У CПІЛКИ ВИПУСКНИКІВ – ПЕРШИЙ ЮВІЛЕЙ
В Одеській національній академії харчових технологій створено і успішно діє ще одна спілка – випускників.
У 2001 році в цьому вузі з'явилося незвичайне об'єднання колишніх студентів. Для кого, для чого? Першу відповідь дав ректор Б.В. Єгоров, який на одній із прес-конференцій підкреслив, що помилка при виборі професії – найнебажаніша в житті людини. Іншими словами, профорієнтаційний характер у цієї спілки намітився одразу.
– Після закінчення їхати в село багато молодих спеціалістів не хочуть, незважаючи на те, що умови роботи там більш ніж нормальні, – говорить Богдан Вікторович Єгоров. – Дається взнаки негативний стереотип невлаштованого життя в глибинці. Ось ми і вирішили об'єднати тих, хто навпаки, успішно закріпився на робочому місці, хто може дати ділову пораду тим, хто тільки починає свій трудовий шлях.
У подібного альянсу можливості справді чималі. Підбиваючи підсумки його першого п'ятирічного ювілею, керівники академії переконалися, що, крім пошуку потенційних роботодавців і партнерів, колишні випускники надають велику допомогу своїй «альма-матер», зокрема і матеріальну.
За словами І.Р. Бєлєнької, директора вузівського Центру організації практичної підготовки і працевлаштування, спілка замикає на собі багато питань, зокрема, пов'язаних з рекламою, збутом продукції, створенням банку даних вітчизняних і закордонних технологій та інших ноу-хау. Проведення конгресів, конференцій, симпозіумів, професійних конкурсів теж входить до кола питань цієї ліги. Час привносить нові ідеї, ініціативи. Вже створюються клуби за інтересами в межах прямих контактів з виробниками. Є у спілки і свій статут, і своя рада, яку очолює сам ректор Б.В. Єгоров. Колишні випускники, а серед них чимало керівників великих харчових підприємств України, часті гості академії, де нерідко можуть дізнатися багато корисного, особливо в плані передових технологій.
Як бачимо, така співпраця вигідна всім – і вузу, і випускникам, і майбутнім молодим спеціалістам.
Валентин АВЕЛІЧЕВ
А ТЕПЕР ПОГРАЄМО В ПОЛІТИКУ?
Ніхто дотепер так і не зрозумів значення слова «молодь». А даремно. Іноді просто необхідно хоч раз заглянути в її душу, зрозуміти сенс її буття. Адже колись і ти був молодим, і прагнення твоє перехльостувало можливості, а сьогодні раптом забув, що йшов з іншими по одній дорозі до майбутнього. Вік, заперечать мені. Не тільки... Скоріше, так звана гординя, або почуття переваги над слабкішими і недосвідченими, які живуть незвичайним життям там, де живуть глухі «велетні». Чому глухі? Та тому, що вже давно ніхто не чує прохань молодих про допомогу або підтримку. «Велетні» зазналися і ненавмисне забули про них.
Правда, сьогодні ситуація трохи інакша. Сучасні хлопчики та дівчатка однієї чудової миті перестали чекати допомоги (не дочекаємося?). Ініціатива повинна бути в руках тих, хто в змозі бути відповідальним не тільки за своє майбутнє, але і за чуже. Тут не можна прорахуватися чи щось забути. Кожна деталь цього життя – піщинка на чаші терезів, найменша неточність – і все заново, а час – гроші. Коли в нашій країні акцентували увагу на молодь у всіх брудних справах «мужніх» політиків, залишилося лише молитися, щоб зброя за назвою «надія» не вибухнула завчасно в руках самих конструкторів.
Нещодавно мені довелося побувати на одному цікавому заході, так званому першому засіданні нового скликання Молодіжної ради. Ну що сказати, цирк він і в Африці цирк. Після виборів-2005 у МР, нове скликання виглядало як кріт на поверхні землі. Доторкнувшись до мандата, руки конгресменів затремтіли, і вже було зовсім не зрозуміло, навіщо він їм потрібний. Чи то голосувати за «що-небудь» змусять, чи то просто так, як кажуть в Одесі, «шоб було». Спостерігати за тим, що відбувається, було вкрай цікаво. Далі за списком: спочатку усіх привітали, потім «дорослі й досвідчені дядьки» сказали добрі слова, і почалося... Перше скликання, ще не відчувши всю принадність життя в Молодіжній раді, було поставлене у тупик.
А справа ось у чому. Політика, виявляється, тепер стосується не тільки наших «зірок з Верховної Ради», але й молодих і зелених. Комусь спала на думку геніальна ідея: чому б не створити в МР політичні фракції? Ніхто до пуття так і не зрозумів, що це буде. Одні говорять, що кожна фракція буде називатися черговою політичною партією. Другі стверджують, що до місцевих політичних течій ці фракції жодного стосунку не матимуть, мовляв, це буде лише власний витвір. Іншими словами, той, хто придумав це, «надав право вибору» хлопцям з Молодіжної ради. Зрозуміло, у людей почали виникати по ходу дискусії претензії і невдоволення. Не дивно, хто ж захоче знову зануритися в політичне болото, яке засмоктує вже не тільки депутатів і чиновників, але й бабульку на розі вулиці, що торгує насіннячком... Навіть вона знає, що таке ЄС і ЄЕП. Питання з приводу створення фракцій у МР було відкладено до позачергового засідання, щоб емоції молодих людей трохи стихли, і перше місце посів здоровий глузд.
Починається друга серія багатосерійного мексиканського серіалу в українській інтерпретації, коли люди переглядають новини по телевізору, уже серйозно не сприймаючи наших політиків. Ніхто з більшості громадян нашої країни до пуття не знає чіткої програми тієї чи іншої політичної партії. Головне тепер, щоб партія носила горде ім'я популярних політиків. Для повного щастя залишилося залучити до кінозйомки ще і Молодіжну раду, щоб перспектива була. А якою вона буде – зрозуміло. Хлопці, які знають один одного давно, пересваряться через різні політичні переконання. І для повної гармонії залишилося купити політичний посібник Володимира Жириновського.
Помріяли і досить... Чи не час згадати, що нас обирали молоді люди (школярі й студенти), які шукали в нас захисту і надію на допомогу, але зовсім не бойовий заклик до політичної атаки. Чергові казки, що ніхто і ніколи не буде лобіювати інтереси тих чи інших політичних партій у Молодіжній раді, застаріли. Будуть... ще й як. Ключик до дверей перемоги в кого? Правильно, у стрімких молодих хлопців, які готові пожертвувати багато чим, щоб домогтися своєї мети.
Можливо, через якийсь відрізок часу, хлопці з Молодіжної ради захочуть гучного політичного життя на благо подібних собі, але, скоріше, цей час ще не настав. Як сказала американська письменниця Перл Бак: «Людина дивиться в майбутнє своїм минулим», а минуле в нас багате...
Юлія НИКАНДРОВА, студентка ОНУ ім. І.І. Мечникова
«АКТОРИ ПОТРІБНІ НЕ ЛИШЕ В ТЕАТРІ»
Щоразу, знайомлячись з новими людьми, ловлю себе на думці, що мимоволі намагаюся вгадати: наскільки талановитий мій співрозмовник? На чергову «угадайку» мене надихнув похід до театру. В антракті звернула увагу на кілька «свіжих» портретів у фойє, які кардинально відрізняються від фотографій, що «прижилися» в театрі, чи то своєю усмішливістю, чи то, навпаки, підкресленою серйозністю. Виявилося, російський театр останнім часом робить ставки на молоду акторську зміну. Портрет Ярослава Білого «зачепив» поглядом, у буквальному значенні цього слова. Відразу захотілося з ним познайомитися. Отже, менш ніж за 2 роки акторської практики випускник Дніпропетровського державного художнього коледжу встиг «попрактикуватися» як за кулісами монтувальником сцени, так і вирости до однієї з провідних ролей – директора цирку – у мюзиклі «Пепі?!», а також до двох головних ролей – Сотника і Хоми у спектаклі «Вій». Такого короткого досьє вистачило, щоб поспілкуватися з актором, що подає надії.
– Ярославе, для початку, як забобонний глядач, хочу поцікавитися: чи відразу Ви зважилися грати у «Вії», причому дві головні ролі?
– У побуті я досить забобонна людина, як і багато інших, але в театрі… Якщо Гоголь «ризикнув» написати такий твір, то наша справа «маленька» – донести його до глядача.
– Зараз, по-моєму, дуже багатьох молодих людей приваблює театр. У чому особисто Ви вбачаєте перспективи його розвитку?
– Я згодний, що зараз Російський театр приваблює багатьох людей, особливо молодь. Так, ми зацікавили глядача широтою репертуару, яскравими, трохи карнавальними постановками, тепер потрібно постаратися втримати його увагу і працювати на «глибину». Зрештою, навіть найбільш «одеська», звична до масових п'єс, публіка так чи інакше стомиться від шоу.
– Наскільки Ви пов'язуєте свою кар'єру саме з Російським театром і одеською публікою?
– Я сам із Дніпропетровська. Працюючи в Одесі, далі навчаюся на режкурсі в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого. Мені здається, одесити дуже демократичні, і не можна обмежувати їх лише театральною сценою. З таким же успіхом можна ставити «літні» спектаклі на відкритих майданчиках. З особистого досвіду можу сказати, що їх успіх полягає в тому, що від глядача не вимагають стереотипів поведінки, і він почувається вільніше, отже, дужче виражає емоції. Це і є найвдячніша публіка. Саме такий театр я мрію створити, зрозуміло, що існувати він може тільки сезонно. Повинен бути, звичайно, і академічний «дах».
– А у Вас вже є режисерський досвід?
– Так, після коледжу я працював рік у Ніжині. Вдалося поставити кілька «літніх» спектаклів: «Морфий» Михайла Булгакова, «Лысую певицу» Ежена Іонеско і «Дурь» за мотивами «Осенней скуки» Миколи Некрасова.
– Ви цілком віддаєтеся театрові чи займаєтеся ще чимось?
– На жаль, доводиться підробляти на стороні. Як не дивно, актори потрібні не лише в театрі. Але й, наприклад, у рекламних агентствах.
– І там теж висить Ваш портрет?
– Платять в агентстві більше, але ж і слава там інша...
Наталя КІЧУК, студентка ОНУ ім. І.І. Мечникова
