Березень виявився насиченим на події, пов’язані з акціонуванням Одеської кіностудії. Тільки минулого тижня відбулися: пікети біля стін студії та біля пам’ятника Вірі Холодній; ухвалення звернень до одеситів і на адресу владних структур; збори акціонерів ЗАТ “Одеська кіностудія”; прес-конференція в Одеському відділенні Національної спілки журналістів України за участю голови Національної спілки кінематографістів України Б. Савченка; перше судове засідання за позовом генерального директора кіностудії О. Неверка “про захист честі та гідності” – відповідачі газета “Юг” і журналіст Є. Женін; інтернет-конференція керівництва Фонду держмайна за підсумками роботи за рік (ФДМ, нагадаємо, належить контрольний пакет акцій ЗАТ “Одеська кіностудія” – 50% плюс 1 акція)... І все це на тлі слухів, припущень, запитань, що зводяться до одного, головного, – що буде зі студією?..
Що буде зі студією внаслідок проведеного за спиною колективу і громадськості “акціонування”? Нові господарі запевняють, що модернізують виробництво і будуть знімати фільми. Але питання не марне, якщо зважити, що в статуті ЗАТ передбачено види діяльності, які нічого спільного з кіно не мають і є дуже прибуткові. Самі ж господарі – власники другого пакета акцій – наразі надійно сховані за спиною голови правління ЗАТ “Одеська кіностудія” О. Ткаченка. Хто вони – таємниця для громадськості, журналістів і самих одеських кінематографістів. Звичайно, чутки поширюються і навіть називається якесь ім’я... А до речі, чому б “рятівникам Одеської кіностудії” не показати себе світові, представивши план (творчий і фінансовий) відродження нашого національного надбання? Якщо вони справді хочуть цього.
Національне надбання... Схоже, чиновники в Києві Одеську кіностудію таким не вважають. По суті, до приватних рук віддано державне підприємство, – цей статус нашої студії зафіксований в Указі Президента України від 20 квітня 2005 р. і Розпорядженні Кабінету Міністрів від 10 червня того ж року. Той факт, що контрольний пакет акцій у держави в особі Фонду держмайна, оптимізму не вселяє. Як і сам процес акціонування, проведений із принциповими порушеннями, що мав закритий характер і супроводжувався фальсифікаціями. Чого варті хоча б сфабрикований протокол загальних зборів колективу, лист Президентові країни з підробленими підписами кінематографістів... Псевдоакціонування (за висловом одного з учасників вищезгаданої прес-конференції Д. Співака) Одеської кіностудії стане однією з найганебніших сторінок новітньої української історії.
Два властиві та традиційні запитання постають: хто винен, і що діяти? Відповідаючи на перше, можна спробувати перекласти відповідальність на обставини, заручником яких стала кіностудія в перші роки незалежності України. На жаль, не вийде... Російський кінематограф, який опинився в схожих обставинах, відродився завдяки підтримці держави. А наша держава вмила руки, – адже те, що діється з Одеською кіностудією, є логічним наслідком загальної катастрофи українського кінематографу. Немов передбачаючи таку ситуацію, одеські кінематографісти хотіли ще на початку дев’яностих акціонувати студію, і навіть назбирали з цією метою ваучери. Не вийшло – не віддала тоді держава “ідеологічне підприємство” у приватні руки.
Що діяти?.. Одеські кінематографісти, за підтримки Партії “Трудова Україна” (лідером Одеської міської організації якої є Д. Співак) ухвалили звернення на адресу Президента України, мера Одеси з вимогою зупинити незаконну приватизацію. Лідер “Трудової України” В. Коновалюк представив спеціальній депутатській комісії проект Постанови Верховної Ради України “Про призупинення приватизації Одеської кіностудії”. От тільки ви¬рішувати це питання муситимуть новообрані депутати...
Ну, а далі що? Чи врятує кіностудію навіть присвоєння статусу Національної, за що боролися одеські кінематографісти, поки тривала “метушня” навколо акціонування? На думку Б. Савченка, державі кіно не потрібне, та й “грошей у держави немає”. А Д. Співак упевнений, що гроші держава має, тільки направляються вони не за призначенням. В.о. голови Одеської організації НСКУ Я. Лупій не виключає варіанту акціонування, але законного, прозорого, за участю колективу студії та з залученням сумлінних інвесторів.
Що б там не було, зрозуміло одне: Одеську кіностудію не можна віддавати в руки сумнівних, нікому не відомих акціонерів. Не для того вона пережила війни, розруху, чищення, боротьбу з усілякими “ізмами”, застій і перебудову, щоб упасти під натиском нуворишів епохи дикого капіталізму.
