За багато років роботи в редакції звик до того, що з настанням зимових днів зростає число відвідувачів, телефонних дзвінків, листів зі скаргами на роботу тих, хто забезпечує нас теплом, світлом, транспортом, водою, хлібом тощо. І всім звертанням у писемній формі, усній – віч-на-віч, або за телефоном – притаманна одна особливість: журналістів звинувачують у бездіяльності, нездатності вплинути на керівників тих же ДЄЗів, трамвайно-тролейбусних і автомобільних господарств, на дільничних міліціонерів, які не вгамовують хуліганів, на власників собак, що вигулюють своїх вихованців без намордників у багатолюдних місцях, на продавців, які обраховують навіть пенсіонерів, і в багатьох інших нездійснених ними «гріхах». Як правило, звертання завершується натяком, мовляв, у вас, «журналюг» особливих тривог не буває, ви-то самі усі свої проблеми вирішуєте без тяганини.
Вислуховуючи такі ось незаслужені докори, я тільки зітхаю у відповідь. Адже нікуди не дінешся, справді, сьогодні ніхто нікого не зобов'язує реагувати на виступи в газеті, і вся надія тільки на те, що той працівник (незалежно від його службового становища), якому газета подає своєрідний сигнал SOS, нехай не за велінням обов’язку, а за покликом совісті не залишить його без уваги. На жаль, не так часто з'являються на сторінках друкованих видань, зокрема й «Одеських вістей», рубрики: «Газета виступила, що зроблено», «Слідами наших виступів», «Нам відповідають». І, насамперед, тому, що власне в газети немає дієвих важелів впливу на тих, кому вона адресує критичні зауваження, вказує на негативні факти, висловлює рекомендації. Тому нерідко виходить так, що конкретне запитання залишається без відповіді, і все зводиться до давньої формули: журналіст пише, читач читає. Щоб поламати її, не варто винаходити «велосипед», треба лише звернутися до пострадянського досвіду, коли виступ друкованого органу предметно аналізувався і ставав приводом для вживання конкретних заходів. Автор цих рядків на з'їзді Національної спілки журналістів України, на різних зустрічах з високопоставленими чиновниками, зокрема, з Іваном Чижом, доводив необхідність законодавчо оформити положення про обов'язкове реагування представників усіх гілок влади в межах їхньої компетенції на проблемно-критичні виступи в пресі, по радіо і на телебаченні. Цим самим буде підтверджуватися не проектність, а істинність того, що преса є четвертою владою. На ділі буде забезпечуватися прозорість дій усіх державних органів – знизу до верхів, щодо вирішення порушених журналістом питань. Заперечень ні в кого не було, як кажуть, «за» одностайно. Але далі позначок у робочих блокнотах і обіцянок «узяти бика за роги» справа поки що не просунулася. Позитивним зрушенням можна вважати те, що нашу позицію підтримав голова облдержадміністрації В.П. Цушко під час зустрічі з творчим колективом «Одеських вістей» у редакції. Він запропонував варіанти взаємодії щодо підвищення дієвості виступів газети. Конкретно реагувати на виступи в пресі – таке завдання поставив голова обласної ради Ф.І. Влад. Безумовно, від цього виграють і окремі громадяни, і колективи, і наша загальна справа – покращити життя. Зокрема й її комунально-побутовий аспект.
Що ж стосується того, як працівникам редакції вдається вирішувати особисті питання без тяганини, то ніколи і ніким ми не виділялися в особливу категорію, яка користується якимись винятковими пільгами. Наприклад, особисто я ось уже багато років домагаюся того, щоб опалювальна батарея в наріжній кімнаті, яка відволожується взимку, хоча б «задихала» теплом. Обіцянок – багато, а батарея і нині холодна. У будинку, де живе наша співробітниця, вивели з експлуатації ліфт, нібито для заміни на новий. А потім виявилося, що будинок цей викреслили зі списку на заміну ліфтів. Довелося нашій співробітниці нарівні з усіма тупотіти по сходинках на свій поверх без усіляких пільг. Можу продовжувати наводити подібні приклади. Але більше тривожить те, що моє, як і моїх колег, занепокоєння не про власні інтереси, а, як кажуть, «за всю Одесу», нерідко залишається непоміченим. Два рази виступав у газеті з приводу того, що в Одесі вздовж вулиці Канатної не засипано як слід ями після завершення будівельних робіт, не засипані вибоїни. Минуло багато тижнів, але мало що зроблено для наведення ладу. Писав і про те, що в парку бігають зграями собаки без намордників, валяються жмути шерсті після їхніх розчісувань і стрижок, ламаються деревця... Але, начебто, нікому до цього немає діла. Але ж це факти, що лежать, як кажуть, на поверхні. Що вже тут говорити, наприклад, про пошук тих, хто вивіз з полігону в невідомому напрямі БМП, артилерійські гармати, БТРи, що служили мішенями для навчання артилеристів стрільбі (а це багато тонн металобрухту). Або куди і з чиєї вини зникли огорожі...
Запитання, запитання... І коли мене сьогодні по телефону наполегливий одесит просить розібратися з тим, чому кондуктори в трамваях і тролейбусах беруть 50 копійок за спасибі, не видаючи квитка, я тільки зітхав у відповідь. Єдине, що порадив – прочитати в «Одеських вістях» матеріал Владислава Китика, у якому йдеться і про цю проблему. Яка реакція піде на публікацію? Поживемо, побачимо. Радує те, що люди звертаються до редакції зі своїми прикрощами і радощами, нерідко – як в останню інстанцію з упевненістю, що тут вислухають, порадять і, по можливості, допоможуть. А це означає, що не заангажована політичними уподобаннями четверта влада потрібна людям, і дієвість її роботи буде тим вищою, чим уважніше до її позиції будуть ставитися інші гілки влади, які мають повноваження на ухвалення конкретних рішень щодо конкретних питань.
