ТЕТЯНА, «РУССКАЯ ДУШОЮ…»
Завтра свій день народження відзначає одна з перших красунь сучасної одеської сцени, акторка російського драматичного театру Тетяна МАРКОВА.
“Краса – це страшна сила!” – ця фраза з фільму “Весна”, сказана персонажем незабутньої Фаїни Раневської, якнайкраще підходить для характеристики героїні статті. Що вже зробиш – акторка народилася дуже вродливою. І не лише вродливою, але і талановитою. А до цих вроджених якостей згодом додалися надбані: до краси – бездоганний смак і витончене відчуття стилю; до таланту – гідна акторська школа і багатий сценічний досвід. В результаті театр може похвалитися самобутньою і яскравою акторкою, яка стала справжньою окрасою трупи.
Тетяна Маркова є “русская душою” за самим фактом народження: вона з'явилася на світ у “сибірському серці Росії” – Красноярську. Там же зробила перші кроки в акторській професії: закінчила Державний інститут мистецтв, влаштувалася на роботу в ТЮГ. Через два роки прийняла рішення змінити суворий сибірський клімат на м'якший і приїхала “промацати ґрунт” до Одеси. Її пробний показ у російському театрі відбувся успішно.
Першими помітними роботами Тетяни Маркової стали головні ролі у мелодрамі “Па-Де-Труа” (“Маленька дівчинка”) за п'єсою Н. Берберової і в комедії М. Задорнова “Продайте чоловіка!” У цих роботах акторка розкрила свій талант з різних сторін і довела, що здатна створювати образи, не схожі один на одного.
Безперечною удачею молодої акторки стала роль Анни Дембі в трагікомедії “Кін ІV” – одній з кращих п'єс видатного драматурга Григорія Горіна, який передчасно пішов з життя. Запам'яталася талановита і щира робота Тетяни у виставі про початок Великої Вітчизняної війни “Наказано вмирати повільно” за п'єсою Бориса Васильєва. Удачами для акторки стали невеликі, але іскрометні ролі в детективних комедіях “Слідство на стороні дурепи” М. Ашара і “Вбивство – справа сімейна” Ж. Соважона.
Варто особливо виділити роботи Тетяни Маркової у музичних виставах. В історичному водевілі Ф. Лаубе “Амурні баталії часів князя Потьомкіна” Тетяна зіграла Наталі Легрант – “кавалериста-дівицю” катерининської епохи. Роль давала простір для демонстрації творчого діапазону акторки: їй доводилася перевтілюватися то в скромну тендітну панянку, то в доблесного чоловіка-офіцера, то в звабну наложницю ханського гарему. У цій виставі акторка продемонструвала свої музичні, вокальні і пластичні здібності. Нагода підтвердити їх незабаром трапилася: у мюзиклі “У нашому милому королівстві” за знаменитою філософською казкою “Тінь” Євгена Шварца Тетяна зіграла головну героїню – Анунціату.
Нестандартною, психологічно глибокою роботою Тетяни Маркової стала роль Отіллії Клаузен у виставі “Перед заходом сонця” за п'єсою Г. Гауптмана. Здібності неабиякої характерної акторки Тетяна продемонструвала, зігравши роль Діни в комедії Н. Птушкіної “Різдвяні мрії”. Дуже цікавою роботою стала роль Ольги Пухової у виставі А. Галіна “Конкурс”, яку по праву можна вважати етапною: зігравши її, Тетяна остаточно утвердилася в статусі однієї з представниць “корпусу майстринь” театру. Підтвердженням цього статусу стала роль княгині Бетсі Тверської у виставі “Анна Кареніна”.
Найбільш масштабна і трудомістка з акторських робіт Тетяни Маркової у сьогоднішньому репертуарі – у виставі “Лист ожиданий”. У цій сучасній мелодрамі два основних персонажі – Він і Вона. Хоча автор п'єси, одеський драматург Олександр Мардань, категорично наполягає на тому, що персонажів три – Він, Вона і Час. Справді, час відіграє важливу роль: у дві сценічні години вміщуються тридцять років життя героїв, прожитих на тлі пізнаваних реалій недавньої історії нашої країни. На початку вистави глядачі знайомляться з молодими людьми, наприкінці її прощаються з п'ятдесятирічними чоловіком і жінкою, які пройшли по життю “паралельними шляхами”. Але ці “паралелі”, всупереч законам геометрії, перетнулися – і сплелися в нерозривний клубок, ім'я якому – любов. Виконуючи роль головної героїні з “промовистим” іменем, Віра, Тетяна Маркова справді допомагає глядачам вірити – у кохання, у справжню глибину почуттів, у те, що життя чудове, незважаючи на всій його безглуздості. І, звичайно ж, після цієї вистави просто неможливо не повірити в неабиякий талант виконавиці. У талант Тетяни Маркової повірили не лише одеські глядачі: “Лист ожиданий” у квітні цього року було показано у Санкт-Петербурзі, на VІІ Міжнародному театральному фестивалі країн СНД і Балтії. Виставу було відзначено дипломом, а роботу Тетяни позитивно відзначили провідні російські театральні критики.
Недавня роль Тетяни Маркової – у виставі “Останній герой” за п'єсою все того ж Олександра Марданя. Персонаж Маркової – її “тезка”, Тетяна, старша сестра головної героїні, присутня лише в одній з шести картин п'єси. Але акторці вдалося зробити цю роль максимально яскравою і такою, що запам'ятовується. Створений нею образ поєднує пізнаваність типажу “ділової жінки” і оригінальність індивідуальних акторських барв. Участь Маркової в “Останньому герої” по праву можна назвати серйозною удачею вистави.
Ця стаття виходить напередодні дня народження акторки. Тетяна з'явилася на світ під знаком Козерога. Риси, що характеризують цей знак, – цілеспрямованість, стриманість, вірність, чесність, працьовитість, гострота почуттів і відчуттів, вимогливість до самої себе і до навколишніх – допомагають Тетяні Марковій не лише на сцені, але й у сімейному побуті. Адже вона – любляча дружина, турботлива мама двох чудових синів. Наша газета щиро бажає Тетяні подальших удач в театрі, благополуччя, здоров'я і радості в сім’ї, здійснення всіх планів і виконання бажань. Адже героїня цього творчого портрета гідна таких побажань.
Юрій ВОЛЧАНСЬКИЙ
МИКОЛА ВИЛКУН: «Я ЩАСЛИВИЙ, ЩО ДОТОРКНУВСЯ ДО МИСТЕЦТВА»
Близько половини століття Микола Митрофанович Вилкун служить мистецтву, роблячи те, що завжди цінується і викликає захоплення. Про такого художника говорять: «У нього своєрідний почерк». Почерк загадковості та вишуканості. Його роботи завжди стикалися зі світом дитячого театру. Микола Митрофанович десять років працював у театрі ляльок, де був художником-постановником 34 вистав. 28 років викладає в Одеському художньо-театральному училищі ім. Грекова. Близько 20 років працює головним художником театру юного глядача, взяв участь у постановках близько 60 вистав: «Сказка о царе Салтане», «Игры на заднем дворе», «Три мушкетера», «Остров сокровищ», «Хочу быть великим», «Иванушка-дурачок», «Как закалялась сталь» та інших.
Цього року виповнюється 45 років творчої діяльності заслуженого художника України Миколи Вилкуна. Наша бесіда присвячена не тільки мистецтву, але й часу, у якому живе й діє художник.
– Миколо Митрофановичу, буквально кілька днів тому Ви сказали мені: “Я будував життя таким чином, що завжди був господарем свого становища”. Як Вам це вдалося?
– Я сам дивуюся, як це вийшло. Але зараз, коли прожито чимале життя, можна підбивати реальні підсумки, які розставляють усі крапки над “і”. У моєму разі велике значення мало оточення. Увесь час я потрапляв до сприятливого середовища. Був головою секції художників кіно і телебачення майже 20 років. Часто влаштовувалися вечори, бенкети, урочистості. Дуже легко було стати “чорнильною” людиною. Але, на щастя, я вмів тримати себе в руках. Завжди знав, що в мене є своя справа. І головна мета – одержати насолоду від того, що дав Бог, від щастя перебувати і діяти в сфері мистецтва. Я завжди шукав у будь-якій роботі насамперед творчий інтерес, а не фінансовий. Тоді був інший час. Матеріальні цінності не заполоняли свідомість людей, як зараз. У той час величезна увага приділялося мистецтву, зокрема мистецтву театру. Головне було – створити цікаву виставу. А зараз завдання театру – вижити, заробити. На жаль, сьогодні немає пріоритету культури, а є пріоритет торгівлі. Це прийшло в 90-х роках і розвивається донині. Зараз в людині виховуються не повага і любов, а споживчі якості. І від цього страждає мистецтво, яке втрачає правильні орієнтири. Багато хто працює на гроші.
Мені теж робили пропозиції. Погодьтеся, що людині важко жити на театральну зарплатню. Іноді, звичайно ж, заробляв гроші на виготовленні етикеток, коробок для цукерок або тортів. Як приємно було купити торт зі своїм малюнком на коробці! Все це в нашій роботі називається “халтурою”. Я розумів: пішовши у гонитву за грошима, цілком відсторонюся від чогось високого. Так, – в мистецтві жити важко, але дуже цікаво!
– А що ж для Вас мистецтво?
– Мистецтво – це завжди “ледь-ледь”. Це відчуття “ледь-ледь” – дуже важливе в усіх видах мистецтва, цим відрізняється майстер своєї справи. І тільки з роками, з досвідом вимальовується поняття про мистецтво.
– Це поняття змінювалося у вас під час творчого шляху?
– Зміцнювалося, уточнювалося. Я створював багато “творчих продуктів”. І кожен з них вказував на тонкощі моєї справи. Зараз я маю цілковите право визначити рівень створення чогось у художньому розумінні цього слова. І професіоналізм так само здобувається з роками. Це, як алмаз, який треба спочатку відшліфувати, щоб вийшов красивий камінь. Але сьогодні всі хочуть одержати професіоналів у будь-якій сфері. Це неможливо. Тому зараз в нашому суспільстві спостерігається зсування у “кітч”, за яким стоїть порожнеча. Вплив мас-культури також позначається на рівні інтелекту наших людей, особливо молоді.
– Крім того, що Ви – відомий у нашому місті художник, ще й навчаєте уму-розуму студентів театрального училища, майбутніх діячів мистецтва. Ви суворий викладач?
– Ні, бо я ніколи в житті не намагався скривдити або принизити людину. Я не знаю, що в перспективі з неї виросте, тому не маю права сказати про неї погано. Моє завдання – побачити в людині її сутність, допомогти їй вселити віру у свої здібності. Але людині легко зламатися в мистецтві. Тому треба вміти “роздувати” у собі вогники. Я щасливий від того, що своїми роботами, декораціями міг вселити надію на найкрасивіше. А головне – допомогти глядачеві полюбити мистецтво.
– Що для художника такого формату, як Ви, є прерогативою в роботі?
– Талант, мужність і любов до того, чим ти займаєшся. Я схиляюся перед головним режисером ТЮГа Володимиром Наумцевим. Це людина колосальної мужності, яка була віддана тільки театру і вірно відстояла свою професію. У нашій естраді є зірки, які стали відомими завдяки своєму таланту і праці. Це Валерій Леонтьєв, Алла Пугачова, Софія Ротару. Говорю про їхні чудові здібності так сміливо і впевнено, бо знаю, як вони працюють для глядача. Свого часу я брав участь в оформленні республіканського фестивалю “Біла акація”, де теперішні зірки тільки починали свій шлях. Я бачив вже тоді, що вони будуть збирати повні зали і дарувати радість своєю творчістю.
Для людей тонких і ранимих, твердих і м'яких, важливо, щоб їх “продукт” був затребуваний. Коли бачиш, що в залі театру 20 – 30 чоловік, опускаються руки. Виникає відчуття, що ти і твоя справа нікому не потрібні. Це трагедія і для акторів. Вони втрачають віру у свою професію, у свій професіоналізм.
– І коли настає такий переломний момент, виникає бажання піти геть?
– Я відданий театру до мозку кісток і ніколи не піду з нього. На сьогоднішній день професія сценографа – дефіцит. У нашому місті є три чоловіки, які професійно займаються оформленням сцени. Це Зайцев у Музкомедії, Зінкіна в Оперному театрі та ваш покірний слуга. Здавалося б, будь-який інженер зможе оформити спектакль, але це буде не сценографія, а аматорство. Глядач побачить жалюгідне ілюстроване місце дії. А сценографія потребує особистісного бачення, ока художника, трансформації та інтерпретації.
– Крім оформлення вистав, Ви пишете картини. Ваші роботи були оцінені не тільки в Україні, але й за кордоном. Серед усієї жанрової розмаїтості, напевно, можна виділити Вашу улюблену тему?
– Я багатоплановий художник. Але тема природи і людей, які оточують мене, – найцінніша. Кожна людина, яка зустрічається на життєвому шляху, – це клітинка нашого життя. Не важливо, позитивна вона чи негативна, добра чи зла. Одного разу я присвятив своїм друзям виставку, яка відбувалася в Будинку актора. Вона називалася “Обличчя друзів”. Це були портретні замальовки тих, з ким я пройшов весь свій творчий шлях. Але мене завжди більше цікавив театр. Я пережив декількох керівників держав: від Сталіна до Кучми. Жив як художник у різних соціальних спільнотах.
– Напрошується запитання. Ви – творча людина. І напевно, аполітична…
– Ні, я активно стежив і зараз стежу за тим, що відбувається у нас в країні. Оскільки працював у театрі, завжди знав, яке політичне і моральне завдання стоїть переді мною. Людина повинна мати безпосередній стосунок до політики, незалежно від роду її діяльності.
– Ви щаслива людина?
– Дуже. Мені пощастило з вибором професії. Я щасливий, що доторкнувся до мистецтва. І мені вдалося внести щось своє, чого ще не було. І завжди почувалася віддача з боку, бо була колосальна дисципліна, сумлінність і трохи авантюри. Без неї ніяк! Інакше тебе розтопчуть.
Ірина МАРИНОВА
