Ми вже повідомляли про те, що Одеською обласною радою ухвалено «Програму формування національної екологічної мережі в Одеській області на 2005 – 2015 роки», покликану берегти й боронити все, що ще можна зберегти та врятувати. А про те, що нам слід подумати про екологічну безпеку, свідчить хоча б такий факт: крім усієї решти лиха, велику небезпеку для всіх нас, для самої природи становлять занедбані ще з часів радянської влади напівзабуті та безгосподарні склади з отрутохімікатами, які вже давно заборонено використовувати, але які, на жаль, ніхто не знешкоджує. Так, за наявними в нас даними, на складах у різних селах і господарствах Ізмаїльського району все ще «зависає» близько 300 тонн отрутохімікатів, у Фрунзівському – близько 107 тонн, понад 60 тонн зберігаються в Кодимському та Саратському районах, близько 50 тонн – в Овідіопольському, 34 – в Білгород-Дністровському, близько 20 тонн – у Болградському. Існують екологічні фугаси і в багатьох інших районах. Сьогодні ми продовжуємо обговорення Національної екомережі.
... У розділі “Мета й завдання” Програми Національної екологічної мережі є спеціальні пункти, які насторожують і вже самими своїми формулюваннями змушують замислитися. Наприклад, такий: “екологічне оздоровлення природних територій і акваторій, особливо витоків річок, поліпшення стану заплавних екосистем у долинах малих і середніх річок шляхом створення водоохоронних зон і прибережних захисних смуг вздовж берегів водних об’єктів, особливо на крутосхилових ділянках; здійснення консервації сільгоспугідь із дуже змитими й дуже дефльованими ґрунтами, а також вторинно засолених і заболочених земель зрошувальних систем”.
І таких пунктів у Програмі багато. Щоправда, впадає у вічі, що там немає пунктів, які б прямо передбачали знищення безгосподарних складів отрутохімікатів та добрив, що втратили свої функції; і, можливо, погано, що їх немає. Але, з іншого боку, – які такі директиви, яка така спеціальна екологічна або агрономічна освіта потрібні керівникам районів, сільських рад і господарств, аби збагнути, що будь-який занедбаний, неохоронюваний, а тим паче – напівзруйнований, склад отрутохімікатів – це вповільнена смерть усьому живому. Адже екологи мають численні приклади, коли місцеві господарники-фермери і просто приватники-городники крадуть оці отрутохімікати та залежалі добрива й активно застосовують на своїх полях-городах.
Проте до проблеми покладів отрутохімікатів ми ще повернемося, і це вже буде конкретна розмова, за конкретними адресами та з конкретними посадовцями. А поки що вчитаймося в рядки Національної програми екомережі. На одній із сторінок цієї програми розташовано таблицю, вдивляючись у яку, будь-який селянин, та що там, будь-яка людина, що шанує себе та свою землю, мусить здригнутися. Там повідомляється, що нині в Одеській області роз’їджено ерозіями та засолено 1314 тисяч гектарів земель! Із них 119 тис. га підпали сильній ерозії, а 72,5 тис. га дуже засолені. А які почуття мусить викликати повідомлення про те, що 1279,3 тис. га забруднені важкими металами? Або що 74 тис. га перетворилися на солончаки?
Ось чому з такою надією сприймається зараз сама поява Програми формування національної екомережі, якою вже передбачено створення тристороннього біосферного резервату (заповідника) “Нижній Дунай” на основі природоохоронних прикордонних територій України, Румунії та Молдови (відповідно до резолюції Ради Єврорегіону “Нижній Дунай”, 2002 рік).
До речі, зверніть увагу: резолюція з’явилася ще 2002 року, а наприкінці 2005 року ми тільки ухвалюємо створити заповідник. Таке враження, що квапитися нам нібито й нема чого. А даремно ми так поводимося, тим паче, коли йдеться про гирло найбруднішої річки Європи, її “каналізаційної труби”, про район, що підпадає дії всіх стихій. Водночас приємно, що 80 тисяч гривень планується виділити на давно визрілу потребу інвентаризації місць, у яких збереглися ті види рослин і живуть ті тварини, що занесені до Червоної та Зеленої книг України, та на оцінку популяцій цих видів.
Плануються і подальші природоохоронні заходи в загальнодержавному Дунайському біосферному заповіднику, що створений Указом Президента України в серпні 1998 року і займає тепер понад 46 тис. га, а також у загальнодержавного значення заказниках, яких у нас уже вісім: загальнозоологічний “Петрівський” у Красносільському лісництві Комінтернівського району; ландшафтний “Савранський ліс” у Савранському районі; “Коса Стрілка” (орнітологічний, у районі села Петрівка Комінтернівського району); “Дальницький” (ботанічний, в Овідіопольському районі); “Староманзирський” (ботанічний, у Тарутинському районі, Бородинське лісництво); “Долинський” (ботанічний, поблизу с. Долинське Ананьївського району); “Павлівський” (ботанічний, у Павлівському лісництві Фрунзівського району) та “Острів Зміїний” (загальнозоологічний).
Але це ще не все. Створено мережу заказників місцевого значення. Їх налічується зараз 26, тобто вони діють майже в кожному районі, і здебільшого це заказники ландшафтні та ботанічні. Назвемо хоча б декілька з них: “Діброва Могилівська” в Тарутинському, “Лунг” в Ізмаїльському, “Тилігульський пересип” у Комінтернівському, “Лісничівка” в Балтському районах. Не забуті в Програмі екомережі й заповідні урочища, пам’ятки садово-паркового мистецтва, регіональні ландшафтні парки; при цьому названо 81 територію, які, згідно з ухвалою облради “Про заходи щодо збереження та розвитку природно-заповідного фонду області” (від 1 жовтня 1993 року), зарезервовано для подальшого, як там сказано, “заповідування”, тобто перетоврення цих земель на заповідники місцевого або загальнодержавного значення. І серед них – урочище Жеребкове в Ананьївському районі, плавні біля села Мологи в Білгород-Дністровському, озеро Путрине в Біляївському, урочище Стримба в Котовському районах.
Усе це, звісно, вселяє надію, і навіть втішає: заказники, заповідники, пам’ятки природи, резервні території... Одне тільки викликає острах: як би, захопившись створенням усіляких заповідників-заказників і охороною вже охоронюваного, ми не забули про ті тисячі гектарів понівечених ерозією та солончаками земель, про ті посівні площі, на межі яких десятиліттями чорніють під проливними дощами десятки тонн отрутохімікатів і забутих добрив, про ті малі підприємства, тваринницькі комплекси та ферми, господарі яких навіть не здогадуються про такі технологічні “винаходи”, як очисники, або хоча б відстойники; про сотні забруднених колодязів, витоків і джерел. Бо годують нас усе ж не заповідники-заказники (при всій повазі до їхнього статусу та важливості), а та орна земля, якої стає дедалі менше, а решта виявляється дедалі солонішою, заболоченішою, промислово забрудненішою.
І потім, чи не час створювати особливі заказники-заповідники з найзабрудненіших, найзасоленіших, найпідтопленіших територій, скеровуючи всі зусилля на їх відродження та оздоровлення? А до решти землі ставитися так само дбайливо, як намагаємося ставитися нині до своїх невеличких заповідників-заказників?
