Водій стояв біля дверей чепурного “Авто-люкса” і нагадував:
– Хто на Київ, заходьте. Від’їжджаємо.
Коли двері вже мали зачинитися, до них наблизилась жінка середнього зросту з карткою на куртці, яка засвідчувала, що це касир автостанції “Любашівка” Любов Іванівна Головко. Вона подала водієві перевірені документи, і з привітною посмішкою сказала: “Щасливої дороги!” Щозміни жінка промовляє цю фразу близько 40 разів. Саме стільки рейсів доводиться відправляти.
А скільки ж разів вона побажала “щасливої дороги!” майже, за тридцять літ роботи на цій посаді? Тим паче, що раніше з цієї автостанції вирушало 120 – 130 автобусів. Вона цього не рахувала. І ніхто не рахував. Любов Іванівна проводжає людей в далеку дорогу, проводжає ніби друзів або знайомих.
Слова прощання вона промовляє не як завчену фразу, а справді від душі, вкладаючи в них глибоке бажання, щоб усі, відправлені нею пасажири, благополучно дісталися туди, куди їм треба.
Касирка однаково привітна і в липневу спеку, і в зимовий холод. Коли негода дошкуляє пасажирам, які очікують необхідного транспорту, вона може запропонувати зайти погрітися.
Раніше, коли потік автобусів був великим, касири працювали в режимі – день через два. Тепер – через день. З шостої ранку до двадцятої вечора доводиться бути на посту.
Зрозуміло, що в юності, коли Люба закінчила Одеський фінансово-кредитний технікум і поїхала за направленням на роботу за фахом, не тільки не мріяла, а й подумати не могла, що все своє життя працюватиме касиром автостанції.
Та важко захворів батько, інвалід війни. І їй довелося залишити обрану професію й опанувати іншу, яка давала більше вільного часу для догляду за татом.
Потім ростила дітей: двох синів і доньку. А нині хвороба прикувала до ліжка і матір.
Напевне, у Любові Іванівни траплялися такі дні, коли вона шкодувала, що не працює за фахом, та жодного разу нікому не поскаржилась. А роботу, яку їй піднесла доля, виконувала з душею.
– Та й хіба можна інакше, – говорить Л.І. Головко, – адже люди, яких я обслуговую, не винні в моїх негараздах. Я взагалі вважаю, що йдучи на роботу, свої емоції, особливо погані, треба залишати вдома.
– Скажіть, будь ласка, о котрій годині післязавтра зранку можна поїхати в Одесу? – Звернувся статечний чоловік до касира. Любов Іванівна дала вичерпну консультацію, а потім додала:
– Приходьте, я буду на Вас чекати.
А тим часом під’їхала нова маршрутка. Любов Іванівна і її відмітила та провела в добру путь. З ними поїхала і я.
