Зазирнемо до словника: графіті – з латинської «надряпаний», написи та малюнки головним чином побутового характеру на стінах будинків тощо. Це явище народилося ще в стародавньому світі разом із появою писемності. Збережені під шарами вулканічного попелу Везувію стіни древньої Помпеї донесли до нас написи та малюнки саме побутового змісту, що дало змогу нащадкам ясно уявити собі тодішнє реальне життя. У Древньому Римі з розвитком у містах громадського життя графіті стало неодмінним вираженням волі слова вулицею. Всі стіни навколо ринків, біля таверн і терм (лазень) були пописані рекламою товарів, продуктів і послуг. Ось намальований на таверні слон і рекламний напис: «Літій дасть вам силу слона». Саме за тих часів з'явилися й написи-доноси. На стіні трактиру для патриціїв: «Тит п'є як раб», тобто п'є нерозбавлене вино, що серед вільних людей вважалося пияцтвом.
Теж на стіні трактиру, де в задніх кімнатах грали в кості (азартні ігри було заборонено): «Луцій – шельмує».
Графіті не зникло в пилу часів, невигубне й донині. Звичайно ми не звертаємо уваги на цю писанину і художню творчість на огорожах, парканах, стінах будинків, під'їздів. Але якщо вдивитися, прочитати – відкриється ще один соціологічний зріз сучасного суспільства. Людей з крейдою або фарбою в руках умовно можна поділити на кілька груп.
Перша група, звичайно, – діти. «Здрастуй, літо!» – написала якась дівчинка в перший день канікул і намалювала сонечко із посмішкою до вух. А 1 вересня хтось сердито закреслив напис, а сонце заґратував дощем: канікули, на жаль, скінчилися. «З новим роком!» – цей захоплений напис ось уже кілька років красується на гаражі біля нашого будинку. Дуже поширені серед дітвори були фрази й малюнки із популярних мультфільмів. «Ну, заяц, погоди!» – із неодмінним вовком-хуліганом. «Выходи, Леопольд, подлый трус!» або «Ребята, давайте жить дружно!» Старі, добрі часи! Нині, на жаль, таке не пишуть, та й мультики зараз інші – американські, японські.
Серед дитячих графіті найчастіше відображаються таємні думки й почуття. Ось визнання: «Настю, я тебе кохаю!». А в іншому місці одкровення: «Я ненавиджу Настю». Найпоширеніші визнання цієї пори дитинства: «Аня + Олег = любов», «I love Oksana», а замість «люблю» нерідко малюють сердечко – мода із Заходу. Вже зустрічаються і доноси: «Вєрка і Колька = хі-хі!» І міцніше, із вживанням новомодного слівця з-за океану «fuck».
Друга категорія – підлітки, тінейджери, тобто у віці «teen», з 12 до 19 років. Це їхніми руками пишеться напис, який часто зустрічається на парканах, «Чорноморець» – чемпіон!». Найменше він говорить про прагнення молоді до спорту, а радше позначає звичайне єднання фанів за регіональною ознакою.
У підлітків завжди було і є друге життя і власна субкультура. І в ній головне місце завжди посідала нетрадиційна музика. Від покоління до покоління вона змінюється, з'являються нові стилі, плини, групи, а разом із новою модою з'являються юрби нових фанів і, відповідно, нові написи й символи на заборах. На стіні одного шкільного тиру дотепер бачу відмінний чорно-білий портрет Віктора Цоя, лідера колись суперпопулярної групи «Кіно». Ще до глобальних змін він співав: «Мы хотим перемен!» – скільки часу пролетіло відтоді!
З відходом кожного покоління тінейджерів відходять і їхні музичні пристрасті. Але дотепер на стінах і парканах з'являються гучні свого часу групи Kiss, Metallica, Prodigy, Europe, Crasy Frog. Дотепер ще пишуть: «Rock not dead» (Рок не вмер). Або: «Punk живий!»
За радянських часів молодіжна субкультура була під жорстокою забороною офіційної ідеології, але все одно розвивалася в підпіллі – у дворах, під'їздах, підвалах. Сьогодні старше покоління теж не вітає приголомшуючу музику дискотек, але вже мовчки.
Із Заходу, через океан, прийшов до нас особливий стиль написання текстів і малювання зображень, який народився в середині 60-х – за часів молодіжної сексуальної революції. Тоді ж з'явилися спеціальні фарби й розпилювачі для графіті. Цей стиль схожий на мультяшний, начебто з комп'ютерних ігор, тексти ніби зашифровані, читати їх можуть лише самі підлітки. Втручатися до їхньої субкультури безглуздо й безрезультатно. Але треба б волати до одеського патріотизму, пояснювати, що псувати стіни будинків, тим більше, пам'ятників архітектури – це, любі, дикість.
А ось одного разу на прибійній стіні одного із фонтанських пляжів серед усих цих різнобарвних графіті я побачив вірші… Пушкіна! Так, Олександра нашого Сергійовича.
Прощай, свободная стихия!
Последний раз передо мной
Ты катишь волны голубые
И блещешь гордою красой.
Я уявив собі отрока, який вперше приїхав до моря із заштатного провінційного містечка, де немає нічних клубів і по вечорах читають гарні книги, і хоча в нас різниця віку три покоління, я відчув того хлопчика братом по духу.
Особливо варто виділити графіті в пам'ятних місцях. Пам'ятаю, як екскурсантами і туристами був пописаний під'їзд квартири О.С. Пушкіна в Петербурзі на набережній Мойки, і на найвиднішому місці: «Ми з Одеси, здрасьтє!» На нашому узбережжі приїжджими пописані всі скелі: «Тут були Рома і Юля», «Вова із Нікополя» тощо.
До речі хочеться згадати одеське графіті, яке відбило глобальність Другої світової війни. У Лермонтовському курорті від басейну до краю плато над морем вела алея розкішних пірамідальних тополь. Сьогодні вони вже вмирають від старості, а після війни, у 50-ті роки, я бачив, як на сірих стовбурах цих дерев було вирізано ножами імена й слова багатьма мовама Європи. Курорт під час війни став госпіталем, тут у період оборони міста лікували поранених солдатів і червонофлотців, у роки окупації – румунів, німців, угорців і словаків, привозили з-під Сталінграда італійців та іспанців, а в 44-му сюди доставляли зі звільнених концтаборів Європи наших союзників – американців, британців, канадців, французів. То ж ця тополина алея за допомогою графіті зберігала пам'ять про Велику війну.
Зрештою, за нових часів, хоча народ здобув право на свободу слова, зборів, мітингів та на інші способи прояву своєї думки, широко поширилися політичні графіті. Написати в СРСР на паркані, наприклад, «Геть КПРС!» – означало негайне викриття, скорий суд і відправлення до місць не надто віддалених. Оперативники КДБ написанта знаходили швидко: у них через двірників та дільничних були списки всіх неблагонадійних кожного мікрорайону.
Зі здобуттям свободи вираження своїх політичних симпатій на парканах стало невід'ємною частиною сьогодення. Тут відбиваються всі політичні події, зіткнення, пристрасті соціуму, який невпинно клекоче. На Заході такі графіті не новинка. Наприклад, в Італії мені розповідали, що написи червоним пишуть соціалісти і комуністи, чорним – анархісти. Причому, графіті з'являлися тільки в районах, де живуть багаті. Сьогодні настільки ж непримиренні антиглобалісти – нове покоління борців за соціальну справедливість. Можна згадати й Острів Свободи, весь пописаний гаслами «Patria o muerte», «Venceremos!», «Viva Fidel!». Ці написи, судячи із репортажів з Куби, зберігаються й сьогодні, хоча від неї відвернулися навіть нещодавні вірні друзі. Така вірність...
У нас же на парканах відбиваються політичні пристрасті. Попереджаю: переписавши кілька характерних написів, я виражу аж ніяк не свою думку. «Ющенко – ТАК!», «За Януковича!», «Прости, Данилыч» – прізвища та ім’я по батькові в усіх на слуху, вони ж – і на парканах. А ось прізвищем місцевого депутата зі ствердженням «вбивця» одного разу пописали все місто, але прізвище швидко зафарбували всюди. А напис говорить про те, що народ не вірить у нашу «найчеснішу» судову систему і є проти закону про недоторканість депутатів. Про те ж свідчить фраза: «Юлю, поверни народу 5 млрд $!» – народ все пам'ятає і не вірить у невинність «газової принцеси». Хто все це пише? Невідомо. Хоча ось усю стіну однієї школи після 1 вересня пописали блакитною фарбою очивидно, старшокласники. Вони зверталися до Президента виразно нешанобливо. Зафарбували. Наступного ранку – нові написи тією же блакитною фарбою, тепер вже в чотири рядки (треба було ставати на плечі один одного). Двірничка в жовтогарячому жилеті замазує тексти з драбини – тією ж блакитною фарбою. Жартую: «Президент обіцяв, що всім дасть роботу». Жінка у відповідь сміється: «Та вжеж, без роботи він нас не залишає».
Останні заворушення мусульманської молоді у Франції, Бельгії, Німеччині змусили мене замислитися: чи можливе таке в Одесі? Років із десять тому в одному із провулочків Великого Фонтану я набрів на будівництво пишного білокамінного палацу. Запитав у робітників: чий він? Відповіли, що не знають. А на воротах я побачив табличку із чорного мармуру з арабською в'яззю. Робітники не знали, що вона означає. А я знав – такий напис красується на зеленому прапорі Саудівської Аравії й означає «Немає бога, крім аллаха, і Магомет пророк його». Відтоді до Одеси приїхали на постійне місце мешкання чимало емігрантів із Кавказу. За ствердженням одеського мулли, в нас сьогодні мешкає близько 100 тисяч мусульман. На Черемушках вони збираються на шкільному стадіоні – грають у футбол і волейбол, діти вовтузяться на спортивних майданчиках, жінки в глухих хустках і довгих платтях збираються в сусідньому дворі з колясками, сидять обличчям одна до одної кавказьким колом, обговорюють свої жіночі справи. Коли першоклашки грають і бігають на уроці фізкультури, збоку стоять три-чотири дівчинки в хусточках і довгих платтях. І самі емігранти, і їхні діти дуже ввічливі, з вами може привітатися зустрічний незнайомий хлопчик – ймовірно, їх так вчать батьки. Здається мені, «наші» мусульмани вдячні Одесі за гостинність. Тож навряд чи ви зустрінете у нас графіті, звичні для Чечні, Дагестану та інших «гарячих» точок Кавказу: «Аллах акбар!»
Зате досить поширені написи-визнання в любові до Одеси. «Я люблю тебе, Одесо!» – пишуть і одеські школярі, й іноземні студенти, і екскурсанти. На цьому можна закінчити наше маленьке соціологічне дослідження сьогоднішніх графіті у Південній Пальмірі.
