нині співпрацює з російськими спецслужбами, – це не питання, це факт. Симптоматичним є не лише факт польоту через Москву, де Микола, можливо, зустрічався з кимось з оперативних працівників розвідки, підписував певні угоди. Іще більш симптоматичним є розгорнуте інтерв’ю, що його дав Мельниченко одному з провідних телеканалів Росії. Наприкінці цієї програми, де працює ведучий Караулов, пролунали два запитання, які не мали жодного стосунку до України, проте вказували на причетність ФСБ до появи інтерв’ю. Мельниченка запитали: що йому відомо про вибухи в Москві наприкінці 1999 року (відповідь: “Я розмовляв з людьми Березовського, і вони зізналися, що жодних доказів причетності ФСБ до організації вибухів у них немає”).
– На Вашу думку, коли Микола почав співпрацювати з ФСБ?
– Скоріш за все, після того, як стало відомо про його конфлікт з Березовським.
– Тоді як росіяни дізналися про слушний момент для зближення з нашим майором?
– Коли Мельниченко вперше заявив, ніби Березовський схиляє його до якихось неправомірних дій, це ніби стало сигналом для його російських колег. Виклик до Москви під приводом невинної участі у передачі Караулова – погодьтеся, це теж важко назвати випадковістю.
– Чи мали росіяни якийсь стосунок до виникнення самого “проекту Мельниченка”?
– Можливо, про це ми також з часом дізнаємось. В разі, якщо Микола, нарешті, розповість, кого і чого він боїться. Сайт “5 елемент”, не теперішній “5 елемент+”, а старий, ми закрили саме на прохання Мельниченка, який побоювався, що через оприлюднення на сайті змісту деяких записів “з-під дивана” його вб’ють. Зазначу: відповідь, ніби він боїться “банди Кучми”, мене навряд чи задовольнить. Я волів би почути прізвища конкретних людей. Можливо, вони й донині мають вплив на українську політику, а то й на російську. Не виключено також, що ці ж люди більшу частину свого життя проводять на території Росії.
