Якщо ви готові й відкриті для сприйняття поетичного світу, то як ви сприйматимете поета, якого багато хто вважав поетом для поетів? Я гадаю, це вас не відштовхне і ще більше зацікавить, якщо ви раптом дізнаєтеся, що до родового гнізда поета-небожителя можна в Одесі доїхати п’ятнадцятим номером трамвая. Лауреат Нобелівської премії поет Борис Пастернак, як зізнавався наприкінці життя, сам для себе був загадкою.
КОХАННЯ?
Так, це почуття поза сумнівом скидалося на кохання. Воно не відпускало його ні вдень, ні вночі. Воно могло налякати рідних – адже Оля була його кузиною, двоюрідною сестрою. Вони були однолітки. Він мріяв разом із нею відзначити їхнє двадцятиліття. Вони мали спільне московське, петербурзьке й одеське минуле. Вони хотіли бачитися завжди. Але Борис мешкав у Москві, на М’ясницькій вулиці навпроти поштамту, в казенній квартирі Училища живопису, скульптури й архітектури, де викладав його батько Леонід Пастернак, художник із Одеси. А Оля мешкала в Петербурзі на Галерній. Її батько Михайло Фрейденберг був винахідником і журналістом із Одеси. Мати Олі – Анна (дівицею Пастернак) – сестра Леоніда Пастернака...
Звісно, майбуття Бориса турбувало його родичів. Від мало не з немовляти пішов по слідах матері – Розалії Ісидорівни – дуже талановитої одеської піаністки й педагога. Борис вісім років опановував хитрощі композиторського мистецтва, готувався до завершальних іспитів, і раптом усе покинув! Після великих родинних дебатів про те, що треба визначитися, треба мати фах, який дозволяє стати на ноги, вступив на юридичний факультет Московського університету, але довго там не витримав і перевівся на історико-філологічний, на філософське відділення... і писав нескінченні листи Ользі Фрейденберг у Пітер. Ніжне, піднесене почуття до кузини, щирість, відвертість їхніх взаємин не тільки допомагали йому в пошуках життєвої стежини, вони благословляли його пошуки, його сумніви, його вибір. Тільки з уривків його листів до неї можна скласти враження про трепетні почуття, яких він зазнавав: “...і нині, ще раз, востаннє серйозно та з притиском: Олю, люба, приїзди. Благаю... а тепер дай мені свої руки; чи вибачать вони мене?.. Я прочитав листа й поклав його в камін... О, як ти страждаєш! І я хотів би заспокоїти тебе, але не тільки тому, що старший і сильніший. Ти старша, ти сильніша. Але, можливо, можна заспокоїти слабкістю...”. і Ольга набагато пізніше згадувала: “Поїздка удвох іще більше з’єднала нас... У Петербурзі ми вже не могли відірватися одне від одного. Він їхав із тим, що я приїду до Москви, а потім він проведе мене до Петербурга”...
Але ось він, двадцятидвохрічний, на заощаджені матір’ю гроші їде за кордон, до Німеччини, до університетського містечка Марбург. Аякже – це філософський центр Європи! І Ломоносов тут свого часу поневірявся. А тепер тут панує “світило умовисновків” гер професор Коган! Молодий чоловік із Росії ним прийнятий, і можливостям його дано прихильні відгуки. Він має виступити на семінарі... І тут лист від Ольги: “Мене відокремлюють від тебе дві години їзди: я у Франкфурті. За таких умов добрі родичі зустрічаються...”. Щоправда, в листі є рядки: “У Франкфурті я зупинилася не тільки для тебе...”. Він відповідає: “Я просто раб. І навіть без твого аншлагу: “зупинилася не тільки для тебе” – навіть і без нього, кажу я, я ретельно витер би ноги, безгучно ступав по килиму... перш ніж постукатися... Хіба я так самовпевнено лізу на інтимність?..”. Але, попри холодок, він кидається до неї у Франкфурт, забуто світило Когана, прощавай посидючий Ломоносов... Ольга й Борис уже не можуть розлучитися, і на тиждень їдуть до Італії... Можливо, найщасливіший його тиждень в усьому житті. Потім до Марбурга завітає батько, напише портрет гера Когана і збагне, що з закордонною освітою сина діла не буде: тому чужа системність. Він поет за складом характеру. Споглядальник, непередбачуваний. Якщо йому потрібна богемність, то нехай він зазнає і її. У поетів, як відомо, горизонти кохання неозорі. Незабаром почалася Перша світова війна. Змінилося все. Борис одружився. Народився син. Потім було друге одруження з Зінаїдою Нейгауз... (про все це чомусь досі не написано романів-бестселерів, хоча люди та становища вражають)... Але духовна, свята близькість із Ольгою Фрейденберг, трепетне закохане ставлення до неї залишилося в Бориса Пастернака на все життя, починаючи з одеських часів.
ОДЕСЬКІ КОРЕНІ
Щойно стало відомо про присудження Нобелівської премії з літератури Борисові Леонідовичу Пастернаку, дослідники згадали про одеські корені лауреата й почали досліджувати їх. Генеалогічного древа поки що не вийшло. Вийшло щось ніби кущ.
Прадід Акива Іцхок Пастернак. Його ім’я знайдено серед підписантів громадського статуту.
Дід Пастернака Осип Кивович на околиці Слобідки-Романівки володів вісьмома номерами готелю (колишній будинок Груздєва, тепер вулиця Димитрова, 11). Звісно, це була не Лондонська, а постоялий двір для невибагливих прибульців, здебільшого селян довколишніх сіл, що торгують на Слобідському базарі. В ті часи звідти було видно море!
Батько поета, Леонід Осипович, недаремно ліберальний до пошуків сина. Він і сам після одеської гімназії закінчив одеську рисувальну школу, малював карикатури для журналів, потім вступив до медичного інституту в Москві, але перевівся на юридичний факультет Одеського університету, який закінчив, але притім іще не встиг одержати медаль у Мюнхенській Королівській академії, закінчивши її натуральний клас. Він відкрив у Москві власну рисувальну школу. Не перелічити його великих і знаменитих шанувальників і друзів. Лев Толстой, Шаляпін, Верхарн, Скрябін. Він став академіком живопису.
Поет Борис Пастернак народився 1890 року в Москві, і до 1902 року його щоліта привозили до Одеси. А що таке подорожі дитинства, з їхніми барвами, запахами, морем, чарівним світом людей і становищ, для майбутнього поета – пояснювати зайве. Але от дивина: нібито й немає в Бориса Пастернака значних віршів або прози, присвячених Одесі.
ЗАГАДКА
Крім газетного вірша 12 квітня 1944 року, присвяченого визволенню Одеси – “Прибой рычал свою невнятицу у каменистого отвеса, как вдруг все слышат, сверху катится: «Одесса занята, Одесса.” – іншого такого прикладу немає в цілому материку поезії Пастернака. Але дитячі враження сталі й неодмінно присутні у справжніх поетів. Відповідь на цю загадку можна знайти в самого поета в його листуванні з Ольгою Фрейденберг. Поет вважав, що відчуття з дитинства прийшли до нього після юності та змужніння. Він дивувався з цього сам. Але реалії Півночі, Уралу, Ками вже перекрили в його поетичному світі південні дитячі враження. Він пише: “Північанин прибуває до Одеси, де він пробув стільки моментів свого дитинства, – своєрідна місцевість зі своєрідністю людей і взаємин. Тоді з цією імлистою Одесою його минулого відбувається те саме, що з будь-якою ділянкою дійсності, занесеною в його життя так само, як res nullius (річ у собі Р.Ф.) як клапоть незалежного від побутовості чистого життя, вона естетично зростає в ньому, перероджується в культуру в його спогаді...”. Справді, південні молоді враження відчуваєш, хоча вони й не позначені впрост, в усій естетиці поета. І хіба треба вагатися, образ якого міста поставав перед Пастернаком, коли він писав натхенні рядки:
Приедается все.
Лишь тебе не дано
примелькаться.
Дни проходят,
И годы проходят,
И тысячи, тысячи лет.
В белой рьяности волн
Прячась в белую пену
акаций,
Может, ты-то их,
Море,
И сводишь, и сводишь
на нет.
