Не змирився зі своїм вродженим каліцтвом інвалід дитинства першої групи Микола Григорович Юрченко. Все своє свідоме життя він докладає максимум зусиль у боротьбі за своє виживання і мріє стати заможною людиною. Коли Миколка народився, батьки Ніна Анатоліїна та Григорій Якович були шоковані виглядом свого новонародженого сина, проте стійко переносили виклик невблаганної долі. Вони так і не зрозуміли, за що їх було покарано таким випробуванням, адже на той час вже мали здорового десятирічного сина Анатолія.
Під час купання, коли клали дитя в коритце, мати втрачала свідомість. Через те батько все робив сам. Лікарі радили батькам здати каліку у спеціалізований притулок, але ті не змогли наважитися на такий крок. Не раз возили Миколку до медичних “світил”, проте втручання лікарів на різні медичні досліди лише зашкодили його здоров’ю. Примхи матінки-природи виправити не вдалося.
Змалку Миколка проявляв кмітливість та розумові здібності. Досягши шкільного віку, попросився вчитися. Та дітей з фізичними вадами тоді у навчальні заклади не брали. І щоб не відправляти сина до спецінтернату, батько домігся через обласний відділ освіти дозволу навчати його вдома.
З теплотою і ніжністю згадує М. Юрченко про свою першу вчительку Ольгу Тихонівну Ковальчук, яка впродовж двох років навчала грамоти допитливого учня. Допомогла хлопчикові здобути освіту і Раїса Дмитрівна Дмитрієнко, Віталій Олексійович Бродецький, Микола Пилипович Ліпський та багато інших педагогів, яким їхній колишній учень завжди вдячний.
Отримавши у 1980 році атестат зрілості, Микола вступив на заочне відділення Київського інституту іноземних мов. Самостійно навчився друкувати на машинці. Завдяки цьому вмінню, отримав надомну роботу від ВАТ “Любашівський елеватор” та працював у довідкового бюро районного вузла зв’язку. Не маючи можливостей безпосередньо спілкуватия з людьми, Микола Юрченко створив службу знайомств через листування, яка працювала з 1984 по 1993 роки. І коли вона набрала, як кажуть, обертів, ініціатор отримував по 120 – 170 листів щоденно з усіх куточків Радянського Союзу. Ставши справжнім координатором у спілкуванні між людьми з фізичними вадами, М. Юрченко допоміг познайомитись і створити сім’ю ста інвалідам дитинства. На жаль, після розвалу Союзу ця добра і необхідна справа канула в небуття. Проте сам Микола усе ж залишився у виграші, бо знайшов свою долю через листування в особі інваліда дитинства Валентини Гришиної, яка переїхала до судженого у Любашівку з Дніпропетровщини восени 1994 року.
Важко переніс Микола трагічну смерть свого батька (його було вбито у 1989 році). Той всіляко піклувався про свого немічного сина і дуже його любив. А після смерті матері Микола Юрченко взагалі потрапив у безвихідь, адже не міг обходитися без сторонньої допомоги. Та світ не без добрих людей. Про нього почали піклуватись двоюрідна сестра Людмила Галіборщ та сусіди. Додала життєвих сил, наснаги та надії Миколі майбутня дружина Валентина, з якою взяв шлюб і повінчався у 1995 році.
Жага нових знань, нових вражень завжди вабила допитливого і невгамовного Миколу Юрченка. Все життя він займається самоосвітою. Так, нещодавно освоїв курс ЄШКО “Практична психологія”. Маючи аналітичний розум, Юрченко висловлює оригінальні судження стосовно суспільно-політичного життя країни та проблем сьогодення.
Він зовсім не нарікає на свою незавидну долю, а робить усе можливе, щоб досягти ще й фінансового успіху. Шкодує лише за тим, що, згодившись на послуги старшого брата Анатолія, здійснив авантюрний переїзд до міста Миколаїв. Через цей необдуманий крок втратив батьківську хату, а гроші були частково витрачені на переїзд в обидва кінці та придбання однокімнатної квартири, знову ж таки в Любашівці. Життя в новій квартирі не заладилося і її поміняли на будинок. Чимало коштів та сил було витрачено на облаштування й цього житла.
У липні 2004 року Микола Юрченко розпочав власну справу. Юридично оформився підприємцем і до власного помешкання добудував невеличкий магазин. Будучи затятим меломаном, вирішив торгувати музичними касетами, відеофільмами та дисками. Кошти на започаткування бізнесу взяв у борг. Потихеньку “розкрутився”, але зароблене потрібно знову і знову вкладати в справу. Адже успішна торгівля завжди потребує поновлення асортименту та вкладання значних коштів. Тож доводиться подружжю жити на пенсію. Її більша частина витрачається на придбання продуктів харчування та утримання хатньої робітниці, бо двом інвалідам важко поратися по господарству.
Часто спілкуючись з Миколою, не перестаю дивуватися його стійкості та життєлюбству. У цей складний час і в цілком здорових людей опускаються руки перед труднощами. А наш герой впевнено йде до своєї мети. Щасти тобі, Миколо!
