Поки розгорталася епопея з американськими авіабазами в Україні, у взаєминах між США та СРСР намітилося кілька проблемних моментів. Передусім, починали спалахувати пристрасті, пов’язані з “фінським питанням”. Річ у тім, що 1 квітня 1944 року уряд Радянського Союзу звернувся до уряду США зі спеціальним меморандумом з приводу другої зустрічі (перша відбулася 28 березня), яка сталася вже 29 березня, між радянською та фінською делегаціями. На цій зустрічі радянський уряд виступив з пропозиціями про мир з Фінляндією. От тільки усі сім пунктів цих “пропозицій” дуже нагадували ультиматум. Зокрема, від фінів вимагалося вже до кінця квітня (!) “інтернувати німецькі війська і кораблі, які перебувають у Фінляндії, або розірвати відношення з Германією і вигнати німецькі війська і кораблі за межі Фінляндії”. І теж до кінця квітня. Хоча зрозуміло було, що Фінляндія не здатна здійснити це, не оголошуючи війни Германії, до якої вона, природно, не готова.
Щоправда, СРСР обіцяв “допомогти своїми збройними силами”, але фіни добре розуміли, що ця допомога закінчиться окупацією Фінляндії. Як розуміли це і росіяни та американці. Крім того, Москва вимагала від Фінляндії відшкодування збитків у розмірі 600 мільйонів доларів, вдаючи при цьому, що нібито своєю агресією щодо Фінляндії 1940 року вона фінам збитків не завдавала. А тут ще готувався візит польського прем’єр-міністра закордонного уряду Миколайчика до Сполучених Штатів. Москву цей майбутній візит дуже нервував, оскільки там усе ще вважали Польщу зоною свого впливу.
Саме для того, щоб інформувати радянський уряд про майбутній візит Миколайчика до США та про позицію Америки в переговорах з ним, і прибув 3 червня 1944 року посол США Гарріман на зустріч із Молотовим. Мабуть, я не зупинявся б на цій зустрічі, якби не з’ясувалося, що значну частину переговорів, заявлених як переговори з “польського питання”, Гарріман і другий секретар посольства США Пейдж не присвятили проблемі американських авіаційних баз в Україні. Втім, замість намічених трьох баз, поки що розгорталася лише одна, під Полтавою, де, власне, й розташований був штаб командуючого американським контингентом в Україні полковника Гріффіта.
Як з’ясувалося, посол Гарріман уже встиг побувати в Полтаві й ознайомитися з ходом підготовки тамтешнього аеродрому до прийому американських “літаючих фортець”. Мало того, Гарріман був присутнім під час першої посадки 198 американських літаків, важких бомбардувальників, на полтавському аеродромі, по тому, як вони виконали завдання по “наскрізному бомбардуванню Німеччини”. В дипломатичних анналах зберігся “Запис бесіди народного комісара іноземних справ СРСР (Молотова) з послом США в СРСР (Гарріманом)”. І там, зі слів посла, записано, що Гарріман “Был просто потрясен этим (тем, что он видел в Полтаве). Такое ощущение человек может пережить только раз или два раза в жизни, и это ощущение он испытал, когда вчера в 1 час 30 минут впервые увидел большую группу американских бомбардировщиков, приближающихся к советскому аэродрому – месту их посадки. Всего в налете участвовало около тысячи самолетов. 800 вернулись обратно в Италию, а 200 прибыли на советские базы. Из 200 самолетов было потеряно только 2».
Це повідомлення потребує певних коментарів. З розповіді Гаррімана ми можемо вичленити дуже важливу для історії інформацію: вперше американські військові літаки здійснили масовану посадку на полтавський аеродром 2 червня 1944 року, о першій годині 30 хвилин ночі. Зрозуміло при цьому, що майже двісті літаків не могли сісти одразу, ця посадка тривала кілька годин, але ми зупиняємося на історичному моменті – посадці першої ланки літаків, які, відбомбардувавши належні їм об’єкти в Німеччині, повернулися не на свої бази в Англії та Італії, а на український аеродром.
Раніше я вже оповідав про те, що аси германського “люфтваффе” добре знали, де базуються американські “літаючі фортеці”, і знали маршрути, якими ті поверталися на свої бази. Там вони їх і підстерігали, завдаючи досить значних втрат. І якщо ті двісті літаків, які мали прибути в Україну (а, як можна розуміти зі слів посла, реально їх прибуло 198), той льотний загін, втратив лише дві машини, то цьому явно сприяв дуже важливий факт: німецька розвідка не знала – поки що не знала – про нову базу американців, цього разу – в Україні. Відтак німецькі винищувачі не підстерігали американських бомбардувальників над кордонами Союзу. А підстерігати було важко, оскільки тут вони потрапляли в зону впливу радянської авіації, яка могла прийти на допомогу. Згадаймо, що йдеться про початок червня 1944 року, коли вже було визволено Одесу і майже всю Україну, і коли радянські війська виходили на довоєнні рубежі своєї держави.
А далі американський посол буквально проспівав гімн... українським жінкам. Ні-ні, цього разу не тому, що захоплений був їхньої красою, про що він, напевне, шкодував. Його вражала самовіддана працьовитість українських жінок, яких радянські військові використовували на таких фізично важких і складних роботах, на яких американцям навіть не спало б на думку використовувати своїх американок.
“Один американский офицер, – розповідав Гарріман наркому іноземних справ СРСР Молотову, – сообщил советскому офицеру, что американцы (йдеться про американських військових фахівців з аеродромної обслуги, тобто про чоловіків – Б.С.) укладывают в день 10 ярдов (ярд – 0,9 метра) металлической взлетной дорожки. Эта цифра взята русским офицером, как норма. А украинские женщины, производившие эту работу, укладывали по 12 метров в день. Таким образом, маленькие, но крепкие украинские женщины превысили американскую норму”.
Як же реагує на цю розповідь Молотов? О, як мовиться у “Запису бесіди”, “Молотов замечает, что это хорошо”. Причому Молотову навіть на думку не спало засоромитися перед іноземним послом, хоча він добре знав, що, за всієї зайнятості на фронтах, знайти два десятки чоловіків, аби замінити ними “маленьких, але міцних українських жінок”, ця велика держава все ж таки змогла б. Якби, звичайно, у ній знайшовся б хоча б один джентльмен.
Не забув Гарріман і про ще один момент, що “характеризував роботу по підготовці баз до прийому американських літаків”. Цього разу йшлося про американський шпиталь. “Американський врач, организовавший госпиталь в Полтаве, организовывал ранее такие же госпитали в Северной Африке и в Англии. Этот врач сказал Гарриману, что он нигде не встречал такого сотрудничества, как здесь, в СССР. И здесь ему (знову ж таки, мабуть, завдяки працьовитості українських жінок) удалось выполнить такую же работу в два раза быстрее».
Я недарма згадав про те, що, прибуваючи на український аеродром, американці вже виявлялися під прикриттям радянської винищувальної авіації. На жаль, Гарріман нічого не сказав про цей аспект військового співробітництва. Але, знайомлячись із записом бесіди Молотова з командуючим англо-американською авіацію в Італії генералом Д. Ейкером та головою військової місії США в СРСР генералом Д. Діном, (5 червня) я натрапив на кілька цікавих рядків, з яких випливало, що “Ейкер выражает благодарность за хорошую работу Красного Воздушного Флота, который обеспечивал безопасность перелета 200 американских самолетов над вражеской территорией, где немцы могли бы выставить против них, по крайней мере, 600 самолетов».
Як бачимо, вже під час першої посадки під Полтавою, американський командувач авіацією в Італії мав змогу переконатися, що, наполягаючи на появі в Україні своїх авіабаз, США не прогадали.
До речі, слід зауважити, що генерал Ейкер теж прибув до Полтави на одному з бомбардувальників першого “українського” загону. Гарріман повідомив про це Молотова ще під час розмови, що відбулася 3 червня. При цьому посол зауважив, що вищим американським командирам літати літаками, які вирушають на якусь бойову операцію, забороняється. Але генерал Ейкер все ж таки прилетів в Україну і залишився дуже задоволений тим, що тут побачив. Мало того, він уже встиг порадитися з представниками Червоного Повітряного Флоту з кількох оперативних питань.
Але й це ще не все. Як виявилося, американський генерал прибув до Полтави не з пустими руками. Він збирався продемонструвати радянському командуванню прилад, задля оволодінням секретом якого радянська військова розвідка могла б пожертвувати кращими своїми агентами. Гарріман повідомив Молотову, що завтра, тобто 4 червня, генерал Ейкер “один із двох командуючих американською авіацією в Європі”, прибуде до Москви “на одному з бомбардувальників, на якому встановлено новий приціл. Цей приціл дає можливість бачити об’єкти крізь хмари, і генерал Ейкер хоче познайомити з цим прицілом радянських спеціалістів”.
Хоча Молотов дипломатично зауважує з цього приводу, що “це дуже цікаво”, але очевидно було, що він приємно вражений. Він розумів: тепер цю дуже важливу для розвитку авіації технічну новинку наркомат іноземних справ з цілковитим правом може записати на свій рахунок.
З розмови посла і наркома, що відбулася 3 червня 1944 року, стає відома і ще одна цікава деталь, яка стосується України. Висловивши задоволення з приводу вдалого приземлення всього загону на полтавському аеродромі, посол повідомив, що літаки вже готуються до нового нальоту на Німеччину. Але цього разу звідси, з-під Полтави, вони бомбардуватимуть німецький авіазавод, який знаходиться за 150 кілометрів від Львова.
Як з’ясовується, це був один із найбільших німецьких авіазаводів, який випускав до 90 літаків на місяць! “До сих пор, – повідомив посол США, – американская авиация не имела возможности бомбардировать этот завод, поскольку он расположен далеко на востоке. Вообще, это будет большим ударом для Германии, так как расстроит противовоздушную оборону Германии как зенитную, так и истребительную и даст возможность подвергать бомбардировке заводы, которые немцы в целях безопасности перебросили с запада на восток. Это будет также иметь большой моральный эффект, который должен сказаться уже завтра!»
А завершуючи цю тему, Гарріман заявив, що на нього справляє хороше враження співпраця американців з росіянами. І що йому здається, що «вони вже борються не на двох фронтах, а на одному фронті. І що ця спільна боротьба так зцементує відношення між країнами, що ніщо вже не зможе розірвати їх”.
Я, звичайно, дуже сумніваюся, що й сам Гарріман вірив у свої пророцтва. А вже, що стосується наркома Молотова, то можна не сумніватися, що він знав: справжня боротьба з “капіталістичним Заходом” ще тільки розгортається. І на повну силу вона розгорнеться, коли між Союзом і США більше не поставатиме Німеччина; коли американські та радянські війська виявляться одне супроти одного. Тим часом згадка Гаррімана про єдиний фронт негайно викликала у Молотова дуже пекучу асоціацію. Він давно збирався з’ясувати у посла США, а через нього й у Президента Америки, коли ж, нарешті, союзники справді відкриють отой реальний другий фронт.
(Початок у «ОВ» від 10 вересня.
Далі буде)
