Вибори в Україні відбуваються у специфічних обставинах, зумовлених цілою низкою чинників, якими маніпулюють по¬літтехнологи, аби так чи інакше вплинути на виборців. Не маю наміру нав’язувати комусь своїх поглядів. Хочу лише одного – спонукати читача подумати над тим, що діється і що пропагується.
Насамперед, засоби масової інформації наголошують на географічному, етнічному та культурному розломі по лінії Схід – Захід. Певно, частка істини в цьому є, але тільки частка. Значною мірою такий злам є наслідком боротьби політичних та економічних українських еліт, їх орієнтацій. На президентських виборах, не маючи змоги перемогти суперника аргументами економічного характеру, лідери вдались до акцентування на історичних, культурних та етнічних відмінностях. При цьому, що більше загострювалася боротьба, то більше на них наголошували, переходячи межу морального. Наліпки шовіністів, націоналістів і бандерівців надовго ввійшли в лексикон по¬літичних баталій. До цього додалися геополітичні орієнтири: схід України – Росія; захід України – Європейський Союз, США. Діють такі геополітичні чинники і сьогодні. Вони важливі і доленосні настільки, що можуть стати зовнішніми спонуками або стабілізації України, або її розколу. Безумовно, на рівні геополітики спрацьовують старі стереотипи. Думається, майбутнє Росії не в протиставленні її західній Європі, а в пошуку демократичного синтезу. В цьому, мабуть, і майбутнє України, з тією лише різницею, що не може бути протистояння з Росією, мусять бути дружні стосунки, але ж не можна лягати під цього гіганта, бо розчавить.
Хочеться сподіватися, що й Росія, і Захід дійдуть висновку, що стабільна, економічно розквітла, передбачувана Україна прийнятніша як для однієї, так і для другої сторони.
По-друге, ми є свідками акцентування на зневірі народу через ті помилки, яких припустилася помаранчева влада за рік своєї роботи. Так, це був один із п’ятнадцяти прожитих нами в незалежній Україні років. Та задамо собі два запитання. Чи можна за рік напрацювати оптимальну модель керування та домогтися серйозних змін на краще в умовах жорсткої економічної, правової та культурно-інформаційної протидії? Чи зіставимі помилки помаранчевих із тим, що було заподіяно в попередні роки? Тільки один факт. В Одеському чорноморському пароплавстві було 500 суден. Сьогодні аж два. Де ж ті кмітливці, що так вміло впорали наше національне багатство, те, що годувало не тільки моряків, але й усю Україну.
По-третє, в процесі передвиборних перегонів ми не почули від жодної партії або блоку аналізу власних помилок, спроб порадитися з народом. Є критика інших, є нав’язування свого, але немає самоаналізу. Немає розуміння того, що нам потрібно створити власний внутрішній ринок, що потрібно ростити власну промислову та культурну еліту, духовним та економічним корінням пов’язану з Україною, бо якщо її не буде, то гнутимемо спину на еліту інших держав. Не можна ігнорувати стратегічно важливі сфери виробництва та віддавати їх на відкуп іноземцям, оскільки основу суверенітету становить економіка. Поза економічним суверенітетом реальною може бути тільки цілковита залежність. Не можна жити сьогоднішнім днем, продажем державних підприємств, щоб залатати соціальні діри. Завтра, може статися, не буде що продавати, і настане колапс.
По-четверте, іміджева кампанія, коли лице партії чи блоку виражає лідер, повинна якоюсь мірою піднести не тільки усвідомлення власної величі, але й відповідальності і перед нинішнім поколінням, і перед історією, перед нашими нащадками. Наслідком такого розуміння мусить стати пошук суспільного компромісу, де зважалося б на інтереси великої, середньої та дрібної буржуазії, інтелігенції, робітників, селян, пенсіонерів та незаможних верств. Цього досягти важко, але це єдино вірний шлях, підтверджений історією інших народів.
По-п’яте, вибір на місцевому рівні значною мірою визначатиметься тим, наскільки представники партії чи блоку реально розуміли інтереси народу й намагалися обстоювати їх не від однієї виборчої компанії до іншої, а повсякденними своїми справами. Отож, осмислимо ту систему координат, у якій ми перебуваємо.
