Кипить-шумить у неділю Любашівський базар. Народ суне потоками між ятками підприємців. Надворі морозно, тож місцеві господині надовго не зупиняються, щоб перекинутись слівцем із подругою чи кумою.
– Здоров!
– Привіт! – і гайда далі.
А ось ці двоє трохи не вписуються у загальну картину гамірного безладу. Вони неквапом рухаються у натовпі, повагом прокладають курс у людському потоці. Побілений сивиною дідусь на інвалідному візку, а поруч з ним – рябенький симпатичний песик, що віддано заглядає йому в очі.
Правду кажучи, вперше ці двоє привернули мою увагу задовго до цього дня. Чому? І сама не знаю. Ніби нічого особливого немає ні в дідусеві, ні в його чотириногому супутнику, а погляд чомусь сам зупиняється на них. Можливо, через те, що очі в немолодого чоловіка добрі-предобрі, шанобливо вітаються з ним так багато моїх земляків і для всіх у нього є щира, доброзичлива посмішка, доречний жарт.
Що ж до песика, то це взагалі окрема розмова. Спокусити маленького охоронця не можуть ні апетитні оселедці, що лежать так близько до його носа, ні лоскітливий запах смажених біляшів і копчених ковбас. Його кудлаті родичі частенько цуплять з прилавків те, що погано лежить. Але він зовсім не такий. Рябенький симпатяга не дозволяє собі відійти від інвалідного візка ні на крок. Щоб людська круговерть не відтіснила його від господаря, він дріботить майже впритул до коліс. Коли ж дідусь зупиняється, собачка спирається передніми лапами на підніжку коляски і пильно вдивляється в обличчя господаря, ніби запитує: “Все гаразд?”
Мабуть, багато любашівців вже здогадалися про кого йде мова. Так, про Василя Олексійовича Пікарського. А ось щодо його вірного охоронця, повідомлю, що звуть його відповідно до зовнішнього вигляду – Рябчиком. Вони обоє гостинно прийняли мене у себе вдома, бо я таки напросилася на ближче знайомство з ними. Садибу по вулиці Горького, 97, знає принаймні половина нашого містечка. Адже з 1976 року Василь Олексі¬йович працював шевцем-надомником. Ветеран, який розміняв дев’ятий десяток, і сьогодні не відмовляє, якщо комусь потрібно підлатати чобіток чи “закрити рота” черевикам, які “просять їсти”. А плату він бере чисто символічну, аби лише “люди ходили”.
Три роки тому, коли відійшла за вічну межу дружина Олексійовича (так здебільшого звертаються до мого нового знайомого), товариш запропонував йому, враз осиротілому, живий подарунок. А через тиждень власноруч у мішку доставив “презент”. То був Рябчик.
Песик з перших днів прикипів до нового господаря. Може, зрозумів, як тому самотньо і тяжко, а, може, відчув його добру душу. Та ось попереднього господаря почав не жалувати. Очевидно, вирішив, що його зрадили. Собаки не вміють зраджувати і, судячи з Рябчикової поведінки, не терплять зради відносно до себе. Як би там не було, але з тих пір хвостатий друг слідує за Олексійовичем ніби нитка за голкою. В собачих очах стільки відданості й уваги, що годі й казати.
– Я вже інколи й серджусь на нього, – посміхається Василь Олексійович, – жену від себе, бо не завжди собача присутність доречна. Але Рябчик на те не зважає – заховається під інвалідний візок, перечекає грозу і не відступно слідує далі.
У День Перемоги, 9-го Травня, Василь Олексійович одягає вихідний піджак, який сяє на сонці блиском військових нагород. Хоча повоювати на фронті випало недовго – усьо¬го десять місяців, встиг заслужити медаль “За відвагу” і орден Вітчизняної війни.
Перша нагорода була вручена герою за прорив ворожої оборони під Яссами. Тоді їх безвусих новобранців, мобілізованих польовим військкоматом одразу після визволення Любашівського району, кинули у саме пекло. Кулеметна ланка із шести бійців, у якій Василь Пікарський із Агафіївки був першим номером, загинула під час тієї славнозвісної операції майже у повному складі. Тих, хто залишився живими, нагородили. Війна для нашого земляка закінчилась біля угорського озера Балатон. Важке поранення в ногу надовго вибило його з колії.
...У шухляді старого комоду лежать пошарпані часом почесні грамоти. Їх – цілий стосик. Райпобуткомбінат нагороджував умілого шевця мало не щороку. Він був кращим у своїй професії.
Шість літ тому Олексійович сів на інвалідний візок: те давнє поранення на фронті не минулося безслідно – ноги почали відмовляти.
– Чи знаєте, що цей рік за китайським гороскопом є роком Собаки? – запитую господаря.
– Хай буде й собаки, – погоджується Василь Олексійович. – Тварина ця непогана. Вірнішого друга навряд чи вдасться знайти. То треба сподіватись, рік буде вдалим.
Рябчик, ніби розуміючи, що заговорили про нього, весело замахав хвостом. Що ж, друже, дай нам усім на щастя лапу...
