ТО ЧИ ДОВІРЯТЬ НАМ «ЄВРОПУ»?
Нещодавно стало відомо, що Україна разом з Польщею увійшла до трійки претендентів на проведення фінальної частини чемпіонату Європи з футболу 2012 року. Ухваливши таке рішення, виконком УЄФА всупереч багатьом песимістичним прогнозам, дозволив нам сподіватися на «диво». А от чи станеться воно – питання питань.
Вирішальне голосування відбудеться через рік, і тоді ми довідаємося, хто ж із трійки «щасливчиків» стане господарем першості. Але ж конкуренти України і Польщі більш ніж серйозні – Італія, а також Угорщина разом з Хорватією. Але з іншого боку, на попередніх відбіркових етапах вибували і більш титуловані претенденти – наприклад, Туреччина (3-й призер чемпіонату світу-2002) і Греція (діючий чемпіон Європи). Це говорить про те, що зараз на континенті немає явних фаворитів, і стати господарем цього дуже престижного турніру під силу навіть країнам зі Східної Європи, до яких до пори до часу було досить прохолодне ставлення з боку чиновників УЄФА. Тепер же, коли в нас вперше у незалежній історії з'явилися непогані шанси організувати чемпіонат, Україна зовсім не знає, чи варто далі боротися за це чи ні. А якщо говорити конкретніше, то наші чиновники від спорту просто-напросто не вживають ніяких заходів для приведення головних об’єктів інфраструктури – стадіонів – у відповідність з нормами і вимогами УЄФА. А справ тут дуже багато. Зокрема, якщо говорити навіть про київський Національний Олімпійський стадіон то, на жаль, головна спортивна арена країни зараз далеко не відповідає своєму високому статусу. Що, до речі, і підтвердив вердикт членів відбіркової комісії УЄФА, які побували на об’єкті на початку грудня. І насамперед претензії висловлювалися щодо... вільного доступу на стадіон. Виявляється, в межах центрального входу буквально за кілька метрів від огорожі стадіону вже близько року провадиться будівництво величезного торговельно-розважального комплексу. І як же зможуть 83 тисячі уболівальників (відповідно до паспортної місткості) спокійно відвідати можливий фінальний матч чемпіонату Європи при такій відсутності елементарних заходів безпеки. Але ж народний депутат України, президент Національної федерації футболу Григорій Суркіс вже давно порушує цю проблему, причому на державному рівні. Проект будівництва необхідно терміново змінити, а в ідеалі збудований «нульовий цикл» потрібно було б знести, зробивши, наприклад, упорядкований пішохідний майдан. Але хто ж візьме на себе відповідальність дозволити демонтаж, поки що невідомо. Проблема постає дуже гостро, і жодних поки що результатів не дали ні численні звертання Суркіса до Міністерства у справах сім’ї, молоді і спорту, ні його численні виступи по телебаченню і в пресі.
Що стосується стану інших стадіонів країни, наприклад, Дніпропетровська, то на них можна грати лише матчі внутрішньої першості і європейських кубків. Щодо проведення європейського чемпіонату, вимоги УЄФА значно вищі. А чи зможуть наші спортивні відомства різних рівнів вишукати досить значні кошти, щоб довести хоча б ці стадіони «до пуття» – питання також болюче. Але якщо вже взялися, то потрібно домогтися поставленої мети спільними зусиллями. І зробити так, щоб нас сприймали повноправними членами європейського футбольного співтовариства. Інакше через рік після фінального голосування за заявками трьох претендентів Україна може в черговий раз залишитися біля розбитого корита, і тоді питання «то чи довірять нам Європу?» ми зможемо порушити дуже не скоро.
Євген НИЗОВ
З «МІЛАНА» АНІ НА КРОК
Андрій Шевченко заявив, що його дратують постійні спекуляції з приводу можливого переходу до «Челсі». Чутки не припиняються навіть після того, як футболіст привселюдно заявив, що не зацікавлений в подібному трансфері.
– Коли немає ігор, газетам же треба щось писати. Найлегший шлях – це обговорювати гравців з високою ринковою вартістю, – ремствує володар «Золотого м’яча-2004». – Мене дратує, що вони пишуть про перехід так часто, що зрештою люди починають вірити в це. Я вважаю себе чесною людиною. Якщо одного разу відчую, що мені немає чого робити в «Мілані», я не буду ховатися і заявлю про це. Але поки що в Італії мене все влаштовує.
ЗАВДАННЯ «АЛЬБІСЕЛЕСТЕ»
Збірна Аргентини, або, як її називають вболівальники, «Альбіселесте», протягом 12 років не знає великих перемог на міжнародному рівні. Останній успіх південноамериканців датований 1993 роком (перемога на Кубку Америки в Еквадорі). Виграш Олімпіади-2004 в Афінах означає не так вже багато, оскільки в цьому турнірі беруть участь молодіжні команди.
Виступ же національної збірної на чемпіонаті світу-2002, який розчарував всіх, накладає на підопічних Хосе Пекермана додаткові зобов’язання. Друге місце на Кубку конфедерацій минулого літа в Німеччині стало свідченням того, що команда Аргентини здатна порадувати своїх фанів на майбутньому чемпіонаті світу-2006.
І все-таки на сьогодні проблем у Пекермана вистачає. Відбірковий турнір показав, що вперше за вісім років у збірної немає твердого і надійного «кістяка» в колективі. Все почалося зі звільнення з посади тренера Марсело Б’єлси, який, до речі, привів “молодіжку” до олімпійського «золота». А вже рік по тому «біло-блакитним» явно не вистачало згуртованості та ігрової гнучкості. Ще однією проблемою може стати для підопічних Пекермана недостатня фізична готовність. Далеко не всі вони стабільно грають у своїх клубах. Ернан Креспо рідко виходить на поле в «основі» «Челсі». Те ж саме можна сказати і про Хав’єра Савіоле, який виступає за «Севілью». Весь час переслідують травми Пабло Аймара з Валенсії.
З другого боку, позитивним моментом для аргентинців є наявність у їхніх рядах молодих гравців, зокрема й олімпійських чемпіонів (Ліонеля Мессі, Луїса Гонсалеса, Карлоса Тевеса та інших), які горять бажанням заявити про себе на найвищому футбольному рівні. А найдосвідченіші Роберто Айяла, Хав’єр Дзанетті і Хуан Пабло Сорін бажають реваншуватися за невдачу чотирирічної давнини...
А тим часом у латиноамериканській спортивній пресі замиготіли повідомлення про те, що найкращий за всю історію гравець аргентинського футболу Дієго Марадона може повернутися до збірної своєї країни, однак вже не як гравець під номером “10”, а як помічник головного тренера.
Голова Асоціації футболу Аргентини Хуліо Грондона сказав, що колишній футболіст вже розмовляв із тренером збірної Хосе Пекерманом на цю тему.
Грондона вважає, що «буде дуже добре, якщо Марадона приєднається до збірної». На його думку, у команди є шанс увійти до четвірки найкращих на чемпіонаті світу.
За матеріалами вітчизняних і закордонних спортивних видань підготував Віктор БЕССАРАБЕЦЬ
ШАХИ В ЖИТТІ НАТАЛІ ПУШКІНОЇ
Наталя Миколаївна Гончарова увійшла в історію як дружина Олександра Пушкіна. Принаймні, донедавна саме цим вона і була знаменитою... Але те, що Наталя Миколаївна була «кращою шахісткою Петербурга», знають далеко не всі.
Та й Пушкін, ймовірно, також захоплювався «королівською грою», інакше він не звернувся б до зображення шахового двобою між Лєнським і Ольгою в романі «Євгеній Онєгін»: «Уединясь от всех далеко, они над шахматной доской, на стол облокотясь порой сидят, задумавшись глубоко... И Ленский пешкою ладью берет в рассеяньи свою».
І ще: «Благодарю, душа моя, что в шахматы учишься, – писал Александр Сергеевич жене в 1832 году из Москвы. – Это непременно нужно во всяком благоустроенном семействе. Докажу позже».
Таким чином, те, що Наталя Миколаївна таки навчалася грати в шахи, не підлягає сумніву.
Звернемося до нарису Миколи Дорізо «Жена поэта» («Советская Россия», 7 жовтня 1980 р.). У ньому є такі рядки: «Наталья Николаевна, по свидетельству современников, стала лучшей шахматисткой Петербурга».
Правда, сумнівно, що Гончарова грала в турнірах або брала участь в інших змаганнях, завойовуючи рейтинг кращої шахістки. Принаймні, шахова історична література про це змовчувала.
Цікаві відомості знаходимо у Агнії Кузнецовоі «А душу твою люблю...» (журнал «Октябрь», № 2, 1982). Це повість про Наталю Миколаївні Гончарову-Пушкіну: «так она и сидела, подписывая счета, и с улыбкой думала, что всегда быстрее, чем Пушкин, могла сосчитать большие суммы. Муж обычно удивлялся и говорил: «У тебя, верно, немалые способности к математике. Вообще мужские способности – шахматистка, наездница...»
У повісті знаходимо також відомості про те, що Наталя Миколаївна навчила гри в шахи і своїх дітей.
А племінник О.С. Пушкіна Леонід Павліщев у своїх спогадах (1890 р.) наводить слова Наталі Миколаївни, звернені до сестри Олександра Сергійовича: «Заверяю тебя, Ольга, священным моим словом, что я не погрешила и мысленно против Пушкина, а укоряю себя лишь в недальновидности: по неопытности я не подозревала ничего серьезного, а потому и не предупредила козней его врагов. Но в остальном, чем провинилась? Моей привлекательной наружностью? Да не я же себе ее сотворила! Любезным обращением? Да этому виноват мой общительный характер... Наконец, сказать смешно, неужели моим умением играть в шахматы, за которое получала комплименты мужчин?..»
Усі ці факти свідчать про те, що шахи посідали в житті дружини Пушкіна певне місце – вона дуже любила грати у цю мудру давню гру.
Володіючи, очевидно, природним талантом до шахової боротьби, вона перевершувала інших дам вищого світу, які вміли більше «ходити в дамки», грати в шашки. Могла, безумовно, перемагати й чоловіків... Як це робила знаменита Віра Менчик, роблять Нона Гаприндашвілі, Майя Чибурданідзе, сестри Полгар...
Щоправда, усі ці шахістки – видатні майстри шахової гри. Наталя Миколаївна ж була, можливо, й неабиякою шахісткою, але все ж таки аматоркою.
Калейдоскоп УСПІХИ УКРАЇНСЬКИХ БОКСЕРІВ
Боксерське свято, яке нещодавно відбувалося в німецькому Леверкузені, завершилося перемогами українських боксерів.
Чемпіон WBA у найлегшій вазі Володимир Сидоренко успішно провів захист свого титулу, впевнено перемігши венесуельця Хосе Лопеса.
А в головному двобої вечора на ринг вийшли наш Андрій Котельник (на знімку) і Мухамад Абдулаєв із Узбекистану. Боксери визначали володаря титула Інтерконтинентального чемпіона WBA у першій напівсередній вазі, і володаря пояса чемпіона за версією WBO Азіатсько-тихоокеанської зони.
Андрій Котельник підтримав переможний почин Сидоренка, вигравши у діючого олімпійського чемпіона по очках.
За матеріалами мережі інтернет підготував Євген АЛЕКСЄЄВ
