Про цю трагічну пригоду писала на своїх сторінках саратська районна газета: під час приступу епілепсії, не діставшись до лікарні, загинула дитина. На ту лиху годину в маленькому селі Фуратівка тоді вимкнули електрику. Машину, на якій хлопчика намагалися доставити до “швидкої допомоги” Сарати, довелося трактором тягти по бездоріжжю на буксирі. Пізніше медичні працівники ЦРЛ журилися: за вчасно наданою невідкладною допомогою дитина залишилася б жити.
Побита горем мати прийшла до редакції з єдиним проханням-зверненням до посадовців, громадських діячів і всіх інших, від кого залежить здоров'я, а часом і життя мешканців глибинних сіл, подбати, щоб таке не повторювалося.
Спадає на пам'ять вислів: смерть однієї людини – трагедія, смерть тисяч – статистика. Чи є сьогодні в масштабах району, області, держави статистика про тих, хто залишив цей тлінний світ через отаку безглуздість, хоча міг залишитися живим? Людину не вдалося врятувати, бо репнула на півдорозі зношена шина на “швидкій допомозі”, не доставивши критичного хворого до реанімації. Або що до деяких сіл чисельністю 200-300 мешканців “швидка” навіть не намагається виїжджати, оскільки по розкислій ґрунтовці дістатися туди немислимо. Або що в медичній скриньці “швидкої” не виявилося потрібного препарату, “виділеного в досить мінімальному обсязі”, але витраченого на попередньому виклику! Ці факти незаперечні, бо сталося таке реально, хоча й за різного часу, і в різних районах області. Ось тільки статистики за цим ніхто вести не намагається.
Зворотний бік теми має похмуріші тони, але ще переконли¬віше свідчить про поступальне зростання ролі екстреної й невідкладної допомоги.
Сьогодні навіть приблизно не можна полічити, хто більше, не звертаючись по своєчасну медичну допомогу до фахівців, намагається заощадити на дорогих ліках, транспортних витратах на дорогу до поліклініки, інакше кажучи, на власному здоров'ї – хворі з сільської місцевості чи городяни?
– Дуже багато хто терпить до краю, нехає хворобу, – підтверджує нехитру істину завідувач Білгород-Дністровської швидкої допомоги Валентин Миколайович Граматик. В екстрених випадках нам доводиться направляти чергові бригади, крім міста, і до районних сіл. А там усе виглядає ще гнітючіше, бо сільська медицина сьогодні перебуває буквально на межі виживання.
За приклад він наводить лише кілька красномовних цифр. Якщо за минулий період число екстрених викликів терапевтичного профілю в роботі міської “швидкої” збільшилося з 64 до 67%, травматологічного – з 10 до 11%, то кардіологічного – з 17 до 32%, хірургічного – з 9 до 27%. При цьому майже вдвічі підскочили цифри за госпіталізацією – з 43 до 84%!
Цифри по Білгород-Дніст¬ровській швидкій, як щось окреме, безсумнівно, якоюсь мірою позначають загальний стан справ. І оскільки майже 50% хворих сьогодні надходять до стаціонарних відділень через швидку допомогу, то її лікарі зовсім не жартують, коли констатують, що їхня служба практично перетворена на “Лікарню швидкої допомоги”.
У “швидкій” Білгорода-Дністровського, яка відзначається на всіх рівнях серед найкращих підрозділів області, працює 4 лікарські бригади цілодобового посту. Тут трудяться 5 лікарів вищої, 9 – першої, 2 – другої категорії й один фахівець, який закінчив інтернатуру. Порівняно з іншими аналогічними структурами ця швидка (за службовим формулюванням) оснащена медпрепаратами, шприцами й деякою вкрай потрібною медичною апаратурою “в міру достатньо¬го фінансування”. Автопарк Білгород-Дністровської швидкої на 75% оновлено новими спецмашинами. І з нещодавнього часу наказом по облвідділу охорони здоров’я Білгород-Дністровська «швидка» (вона виявилася, до того ж, “Територіальним центром екстреної медицини при обласному відділенні екстреної медицини й медицини катастроф”) охопила Білгород-Дністровський, Саратський, Татарбунарський, Арцизький і Тарутинський райони. Аналогічний центр створено й на базі Ізмаїльської швидкої, включивши інші райони Задністров’я.
Час не зарубцював спогаду про трагедію на залізничному переїзді Ташбунари Ізмаїльського району. Тоді до Ізмаїльської центральної лікарні з різних кінців області надходили благодійні посилки зі шприцами, перев'язним матеріалом, медикаментами. У пам'яті досить свіжі сліди іншої катстрофи – на переїзді біля села Новоселівка Саратського району. Загинуло 14 чоловік із Саратського, Арцизького й Тарутинського районів, серед них двоє дітей... Тоді Білгород-Дністровська швидка серед перших поспішила на допомогу до місця страшної аварії.
Створення таких центрів – неодмінна потреба. Тільки виявляється, що важлива й потрібна справа матеріально не підкріплена. І тому можна стверджувати, що значиться вона більше на папері.
Надію дає те, що цього року розвиток сільської медицини названо пріоритетним напрямом для фінансування. У Державному бюджеті 2006 року фінансові “ін'єкції” для галузі охорони здоров'я виглядають мажорно. Це 17 мільярдів гривень, що становить 3,3% від валового продукту. Причому це найзначніші вливання до української медицини за всі роки її незалежності. Наприклад, 2003 року показник досягав 3% від ВВП, останні два роки – по 2,8%. Передусім ідеться про зміцнення фельдшерсько-акушерських пунктів і сільських амбулаторій як об'єктів, що заслуговують на найпильнішу увагу.
Видаткову частину за охороною здоров'я в ухваленому обласному бюджеті збільшено на чверть порівняно з 2005 роком. Розроблено спеціальну програму щодо забезпечення автомобілями “швидкої допомоги”. З іншого боку, перспективність інвестицій у село обі¬цяє зміцнення інфраструктури, серед них будівництво доріг, якими екстрена або невідкладна допомога вчасно прибуде до пацієнта. До того ж, майбутній рік проголошено в нашій державі роком дитини. Логічно й цілком справедливо, якщо першорядне піклування про них торкнеться дітей, які потребують пильної медичної уваги.
